"Зараз театральний актор стає терапевтом – лікує людську душу" – актор Віталій Ажнов

Нещодавно Національний драмтеатр ім. Івана Франка випустив першу за час повномасштабної війни прем'єру "Калігула". Поставив режисер Іван Уривський. Базується на творі Альбера Камю, написаному 1944 року. Розповідає про імператора-тирана, який тримає в страху оточення, грає на недоліках інших.

За сюжетом, Калігула, імператор Риму, зникає після смерті сестри та коханки Друзилли. Повернувшись до палацу за три дні, Калігула змінюється. Пояснює родичу Гелікону, що його турбує не втрата Друзилли, а бажання дістати неможливого. Світ, який він є, більше не здається йому стерпним, тому він хоче місяця, щастя, безсмертя чи ще чогось, що не від цього світу.

Виставу показали 5 і 6 липня на малій сцені театру Лесі Українки – квитки розібрали задовго до прем'єри. Попри очікування публіки й натяки в пресі, що психічно нестабільний диктатор буде напряму вказувати на президента країни-агресорки Путіна – образ Калігули лишили самодостатнім. Підкреслює циклічність історії, транслює думки про те, що тиранів породжує слабкість оточення. Образ Калігули навіть зачіпає трагедію одинокої людини, яка не може знайти однодумців і вияв для творчості.

Про все це Gazeta.ua поговорили з виконавцем головної ролі – Віталієм Ажновим.

Зустрічаємося з Віталієм поблизу університету Карпенка-Карого на Львівській площі. Сідаємо в кав'ярні "Львівські круасани". Актор показує на рюкзаку значок із гербом і написом "Калуш". Каже – нагадує про рідне місто і про ще одну перемогу українців (у пісенному конкурсі Євробачення 2022 перемогу здобув український гурт Kalush Orchestra, соліст Олег Псюк родом із Калуша на Івано-Франківщині. – Gazeta.ua).

– Колись доводилося пояснювати, звідки родом, мало не відкривати мапу – тепер, коли кажу, що я з Калуша – все зрозуміло. Під час фіналу Євробачення, плакав так, як коли дивився "Хатіко" (британсько-американська драма режисера Лассе Халльстрема, заснована на реальній історії Хатіко – японського пса породи акіта-іну. Собака протягом дев'яти років щодня в той самий час приходив на вокзал зустрічати померлого господаря. Фільм є рімейком японського фільму 1987 року. – Gazeta.ua). Емоції були сильні. І не лише тому, що сам Калуша, а тому, що Україна перемогла.

29-річний Віталій Ажнов до війни здобув численні позитивні відгуки від критиків за роль другого плану у виставі "Безталанна". Отримав роль в одному з двох складів "Калігули" перед повномасштабною війною. Репетиції тривали кілька місяців. Втілював диктатора 5 липня та вийде на сцену театру Лесі Українки 13 липня. У серпні повернуться до рідних стін театру Франка. Покази намічені на 16, 19 та 30 серпня.

Роль Калігули мене переслідувала, мав його втілити. Коли прослуховувався в театр Івана Франка 2018 року – взяв саме сцену з "Калігули" Камю, його діалог із коханкою Кезонією. Був важливий етап – прослуховування в національний театр, де сузір'я національних зірок, живих легенд. Подумав, що треба бути чесним із собою. Мав прийти й показати все, що можу, все, що мені болить. В останній момент із пам'яті вигулькнув "Калігула". Любив його. У той час розумів, що це історична постать, психічно нездоровий політик, і водночас неоднозначна творча особистість.

Виклик був великий. Мене взяли в театр, а восени 2019-го друг Жуль Одрі з Парижа вирішив ставити "Калігулу" в Івано-Франківську. Натякнув мені, що, можливо, приїду та спробую себе в цій ролі. Але все склалося так, як мало скластися. За місяць після ролі другого плану у Івана Дем'яна в "Безталанній" дізнався, що гратиму головну роль у Івана Уривського. Перечитав – і був захоплений. Одразу розумієш серйозність режисерських намірів, ступінь довіри. Безумовно, це той стан, коли виростають крила. Але одночасно це й величезна відповідальність. Треба втримувати кожну думку, постійно тримати увагу глядача – він не має відводити погляд. Знав, що або провалюся, або це буде якийсь поштовх. Поки що не можу відповісти на запитання, як сталося.

 

Зіграти нестабільний психоемоційний стан непросто – маєш розуміти, звідки це виникає. Для мене Калігула безумовно психічно нездоровий, він маніяк, прагне чогось неможливого. Починаєш копати, чому це відбувається – звідки це, навіщо. Я досі аналізую, робота не завершилася. Вразило, що Калігула з малого дитинства вдягався у військові мундири – з нього ростили воїна, імператора. Ймовірно, це могло його вразити психологічно, стати дитячою травмою. Потім хотів це компенсувати – уже в зрілому віці він переодягався в жіночий одяг. Гадаю, що це напряму пов'язано з тим, що він творчий, у нього великий потяг до мистецтва. Найімовірніше, оскільки його виховували як воїна – творчість подавляли. Я це можу зрозуміти, оскільки виріс на пострадянській платформі. Було багато обмежень. А твій власний прояв із дитинства важливий. Якщо його порушують – тут починається надлом.

