Олександр Кацуба: "Українська енергетика: виклики, які ми маємо подолати"

Українська енергетика стикнулася з найбільшою кризою у своїй історії через російську агресію та глобальні кризи, але все це може вирішити адекватна державна політика та інвестиції.

Російський ракетний терор, терористичне знищення Каховської ГЕС та постійна загроза для Запорізької АЕС — це тільки те, що очевидно загрожує енергетичній та екологічній безпеці країни. Українська енергетична незалежність була об'єктом атаки російської терористичної держави ще до того, як почалася війна у 2014.

З кінця 90-х років минулого століття Росія намагалася використовувати нафту і газ як зброю проти України. А зі становленням путінської диктатури росіяни зробили все, щоб в українській енергетиці (особливо газовій та атомній галузях) було якомога більше російського впливу і російського ж капіталу. Ми дуже довго жили в ілюзії, що росіяни можуть бути цивілізованими партнерами — аж до подій 2013-2014 років і початку російського вторгнення.

Але крім зовнішнього ворога, який підступно підточував нашу енергетичну незалежність, Україна сама зробила достатньо помилок і була вкрай непослідовною. Що і сформувало нашу підвищену вразливість до ворожих дій Росії.

 

Тож, з якими викликами стикається українська енергетика зараз і що нас чекає після війни?

Руйнація чи пошкодження великих потужностей генерації. Війна ще не закінчена, а Україна вже втратила Каховську ГЕС, частину теплової генерації, зруйновано кілька великих електростанцій альтернативної генерації. Ще з 2014 року росіянами окуповано шельфовий видобуток у Чорному морі. Звісно, ми всі розраховуємо на повну деокупацію території України, але скільки ще росіяни встигнуть зруйнувати, втопити та поламати до того, як війна закінчиться?

Низька енергоефективність комунального господарства й економіки в цілому. На жаль, за 30 років ми лише кілька років (2016-2018) і за рахунок коштів донорів (Світового банку, Уряду Швеції та Уряду Німеччини) на достатньому рівні фінансували програми з енергозбереження та енергомодернізації. Українська економіка, комунальне господарство (в тому числі — і в Києві) і практично вся промисловість досі забезпечують титул найбільш енергонеефективної економіки в Європі.

Нехтування потенціалом власного видобутку. Ми постійно чуємо про українські сланці, про нафту і газ, а також про потенціал українських уранових родовищ (про атомну енергетику у наступному пункті). Але останні великі державні проєкти з видобутку власного газу та нафти були реалізовані понад 10 років тому, а приватний видобуток стримується надмірним державним регулюванням та низькою інвестиційною привабливістю України.

Дилема атомної енергетики. Ми точно знаємо, що росіяни продовжать ракетний та шахедний терор, будуть і надалі атакувати нашу енергетичну інфраструктуру і вони досі тримають під окупацією найбільшу АЕС Європи — Запорізьку. Ми всі сподіваємось, що нам вдасться уникнути ще однієї екологічної катастрофи, але ми не можемо очікувати, що Запорізька АЕС зможе працювати так, як працювала до війни.

У стратегії розвитку енергетики до 2050 року від Кабміну (її прийняли за кілька тижнів до 24 лютого) передбачено будівництво ще двох атомних реакторів до 2030 року. Але, скоріше за все, як тільки завершаться бойові дії, нам доведеться шукати гроші на будівництво 4-6 нових реакторів, щоб компенсувати втрати генерації та забезпечити економічний розвиток стабільними джерелами енергії. В той саме час, цій ідеї можуть чинити опір європейські чиновники та екоактивісти. Проте — на жаль — кращого інструмента (відносно) швидко і (відносно) дешево наростити генерацію після війни у нас нема.

Монополізм і завищена роль держави. Тут не ставиться під сумнів необхідність державного контролю за Енергоатомом, але з усією іншою енергетикою є питання. Створення НАК "Нафтогаз" свого часу призвело до штучної монополізації газового ринку і створило величезне поле для маніпуляцій та корупції. І на багато років заблокувало (чи — як мінімум — дуже обмежило) формування цивілізованого ринку газу. Те ж саме з функціонуванням Укрнафти, яка фактично опинилася під олігархічним контролем. На ринку електроенергетики ситуація, з одного боку, простіше (там є кілька державних та приватних гравців), але при цьому монополізація на регіональному рівні та повний контроль за підключенням нових потужностей створює проблеми для розвитку економіки. І це — наступний виклик.

Поточний ринок електроенергетики та енергії заважає залученню інвестицій і економічному розвитку. Україна, доки існував рейтинг Doing Business, стабільно займала місце в кінці списку доступності підключень електроенергії для нових підприємств. Держава досі не може врегулювати відносини бізнесу та інвесторів з великими енергетичними компаніями, в результаті чого бізнес вимушений витрачати значні кошти та час на підключення до мереж, на які у Польщі витрачаються лічені дні. Цей виклик — прямий наслідок монополізму на енергетичних ринках і потужного лобі енергетичних компаній. В той час як бізнес вимушений страждати та просто обирає для розміщення інші, більш адекватні у цьому питанні країни.

Вимоги "зеленого переходу" не завжди гармонізуються з викликами теперішнього і майбутнього. Коли взимку українці заживлювали свій бізнес та будинки тисячами генераторів, це викликало фізичний біль в екологів. І це зрозуміло — це вкрай не екологічно. Війна — взагалі — дуже неекологічна справа. Але в України немає вибору — нам загрожує фізичне знищення. Те саме нас чекає відразу після війни. Нам потрібно буде максимально швидко і дешево відновлювати свої потужності, заживлювати енергією відбудову країни, завозити в країну багато промислового, енергетичного, будівельного обладнання, не все з якого буде новим та екологічним. В перші 5-10 років після війни нам доведеться по максимуму використати свій атомний і вуглецевий потенціал — в тому числі нарощувати видобуток нафти, газу і — можливо — вугілля. Це може вступити у суперечність з екологічними та енергетичними стандартами ЄС, але для нас відновлення та розвиток України мають бути у пріоритеті. І тому нас чекають складні й дуже компромісні перемовини з нашими європейськими та американськими партнерами.

Стратегія розвитку енергетики, яку презентувало ще до 24 лютого Міністерство енергетики, вже застаріла. Там акцент зроблено на розвитку зеленої енергетики, на "зеленому переході" та гармонізації з європейським законодавством. Крім того, у Стратегії відображено ще кілька декларативних цілей. Як завжди у нашому плануванні на рівні держави — без того, де взяти гроші під усі ці декларації.

Вже зараз ми розуміємо, що енергетична стратегія має бути геть іншою і враховувати виклики, які сформувалися після 2022 року. Це не тільки війна, руйнація старої енергетики та постійні загрози з боку російських терористів. Це ще і загострення глобального протистояння між США, Європою з одного боку та Росією, Китаєм та іншими диктатурами — з іншого. Це — "сланцева революція", яка таки відбулася і яка повернула США титул експортера нафти та газу. Це — диверсифікація постачальників для ЄС через російську агресію тощо. Всі ці тенденції будуть впливати на глобальний енергетичний ринок і на Україну також.

Щоб у майбутньому подолати усі ці виклики, уряд, Парламент та профільне міністерство вже зараз мають діяти. Розробляти Стратегію та закони, які зроблять нашу енергетику більш ринковою, більш ефективною, більш відкритою для інвестицій. Бо ключові виклики для енергетики України — світові шоки, війна та відсутність стратегії — вимагають від нас діяти.

×