"Найважче стояти над тілом побратима" - кулеметниця "Відьма" розповіла про службу в АТО

- Я — не героїня. Тут воюють чоловіки і жінки, які вже зробили більше за мене, - каже кулеметниця батальйону "Донбас-Україна" Збройних сил України 38-річна Яна Червона з позивним "Відьма" Gazeta.ua.

Служить у Збройних силах України 14 місяців. Народилася й виросла у Харкові.

- Росла у неповній, але міцній родині - мама і брат. Ми були самотні діти. Мама на роботі - в архіві. Щовечора уроки - і спати. Найбільше на мене вплинула бабуся. Щороку відправляли на літо до неї. Навчала українському, рідному.

Після школи навчалася в ПТУ на секретарку. Але не працювала. Була мамою для своїх двох діточок. Працював чоловік. З ним була романтична історія. Викрав мене у друга. Уже 15 років разом.

Чому вирішили піти до війська?

- Усе почалося з харківського Євромайдану. Був не такий потужний, як у Києві. Його приховували. Коли почалися заворушення, до нас приїздили "тітушки" з російського Бєлгорода. Не вміли користуватися метро, плуталися у грошах в магазинах. Вступила до лав харківської "Самооборони", де досі числюся. Після початку війни з "Автомайданом" їздили Харківщиною, агітували за Україну. Коли почалася війна, згуртувалися з дівчатами і почали збирати допомогу для поранених у госпіталях. Потім один із друзів вступив до батальйону "Айдар". Поїхала до нього в гості у серпні 2014-го. Відтоді стала волонтером "Айдару". У вересні 2016-го пішла служити.

З дитинства любила фільми про Велику вітчизняну. Автоматні черги, вибухи. В АТО були хвилини, що здавалось, ніби я у фільмі. На позиції, де стояли був "Максим". І не один, а два. Думала, лише в музеях лишилися. Але ми з них стріляємо досі.

Розкажіть про свій бойовий шлях.

- Ми стояли на Світлодарській дузі під обстрілами. Там ішла окопна війна. Голову нахилила, над тобою постріляли — і все. Це було найстрашніше. Так, гатила арта. Але то за нами, то зліва, то справа. Нам щастило.

Уже немає тієї війни, яка була у 2014-15-му. Тоді привезла допомогу "Айдару", на Луганську ТЕЦ. Почався обстріл "Градами". Було страшно. Тепер такого вже немає. Не так воюємо, як охороняємо кордон, який відділяє той світ від нашої України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки війна не закінчиться – я буду тут стояти" - розповіли про подвиг 17-річної дівчини

Працювали кулеметницею?

- Формально так. Але ми - у секторі "М". Відстань для мого кулемета завелика. Куди воно полетить? Там більше працювала артилерія. Коли обстріли, виходила, накидала у відповідь - і тиша.

Як ставиться родина?

- Чоловік і мама чекають. Не хочуть, щоб тут була. Але комусь же треба. Контракт підписала - мусиш служити до дембеля. Повернутися, як не з перемогою, то хоча б живою. Діти дзвонять. Усе знають, що можу їм розповісти у 7 і 8 років. Розуміють, проти кого воюємо. Що я тут стою, щоб у них не було війни. Тут немає людей, які роблять більше чи менше. Часто чую від чоловіків: "я воював, а ти в тилу стояв". Жінки мислять інакше. Розуміють, що водій у повному мін КамАЗі може щомиті підірватися на фугасі. Хоча не бере автомат у руки. Тут усі воюють. Кожен робить свою роботу.

Які умови? Чи пристосовані умови для жінок?

- Торік із вересня по січень жила у бліндажах. У січні ми вийшли з завдання. Пожили у будинках і знову - у бліндажі. Якщо розумієш, куди йшла, - сама собі створиш умови. У бліндажах ми були вимиті, з манікюром. Робила педикюр. Хлопці сміялись, коли фарбувала нігті червоним лаком: "Ти ж у берцях, у шкарпетках лягаєш спати. Нічого ж не видно". "Мені так подобається". Звикли.

Мала довге густе волосся, яке не хотіла обрізати. Прийшла сувора зима. Буває, на ніч купаюсь - на ранок встаю зі спальника з мокрою головою. Надвір не вийдеш. Електрика - слабка. Хлопці заводили генератор, щоб висушила феном. Пережила зиму й обрізала.

