Станіслав Гібадулін служив у батальйоні "Азов" і 25-му батальйоні "Київська Русь" 54-ї окремої механізованої бригади. Дістав позивний "Хітмен". Має три поранення: втратив селезінку, фаланги пальців. У травні 2019-го підірвався на міні й утратив стопу. Кавалер ордена "За мужність".
З ветераном російсько-української війни Gazeta.ua поговорила про те, чому приїхав з Молдови воювати за Україну, як втратив найкращого друга і відновлювався після поранень.
Виріс у патріотичній сім'ї. Це сильно вплинуло на погляди, бажання щось змінити в цьому світі. Із 7 років я вже розумів, що Росія – агресор, бо у нас з нею була війна ще 1992 року. У школі викладачі були цікаві і пояснювали нам, що вчиняла Росія.
Почав активну громадську діяльність із 16 років. Вирішив створити свою організацію націоналістичного напряму. У Кишиневі займалися благодійністю, ловили педофілів, наркоторговців. За два роки піймав близько 140 педофілів. Штурмували наркопритони. Усі знали, хто це робить, але нас боялися.
Коли почалася війна в Україні, почали підтримувати акціями у нас під посольствами РФ. Спілкувався з націоналістами різних країн СНД. І більшість адекватних із них підтримали Україну в цій війні, бо розуміли, хто агресор. На початку 2015-го приїхав до Києва, вступив у батальйон "Азов". Мені дали псевдо "Хітмен", бо прийшов на співбесіду в костюмі.
Хтось із хлопців сказав: "А ви не дивіться на нього, він не розуміє українську, він молдованин". Після того почав поступово вчити українську
Було важко з українською. Коли приїхав, купив собі сім-карту. Не розумів слова "поповніть рахунок", "гроші" або у транспорті "наступна зупинка". Коли проходив курс молодого бійця, команди "сісти-встати" були зрозумілими, бо знав російську. Але був випадок, коли ми тренувалися. Кажуть: "Зняти із запобіжника". Усі це роблять, крім мене. Тренер питає: "А ти чого не зняв?". Хтось із хлопців сказав: "А ви не дивіться на нього, він не розуміє українську, він молдованин". Після того почав поступово вчити українську.
Навчання в "Азові" були швидкими. Тоді базувалися в Урзуфі на Донеччині. Протягом місяця отримали базові навички поводження зі зброєю, медицини і трохи фізичної підготовки. Через місяць нас відправили в Широкине. Більшість із тих, хто проходив навчання, хотіли швидше потрапити на бойові дії. Але були й такі, що після першого дня підготовки вже йшли назад, бо зникала романтика.
Приїхав у Широкине і побачив війну. Зрозумів, чого бояться. Тоді тепловізорів не було так багато. У нас був один на всі позиції, зараз – майже в кожного. Одна людина спостерігала й потім передавала іншій. Розумів, що всі бояться диверсантів, розвідників. І захотів стати тією людиною, яку бояться.
З дитинства мріяв бути снайпером. Хотів пройти навчання в "Азові", але там була черга, тому здобув спеціалізацію в диверсійній групі, тобто розвідник-диверсант.
Нас почали обстрілювати з артилерії. Були хлопці, які злякалися. Поки ми ще були в Києві, вони казали: "От я піду, буду всіх ворогів знищувати". А коли відчули війну, просилися, щоб їх звідти забрали з передової, бо злякалися.
Довго думав, що краще: хороша жінка чи війна? Жінка і сім'я тоді навіть поруч не стояли із тими почуттями, які давала мені війна
Війна – найкрутіше, що може статися. Коли повернувся, думав про те, щоб знайти собі дівчину, побудувати сім'ю. Довго думав, що краще: хороша жінка чи війна? Що я більше люблю. Скажу чесно, жінка і сім'я тоді навіть поруч не стояли із тими почуттями, які давала мені війна.