До війни хотів виправдати свого персонажа. Навіть враховуючи всі його вчинки. Хотілося, щоби хтось любив його таким, який він є. Бо він лише людина. Але 24 лютого відбулося повномасштабне вторгнення Російської Федерації. У той момент кожен із нас переживав за своє життя. Я не знав, чи буде Калігула далі. Тоді про це навіть не думав, усе почало перевертатися всередині догори ногами. Потім поновили роботу – але у ставленні до героя було певне відчуження. В наших реаліях розуміємо, що психічно нездоровий деспот – це абсолютне зло. Воно вібрує з тим, що відбувається навколо. Часто лунало це прізвище, яке навіть не хочеться вимовляти.

Можна було би, напевне, ретельно вивчити ту людину з відео, з його відеозвернень. Можна було дати трохи його пластики. Але ми всі розуміли, що цього не потрібно. Кожен глядач винесе з вистави те, що винесе, зробить свої висновки. Кожного це, безумовно, зачепить. Навіть якщо комусь буде огидно – це теж реакція й круто. У якийсь момент я перестав виправдовувати Калігулу – який є, такий є. А далі Камю і вся філософічність почала в мені резонувати – в напрямку душевного болю. Почав знаходити оцю його хворобливість і маніакальність. Калігула наприкінці каже, що "всі винні довіку". І частково це правда. Як би не було – героїв робить оточення.

Драма людей, які оточують Калігулу – в їхній слабкості. В їхній нездатності на вчинки – не важливо позитивні, чи негативні. В їхній дріб'язковості і їхній неправдивості. В тому то й фішка – Калігула нібито й політик, але він відвертий. Каже: правити це значить красти. І я це робитиму відверто. Мені байдуже як ви, моє оточення, але я це робитиму так. Він і наривається такими фразами – але робить це свідомо. Натомість його оточення слабке й безвольне. Ставлю собі щоразу запитання – чому поруч із Калігулою Кезонія? Невже вона настільки переживає за свою "шкуру"? Чи це той тип жінки, якій байдуже на маніакальність чоловіка? Вона ж грає в це. Коли він переодягнувся в богиню Венеру – саме Кезонія закликає людей поклонятися. Це така перевірка на слабкість цих людей. Маємо приклад в історії – Єва Браун (співмешканка, а згодом дружина Гітлера. – Gazeta.ua). Тут питання, чому ці люди поруч. Бо їм страшно, бракує волі, характеру? Навряд чи це фанатизм.

Сприймаю за комплімент, щасливий, коли чую відгуки, що наш Калігула – точно не Путін. Мені здається, що нам вдалося зробити складнішого персонажа. В образі Калігули хотілося масштабувати, глобалізувати зло. А Путін це не масштабно, це навіть не цікаво. Він не вартий нашої уваги. Калігула це циклічна історія, повторення. Історія, в якій ми винні тоді, коли дозволяємо правити таким імператорам, коли їх ідеалізуємо. Або не ідеалізуємо. Але зараз це точно не про українців. І доказ не те, що ми нині непоборні. Раніше в нас же виник Майдан, і помаранчева революція. І взагалі історично – ми не безвольні люди, в нас є цей прояв до свободи. І це бачить весь світ.

Зараз виникає сильний контекст, коли відбудеться перемога – буде ще більше поле для роздумів. Що робить не так суспільство, що виникає таке велике зло. Ця нездорова психіка, маніакальність, жага здобути щось неможливе – байдуже що, аби воно належало до іншого світу. У виставі також явний меседж, що надлом виникає від страшної душевної болі. Від того, що ця біль переповнює Калігулу в його 29. Він не може з нею впоратися, а ніхто його навколо не розуміє. І він себе також не розуміє.

Можливо, якби він міг зачепитися за когось, хто поруч – чи прагнув би він здобути неможливе, чи прагнув би він вигаданого місяця. Чи прагнув би він змінити світ? Людина, яка може зануритися в когось іншого – найімовірніше, не прагне неадекватного. Переконаний, що Калігула знає, що Кезонія його не любить. І він не любить Кезонію. Можливо, він сам зробив цей шлях до вбивства. Можливо, він цілеспрямовано, свідомо йшов до цього. Наприкінці каже: "Моя свобода була неповна, можливо, щось не те я робив. Можливо, не той шлях обрав". Зокрема це про те, наскільки важливо себе чути. Сучасною мовою – це пропрацьовки й робота над собою.