У нас є дівчата, які хотіли просто в армію. Мені їх шкода. Хтось прагне вийти заміж, а хтось - Батьківщину захищати. Як і чоловіки: один прийшов заробити, а інший — воювати. Зараз у нашому колективі п'ять дівчат, у роті - троє, у батальйоні - 35. У кожної - своє місце.

Проблем у чоловічому колективі немає?

- Вони є, коли у підрозділі є алкоголь. Нам пощастило - колектив не п'є. Годують чудово. Ми розвозили зайві продукти у дитсадки. Харчування - не ідеальне для жінки. Продуктів понад норму. Ми не з'їдали рибу, м'ясо, завжди є свіжа курка і свинина. Тушонка, згущонка, крупи — в достатку. Усе літо привозили овочі. Мені бракувало молочних продуктів. Зараз ми - між бойовими виходами. Тому щодня - салати свіжі, борщі, супи. Волонтери постачають якісні продукти.

Чому обрали позивний "Відьма"?

- Раз так назвали й одразу став моїм. По імені тепер не одразу розумію, що це до мене. Деякі кличуть із повагою - пані Відьма. Мені подобається.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Один вижив з екіпажу - американський ветеран поділився своєю історією з бійцями АТО

У батальйоні були втрати на передовій?

- Вже загинули сім побратимів. Досі плачу, коли згадую. Це - більше, ніж друзі. У "Сім'янина" Андрія Широкова залишилося п'ятеро дітей. Усього мене навчив. Працювати з кулеметом, поважати друзів. По-батьківськи піклувався. Нас було троє дівчат. Завжди питав, чи розтопити баню. Мали літній душ - утеплений, з буржуйкою. Купалися, а над головою свистіли кулі. І не заховаєшся - ніде. Загинув на Світлодарській дузі. Для мене він - найбільша втрата.

Торік у грудні бачила солдата, у якого загинув побратим. Були як брати. Уперше почула, як кричить чоловік. Сиділа поруч і плакала над тілом, а він кричав. Йому було 20, а загиблому під 19.

Як лікуєтеся?

- Маємо малинове варення, лимони, ліки від грипу. Щось легке перележую. Хлопці не ставлять у наряди, підміняють. Гірше - одразу в госпіталь.

Чим займетеся після війни?

- Повернуся до дітей. Забрала у них 14 місяців. З 2014-го бачилися рідше і рідше. Ми допомагали, щось збирали, шукали поранених, вивозили додому чи доставляли на позиції. Щоранку прокидалася з думкою: треба ще зробити те і те, а завтра візьмеш вихідний. А завтра — все спочатку. З малими був тато. Коли приходила додому, спали вже.

Якою має бути Україна?

- Якою б не була, виховаю тут своїх дітей. Недавно почула від солдата: "Як піду на дембель, виїду до сестри в Італію. Не хочу тут ростити дітей". Кажу: "А за що тоді ти воював?" Не поїду, навіть якщо долар буде по 40. Бо тоді нема сенсу зараз тут бути. Від нас залежить, якою зробимо Україну. У нас то уряд не зробив, то міністри, то прокурори. Але і ми - вимагаємо змін у країн, але самі не змінилися. Хтось пішов воювати, а після дембеля ображає і б'є дружину. Хтось воює, а навчається за хабарі. Хочу, щоб ми змінилися, а Україна залишилась, якою є.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бойовики обстріляли українських військових з гранатометів

Маємо шанс повернути Донбас?

- Маємо надію. Це треба робити заради людей, які нас чекають. Мені не шкода тих, які сюди кликали війну. Бачила забагато крові братів, щоб їх жаліти. Шкода дітей, яких там виховують, що "наша родина - Россия". Є люди, які не можуть виїхати. Зневірилися, що Україна їх звільнить. Їх шкода. Не можуть "Слава Україні" прокричати, бо уб'ють. Заради них варто звільняти територію.

Як змінила Вас війна?

- Раніше думала: гарно, коли є гроші, коли є діти. Зараз ціную, коли є здоров'я, коли діти не хворіють, коли живі побратими поруч. Найважчим було не бачити дітей. І стояти над тілом побратима.

×