Українка лікує в Іраку біженців, які втекли від ІДІЛу

10

 

27-річна Катерина Катращук майже два роки працює у Курдському автономному районі на півночі Іраку. Лікує людей, які втекли з облоги терористів ІДІЛу.

За освітою дівчина психіатр, але у близькій до війни зоні одночасно працює хірургом, акушером і стоматологом. Спершу дівчина пробула в Іраку півроку, потім - підписала контракт ще на рік. Кожні три місяці приїжджає додому — закінчує навчання в Інституті когнітивно-поведінкової терапії, повідомляє theukrainians.org.

"Тут працюють дві клініки: стаціонарна у таборі й мобільна. Зранку ми сідаємо у машину, беремо коробки з ліками і їдемо по селах, — розповідає Катерина Катращук — Ці люди живуть не тільки у таборах, а і у селах, на закинутих територіях, де є хоч якісь приміщення".

За словами дівчини потрібно відповідно одягатися. Плечі мають бути закриті, спідниця чи штани — нижче колін. Також варто враховувати поведінкові традиції мусульман.

"Досить часто, коли я вітаюся, — простягаю руку. І буває таке, що чоловіки не відповідають. Спершу я не розуміла, та мені пояснили: особливо у піст їм не можна торкатися жіночого тіла".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українка знялася в італійському соціальному ролику

Проблеми бувають і безпосередньо під час лікарського огляду. "Чоловіків я не можу оглядати — відправляю до колеги-чоловіка або прошу медбрата. Винятки лиш у надкритичних ситуаціях".

Раніше, щоб оглянути навіть жінок, Катя питала дозволу в їхніх чоловіків, але зараз практично цього не робить. Вона ставить ширмочку, за якою сидить перекладач і чує, що говорить пацієнтка. Проте часом це все ускладнює — в присутності чоловіка-перекладача жінки не завжди можуть відверто розказати про свої проблеми, соромляться.

 

"Я бачу, що вона ховається, не може чогось мені сказати, — пригадує Катя. — Буває, що як тільки я попрошу перекладача щось мені принести і він виходить, пацієнтка може взяти мене за руку й розплакатися, говорити мені щось, усвідомлюючи, що я нічого не зрозумію. Перекладач повертається, і вона, витерши сльози, сидить, ніби нічого не трапилось. Неодружених дівчат оглядають з особливою обережністю. Не тільки як гінеколог, а взагалі маю бути дуже обережною, коли навіть просто оглядаю живіт. Бо якщо дівчина одружується і виявляється, що вона не незаймана — то велика ганьба. У разі чого — всі претензії родини були б до лікаря".

Робочий день українки починається о 8:30 і триває до 15:00. За нормою один лікар за зміну мав би приймати двадцятеро пацієнтів. Але насправді їх приходить набагато більше.

Фото: з архіву STEP-IN.

"Інколи буває важко. Я молодий лікар, не можу знати всього. Тим паче, тут я не тільки психіатр. Тут я і хірург, і акушер, і стоматолог — роблю усе, що можу. Коли не можу — відправляю далі. Часом, щоправда, пацієнти зізнаються, що не мають грошей на подальший огляд профільного спеціаліста. Катя каже, що не одразу розуміла це, але їй зустрічаються родини, які не мають навіть 250 динарів — за ці гроші купиш хіба пляшку води чи жуйку. Для таких випадків проект збирає гроші через підрозділ соціальної допомоги. Хоч далеко не всі пацієнти правильно розцінюють таку допомогу".

Серед місцевих багато людей не вміють писати та читати.

"Прошу поставити підпис — а вони не знають, як. Питаю, скільки років, — кажуть: "Не знаю, дивіться у паспорті", — зітхає лікарка. — Або от жінка приходить — і виявляється, що вона вагітна. Питає, коли народжувати, а дати початку останніх місячних не знає. Вже зараз я намагаюся запам'ятовувати їхні свята, щоб орієнтувати: "Це було перед тим святом чи до цього?" Так і визначаємося".

"Після року і восьми місяців в Іраку маю дивні відчуття, щоразу приїжджаючи на кілька тижнів в Україну. Тут я відчуваю більше зла, негативу й жорстокості, аніж там. Йдучи вулицями тут, я бачу, як люди часто різко між собою спілкуються, як мати кричить на дитину… Боюся ввечері йти через парк. Бо не впевнена, чи тут безпечно. Можливо, у мене тільки зараз така чутлива реакція. Не знаю. Але там я такого не бачу. Там люди втрачають усе, але лишаються людянішими. Наші сусіди не розуміють англійської, ми не розуміємо курдської, але вони пригощають нас їжею. Там підіймаєшся сходами у під'їзд і бачиш — велосипеди стоять не прив'язані, взуття стоїть, його ніхто не вкраде. Там я можу лишити машину не закритою і знаю, що ніхто з неї нічого не забере. Там я почуваюся у безпеці".

×