Я був у "Грузинському легіоні" стрільцем. Побачив, що в них є міномет. Попросився навчитися з ним працювати. Відстань була до ворога велика і це єдине, що могло до нього дістати. Я хотів не просто стріляти в повітря. Завантажив собі книжку, як працювати з мінометом. Прочитав. Почав стріляти. Побачили, що вмію. Забрали в роту вогневої підтримки на міномет. Рік там прослужив, хотіли поставити командиром підрозділу, але я перевівся в іншу роту. Там уже зустрівся знову з Іллею Сербіним, який брав мене на контракт і почали працювати разом як розвідники.
Спочатку ми були втрьох. Але третій хлопець під час одного завдання злякав своєю поведінкою, бо сам боявся і через це ледве нас самих не підстрелив. Ми були на позиції ворога, залишили його в бліндажі спостерігати, а самі пішли в інший. Коли поверталися, крикнув йому, що свої. А він розказував, що ледве не почав стріляти. В очах був страх. Після цього вирішили його більше не брати.
Наприкінці 2017-го на Світлодарській дузі ми з Іллею виконували завдання. Зайшли до ворогів на позицію. Зробили те, що було потрібно. Виходили назад під ранок із "трофеями". Спускалися з терикону з ворожими автоматами, гранатами і кулеметом "Утьос".
Ілля був розумним і міг думати за рамками. Він мислив так, що надавало нам переваги в усіх випадках. Колись ми заходили на позицію ворогів. Так сталося, що вона була порожня. Ми з неї побачили, що вороги ходили на іншу грітися. Зайшли, забрали їх зброю і просто пішли. Пізніше чули перехоплення, що командир цього підрозділу хотів приховати цю втрату.
Проти нас одного разу був хороший снайпер. Влучив кулею 12,7 мм усередину стегна. Вона вийшла з іншого боку штанини. Куля пройшлася біля шкіри, відчув її тепло. Пощастило, що не поранило.
22 лютого 2018 року на нас зробили засідку. У тому напрямку ми постійно кошмарили терористів із АГС, влучали в людей, бійниці. Потім вони спровокували нас на вогонь. І стояли в тому місці, де ми не очікували. Стріляли з АГС. Ілля зазнав поранення в щелепу осколком, який спустився в шию і перебив вену. Мене поранили в стегно, артерію, другий осколок потрапив у живіт, піднявся до шлунка, зайшов у селезінку. Ілля загинув від утрати крові. Тримався понад годину. Хотів жити.
Прийшов до тями в Харківському госпіталі через три дні. Побачив – Іллі нема в палаті. Відчував, що його немає, хоча було сподівання. Прийшла знайома волонтерка і сказала, що він загинув. Тоді його вже поховали.
Усе, через що ми пройшли, залишилося на нас. Лікування і реабілітація, яку мала надавати держава, залишилася на нас. І досі людям, які повернулися з війни, не надають нормальної психологічної підтримки. У нас із цим криза. Навіть немає бази ветеранів, які скоїли самогубство після війни. Усі люди, які повертаються з війни з травмами, залишаються сам на сам із цими проблемами.
Коли кишки зашили, одразу приїхав назад у 25-й батальйон. Було важко. Потрібно було їсти нормальну їжу з таким пораненням. Вже тоді були прояви ПТСР, хотів помститися, не бачив перешкод, не боявся загинути. Важкий стан. Ніхто не перевіряв, нікому нецікаво. О, повернувся – ну і добре. Далі займався розвідкою, шукав шляхи, як проходити сіру зону. Ходив вже з іншими хлопцями. Брав на себе відповідальність іти першим.
Ракета вибухнула біля мене. Автомат зігнувся напівмісяцем
25 січня 2019-го під Катеринівкою наша машина збирала людей, щоб поїхати в душ. Вранці вирішив поїхати з ними. У нас влучили з ПТКР. Тоді загинув наш капелан "Батюшка". Ракета вибухнула біля мене. Автомат зігнувся напівмісяцем. Я зазнав осколкові поранення в руки, голову і груди. Але на той час пив протитромбозні ліки, у мене кров була, як вода. Мені надали неякісну медичну допомогу. Не в те місце наклали турнікет, не так закріпили. Казав, що п'ю такі ліки, мені потрібно ставити фізрозчин, зробити те й те. Мені кажуть, що це ж потрібно речі різати. Правильний поранений – це голий поранений, бо мене так вчили, щоб побачити всі поранення. Мав ще контузію і мені відірвало три фаланги пальців лівої руки. Розумів, що немає сенсу їх шукати. Подумав, добре, що не кисть відірвало, бо не зміг би стріляти. Повернувся за три місяці, щось почав робити. Мені паморочилося, знепритомнів. Зрозумів, що то контузія. Попросився до Харківського госпіталю на крапельниці. Але не допомогло. У такому стані я був на передовій.
