"Немає мікрорайону, куди б не прилетів снаряд" - парамедик Єгор Фірсов

Ситуація на Авдіївському напрямку погіршується. Стало більше жертв, особливо серед мирного населення, - каже. - Ситуація стала такою, як колись була в Чернігові, Маріуполі. Не працює морг. Тіла людей, які загинули, можна побачити прямо на вулицях. Кількість обстрілів збільшилася. Гатять по всіх житлових та інфраструктурних об'єктах. За останній тиждень суттєво постраждали лікарня, коксохімічний завод. Це - найбільший такий завод в Європі, зараз повністю зупинив свою діяльність.

Окупанти знищують житлові будинки, школи. Немає мікрорайону, куди б не прилетів снаряд. Ворог застосовує всю можливу зброю, навіть заборонену. Наприклад, фосфорні снаряди, які випалюють усе навколо.

Знаю з новин та з комунікації з військовими інформацію. По Луганському напрямку ситуація ще гірша. За кількістю обстрілів та жертв, інфраструктурних руйнувань.

 

Тиждень тому було більш-менш нормально. Розвозили гуманітарну допомогу, технічну й питну воду, засоби гігієни для цивільних людей. Зараз заїжджати в місто вже майже неможливо. Це стосується і розповсюдження продуктів. Немає ні газу, ні води, ні світла, ні зв'язку. Практично немає ліків. Військова адміністрація намагається якось розповсюдити допомогу. Але робити зараз це дуже важко.

Працюю з пораненими. Найбільше випадків - це осколкові поранення. Бувають критичні й некритичні. Це стосується і цивільних, і військових. Часто бувають контузії, коли дійшла вибухова хвиля. Всі випадки непрості.

Як тактичний медик, маю виконати низку маніпуляцій і передати пацієнта лікарям на стабілізацію. Треба забрати пораненого, надати допомогу і довезти до найближчого госпіталю. Стикаємося з пораненими щодня. Буває, що їх десятки. З кількістю обстрілів зростає кількість поранених.

Ситуація не критична. Є обладнання, необхідні засоби. Але дуже серйозно бракує знань. Їх не можна довезти за декілька днів, як зброю та обладнання. Маю на увазі слабкі знання у військових щодо надання першої допомоги. Тому що в перші секунди вони повинні самі собі її надавати, накласти джгути, наприклад. Тому що 90 відсотків випадків - це велика втрата крові. За 2-3 хвилини людина вже мертва. Цих знань бракує і цивільному населенню. Декілька тисяч людей все ще перебувають у місті. Це ускладнює роботу і військовим, і тактичним медикам.

Є низка турнікетів, які пройшли світову сертифікацію. Саморобні джгути - це дуже небезпечно. Краще б такого турнікета у військового не було. Тому що воїн сидіть із цим турнікетом, отримує поранення, хоче собі його накласти. Але це або не виходить, або турнікет рветься. Турнікети, що не пройшли сертифікацію, дуже небезпечне явище. Боєць має розуміти, що джгут у доступності за секунди, безпечний.

Я був у територіальній обороні Києва. Працював у Бучі, побачив жахіття. Почав проситися на передову, але критичної потреби у військових там не було. Проблема є з тактичними медиками. Тому пішов на курси, вивчився і поїхав в Авдіївку. Я до цього ніяк не був пов'язаний із медициною. Тактичний медик - це людина, яка вживає заходів у перші 10 хвилин. Це не лікар. Подібні курси може освоїти будь-яка людина, яка не боїться крові і вигляду поранених.

Всіх би закликав пройти такі курси, тому що вони потрібні навіть для цивільних. Ракетні обстріли відбуваються по всій країні. Людина може потрапити у скрутне становище в будь-якому місці. Зараз спілкуюся з депутатами, щоб на законодавчому рівні прийняти рішення, аби подібні центри військової і медичної підготовки відкривали в кожному населеному пункті. Ці знання зберігають життя і здоров'я воїнам та цивільним.

На курсах проходили евакуацію, надання тактичної допомоги під вогнем. Як правильно нести пораненого, давати йому допомогу із різними пораненнями. Маєш розуміти, як на те чи інше поранення реагувати.

На жаль, не вчився. Вступив у тероборону в перші дні повномасштабної війни. Часу тоді навчатися не було. Робили на ходу - перепитували, як треба поводитися у товаришів із бойовим досвідом. Про те, що я не навчався, дуже шкодую. Треба ще зі школи розуміти, як поводитися під час воєнних дій. Це стосується не тільки зброї - а й того, як що робити під час хімічної атаки, ракетних вибухів, повітряної тривоги. Дуже багато питань, які виникають зараз і які ми всі не вивчали. А на це було вісім років.

Таке враження, що тут зібралися найкращі люди. Яка б у тебе не була проблема чи потреба, тобі одразу допоможе людина поряд. Яку ти міг два рази до цього бачити і не знаєш, як її звуть. Якщо поїхав на виїзд голодний, тобі одразу запропонують їжу. Якщо порвав одяг, запропонують запасний. Якщо питаєш про сигарети, запропонують половину своїх. Все це проявляється у дрібницях. На кожну людину поряд можна покластися. Це може бути соціальне сито, яке зібрало в одному місці відповідальних людей із цінностями. Такої атмосфери людських відносин я за 33 роки не відчував.

Перші два тижні було дійсно страшно. Зараз моторошно, бо не відчуваєш страху. Перші дні в мене були побиті руки, коліна, лікті від падіння на землю під час вибухів. Старші товариші з більшим досвідом відрізняли, коли це від нас відліт чи коли навпаки, по нас приліт. Я вже місяць тут і навчився теж. Тому падаю на землю менше.

Війна, якщо ти підготовлений, знаєш свою задачу - це не так страшно. Страшно, коли ти не знаєш, що і як робити. Тому підготовка вкрай важлива. В Україні величезний мобілізаційний потенціал - ми могли би зробити собі армію в декілька мільйонів. Але питання не в численності, а в якості, знаннях та вміннях. Треба робити ставку на це, щоб не відправляти на фронт непідготовлених людей. Одна рота підготовлених набагато краща і сильніша за непідготовлену бригаду.

Спілкування з близькими, рідного Києва. Інколи не вистачає тиші і спокою. Нормального людського життя. Мрієш про теплий душ.

Не думаю про таке. Горизонт планування - сьогодні і максимум завтра. Тут не думаєш, як у нормальному житті, що буде через місяць чи рік. День пройшов - вижив, пораненим допоміг, і все вже добре. Можеш далі працювати.