Валерій РЕШЕТНЯК
Справжні фотографії зачіпляють людей тільки тоді, коли в них є певна неоднозначність. Уявіть, що вулицею йде бомж. Ви берете фотоапарат і знімаєте його на тлі 600-го Mercedes. А пройдіть-но півгодини за цією людиною на якийсь смітник і зніміть її там. З образотворчого погляду це буде гармонія. Але не буде дисонансу, тому зображення й не зачепить.
Біля будь-якого кіоску з пресою побачите щонайменше з десяток обкладинок журналів з обличчями моделей. 80 відсотків цих знімків зроблені з використанням примітивного світла. Спалах від пупа, який лупить в обличчя. І те виглядає пласким. Щоб тривимірний об'єкт залишався об'ємним, одна частина повинна бути темнішою за іншу. Глянцеві журнали ігнорують закладене природою тривимірне сприйняття. Будь-якій розумній людині ця штучність рано чи пізно набридне.
Усі зображення – чи фотографічні, чи живопис – умовно поділяють на дві категорії: власне естетські, які ні за яких обставин не можуть викликати жодних думок, і ті, що їх викликають. Можна красиво зняти листок дерева, і це буде супер, але тільки красиво.
Що стосується документальної фотографії – ніхто не скаже, чому саме цієї миті натиснув на кнопку. Коли на знімку не просто фотографічна інформація, а певний образ – людина талановита. Чому так виходить – невідомо.
Мої документальні фото – лише експеримент. Там не було жодного комерційного інтересу. Навіть честолюбного. Я не намагався заробити собі ім'я. Так сталося, що заробив. Із самого початку це було наївно-ідеалістичне уявлення про те, що фотографія може розбудити щось у людях. Хотів, аби аналізували життя. Прагнув підняти свідомість мас. Це – єдиний мотив. Але з часом збагнув і розчарувався – нічого такого не сталося.
У фотографії – як у музиці. Існує попса й непопса. Попса – це те, що приносить мільйони, всюди продається. А є менш відомі музиканти, хоча значно талановитіші за тих, хто заробляє мільйони. Це як джаз. Але й він може бути різним – душевним чи недушевним.
Наприклад, PinchuckArtCentre. Вмикаєте телевізор, а там кажуть: є такий класний чувак Пінчук, який просвіщає нашу країну. Більшість вірять, що це так. Але є й ті, хто впевнений, що він робить нам ведмежу послугу. Я з тих, хто посередині.
Визначення "сучасне мистецтво", або contemporary, нічого не визначає. Майже всі, хто йде до Пінчука, думають, що побачать таке, чого ніхто ще не робив. От він привіз розчленовані трупи, залиті формальдегідом. Це назвали сучасним мистецтвом, новим словом. Але ніхто не подумав про те, що першим великим художником на території СНД у цьому плані був Петро І. Він заснував Кунсткамеру. Тільки не здогадався назвати себе великим митцем. Але Херста всі нормально хавають, тому що в PinchuckArtCentre бородаті солідні дядьки перед камерами кажуть розумні речі. Не може ж це бути лохотроном! Ті, хто не здатен створити щось нормальне й талановите, роблять щось на потребу, другі це проштовхують, треті збирають лохотрон на рівні так званої еліти, телебачення та тих, хто має гроші.
У нашій країні при грошах люди з дуже невисоким рівнем освіти. Вони оцінюють мистецтво за солідністю публіки, яка зібралася, й за вартістю робіт.
"Це в мене таке бачення!". Так може сказати художник чи фотограф, роботи якого не впливають на глядача. Цим маніпулюють, оскільки в образотворчій діяльності немає конкретних критеріїв оцінки. Слабкий бік завжди можна оголосити своїм баченням. У рекламній фотографії таке не проходить. Хоч скільки кажи клієнту: "Я так бачу",- якщо на нього зображення не вплине, грошей не отримаю.
На людей уже не діють кадри, на яких гори трупів після якогось повстання. Цього вже наїлися. Поріг чуттєвості загрубів.
За радянських часів у нас була компанія з 10-15 художників. Один був стукачем і провокатором. Якось на Новий рік зробив тризуб із картону й встановив його на верхівку ялини. Якби цю витівку запротоколювали, для нас це могло би закінчитися в'язницею. Підозри кадебешників викликало принаймні те, що семеро розмовляли тільки українською. Для радянської держави цього було досить, аби зацікавитися.Нас почали викликати. Я кілька разів бував на допитах у КДБ на Рози Люксембург, 16. Закінчилося тим, що нашу компанію просто пересварили. Під час допитів кожному казали: "Про вас той сказав те, а той – те".
Коли почалася перебудова, ми з товаришем Олексієм Левицьким написали проект створення державного фотоархіву. Дізналися, що існує Фонд культури України. Прийшли за зазначеною адресою – Рози Люксембург, 16. А я ж там на допитах був.
Знав жінку, яка входила до Української Гельсинської групи та була знайомою Сергія Параджанова. Ми із нею були в Тбілісі, й вона вирішила мене познайомити з Параджановим. Той саме вийшов після чергової "відсидки". Коли опинилися поруч із його будинком, досвідченим поглядом дисидента "усікла" кількох людей, які стежили за помешканням режисера. І не ризикнула туди повести, хоча це був період "потепління", ближче до розвалу СРСР.
Талановитий репортер розуміє, що композиція – це тільки одна частина того, що має бути на знімку. Інша – відтворює образ і неоднозначність, через яку глядач запитує: "Чому таке робиться?".
Не піддавайтеся магії імені. Не було, немає й не буде ані фотографа, ані художника, який створюватиме лише шедеври. На аукціоні продають 50 робіт відомого митця. Знаєте, що це – геніальний художник. Дивитеся на якусь картину й відчуваєте: щось не так. Ви не можете сказати, що це гівно, – він же геній. Але чому така робота? Це свідчить про те, що й у геніїв є різні твори – геніальні, не дуже, негеніальні, а є просто лайно. Аукціоністам треба продати всі і дорого. Тому людям, які можуть купити, насаджують думку: неважливо, що там зображено, важливо, що на всіх 50 роботах є одна й та ж закарлючка – підпис автора.
Фотографуйте відомих людей, якщо хочете прославитися. Глядача цікавлять пікантні подробиці з життя знаменитостей. Можете знімати й невідомих – талановито, з душею. Але буде дуже обмежене коло поціновувачів вашого таланту.
Навіть суперталановитий фотограф не може через одне зображення розкрити людину, показати, хто вона. Дайте можливість посидіти разом із нею в приміщенні, спостерігатиму й фотографуватиму. За годину зроблю 10 кадрів. Усі можуть бути чудовими. Але на одному вона виглядатиме інтелектуалом, на другому – дауном, на третьому – героєм, на четвертому – боягузом. Буде цілий набір пороків і чеснот. Усе залежатиме від рухів м'язів обличчя.
Якщо хочете одним кадром розповісти про людину більше, ніж розповідає фото на паспорт, знімайте її у звичному для неї інтер'єрі. Якщо ви нічого не знаєте про неї й намагаєтеся за фотографією щось визначити, ризикуєте дуже помилитися.
Люди не міняються. Зараз такі ж, як і дві тисячі років тому. Змінюються лише засоби комунікації, одяг, зачіски. Тисячу років тому людина могла бути більш інтелектуальною, аніж та, яка живе зараз. Просто в неї був інший одяг.
5 
1
Коментарі