19 травня 2019 року біля Попасної, Катеринівка зазнав третє поранення – наступив на міну. Побачив, як у повільному кадрі – моя нога полетіла і впала біля мене. Приціл повільно полетів. Подивився на свою ногу і думаю: "Брати її не буду, немає сенсу". Повернувся до своїх хлопців позаду і ми вийшли звідти. Нас хотіли взяти в полон сепари, але не встигли.
Після третього поранення через три дні вже танцював із дівчиною на одній нозі. Через три місяці вже ходив на протезі. Майже не сидів у госпіталі. Постійно ходив на якісь мітинги, акції за громадянство іноземців. Рана швидко загоювалася. Лікар сказав, що ще не бачив такого швидкого відновлення. Не відчуваю, що мені це заважає жити.
Коли прийшов з війни, розумів, що потрібно навантажити себе тут усім, що може мене тут зупинити від повернення. Почав зустрічатися з дівчиною, подав документи до університету, займався підприємницькою діяльністю, читав, займався спортом. Сумую за війною. Але з такими пораненнями мене не візьмуть.
На початку 2020-го відчув, що у мене почався ПТСР. Вийшов з метро взимку, навколо усі в куртках, а мені стало спекотно чомусь. Зняв куртку і був у сорочці. Не зрозумів, що це. Думав, може, ковід. Почав кашляти сильно. Пішов в аптеку і купив противірусні. Прийшов додому, випив таблетки і спав три дні. Прокидався лише поїсти. Думав, дійсно вірус. Через три дні більш-менш прийшов до тями. Але за декілька днів ці почуття повернулися. Мене кидало в піт, якщо ставало некомфортно. З'явилося постійне відчуття тривоги, боявся, що мене вдарять ззаду, хтось штовхне в метро. Півроку я так існував.
Через відсутність селезінки у мене підвищений рівень лейкоцитів. Думали, що лейкемія. Зайшов до лікаря, розказав усі симптоми. Вона послухала і каже: "Знаєш, хлопчику, ти не туди прийшов. Тобі потрібно до психіатра". І я такий: "Ого, ніколи не думав, що у мене може кукушка поїхати".
Звернувся до психіатра. Почав пити антидепресанти. А вони не лікують, а просто зменшують оці всі наслідки, симптоми. Відчував, що панічні атаки є, але приглушені. Через рік стало трохи краще, перестав пити ліки. І думав, що все добре. Вступив до університету. Хоча перший рік навчання дався важко.
У серпні мав початися новий навчальний рік і почав кашляти, повернулися панічні атаки. Пишу лікарю, чому так. Відповіли, що це осіннє загострення і знову потрібно пити антидепресанти. Був у шоці. Я багато втратив через ПТСР: і грошей, і речей у своєму житті, розійшовся з дівчиною, з якою зустрічався два роки. У тому стані то був не я, а інша людина. Почав знову пити ліки. Наближалася сесія, але мені важко. Не можу запам'ятовувати. Ти ніби тут, але думками на війні. Я читаю, займаюся, через три рядки розумію, що думаю про інше. Поборов ПТСР своїми способами, зараз у мене вже його немає.
2019-го року подав документи і здобув українське громадянство. На одній нозі збирав всі документи. Також допомагав іншим отримувати громадянство. Відчув соціальний захист. Зможу протезуватися і мати медичну допомогу. Якщо ти не громадянин, то не маєш права на ці речі.
Поки що вирішив залишитися жити в Україні. У Молдові лишилися мама, батько, бабуся. Коли з ними прощався, мамі не сказав, що їду на війну. Щодо моїх поранень вона знає лише про перше. Поки що не дозволяю їй приїжджати. Планую влітку зустрітися і показати їй це.
Коментарі