Було страшно по-перше тому, що це прем'єра, по-друге, непростий матеріал, який перегукується з сьогоденням. На очах у глядача переодягаюся в панчохи, каблуки. Це доволі тонка річ. Для мене було важливо, щоби це не мало смішний вигляд. Це страшний і делікатний момент. Складно, бо не знаєш, як це сприйме глядач. Зараз це можемо робити завдяки ЗСУ, людям, які захищають країну. Думаєш, наскільки ти маєш на це право. Потім повертаєшся до свого покликання, розумієш, що ти актор і від цього нікуди не дінешся.

 

Коли зібралися на репетиції - були всі потроху розгублені. Але були раді бачити одне одного. Це сильне й страшне відчуття. Відбувається й зараз, коли ти зустрічаєш на вулицях Києва людей, яких бачив до війни. Розумієш, що ця людина, слава Богу, жива і здорова. І тобі стає добре. Але, безумовно, ми всі щодня читаємо, бачимо й не забуваємо. Не можу сказати, що на репетиціях ми були натхненними. Це був тривожний стан, навіть зазвучала повітряна тривога. Але ми розуміли, що ми всі разом. Це трохи заспокоїло. Самі репетиції стали для нас терапією. Йдеш вулицею в театр – все одно живеш у цих реаліях. Але заходиш на саму репетицію, починаєш переодягатися, повторювати текст, вмикається музика, світло – і на цей час забуваєш. У цьому й магія. Згодом вона передається й глядачу.

Напевно, ніхто не знав, звідки зачерпнути ресурс для творчості, для відновлення роботи. Бо гра актора напряму пов'язана з серцем, з тим, що відчуваємо. Але згодом, якось непомітно для нас, ми повністю занурились у цей процес. Режисер Іван Уривський – дуже тонка людина, тонко відчуває. Має шалену інтуїції, фантазію, уяву. Вміє створити такий процес, коли тобі навіть не хочеться випускати прем'єру. Сам період підготовки настільки цінний, що не хочеш, аби він завершувався. Не казав: "Ану, давайте. Зібралися і погнали". Не було закликів, спічів, мотиваційних виступів. Він якось це так зробив плавно, ніжно, м'яко, непомітно для нас усіх. Згодом уже були в азарті, у творчому стані – думкою, покликом, жагою. Іван – великий харизмат, вміє чарувати людей. Його хочеться розгадувати й зрозуміти. Буває таке, що можеш не розуміти завдання режисерське – але маєш велике бажання розгадати задум.

Актор не може вийти з кислою міною. Це правило завжди працює – що би не відбувалося – ти залишаєш це за кулісами. Зараз, коли виходиш на сцену, з тебе більше забирають енергії, ніж колись. Глядач зараз голодний, коли бачить людину нібито з іншої реальності – він її більше охоплює поглядом. Актор перетягує публіку в іншу площину. Чув відгуки, що наша вистава – про любов. Театр Франка то є любов, всі мої колеги, Іван Уривський – це все любов, гадаю, що глядачі то відчули. Створювали виставу в абсолютній любові

Через те, що зараз не відчувається якоїсь внутрішньої гармонії, балансу й спокою – розумію, що я не повен сил. І кожен з нас. Багато не плануємо, не розписуємо завтрашній день. Не плануємо зводити будинки, заводити гусей, свиней, корів. Саме через це той момент, коли ти виходиш на поклон – наповнює тією силою й енергією, якою хотілося би жити щодня.

У війну все сильно змінилося. Виросла чесність перед собою. Відбувається переоцінка цінностей. Випускаєш прем'єру – ти про це мріяв, але зараз це не набуває такого сенсу, як у мирний час. Коли піднімаються так сильно питання життя й смерті – зрозумів, що у мої 29 найбільше моє надбання й здобуток – люди, які поряд. І я їм вдячний. Відчуваю якусь безтурботність буття - байдуже, що я вдягну, у чому вийду на люди. Багато змінилося. В інших людях може відштовхнути брехня, бажання сподобатися. Хоча це є частково в самій професії акторській. Люблю відвертість – так, вона може вразити, може образити – але це особисті проблеми, твоє сприйняття. Зараз місія в тому, щоби вижити. Це найбільш природний інстинкт людини.

Іноді мені здається, що в цих реаліях із мене немає користі. Маю шалену вдячність, захват до людей, які зараз захищають країну. Які в перші дні стояли в черзі у військоматах. Реально в нинішніх умовах здається найважливіше, це захищати країну. Мені страшно почути запитання: "Що ти зробив задля перемоги". Здається, що порівняно з тим, що роблять військові, волонтери – мало те, що роблю я. На початку війни, коли приїхав у Калуш – організували з командою волонтерів театральний гурток для дітей переселенців. Зараз я поїхав, а гурток продовжує працювати – я радий. Був той період, коли почалося онлайн навчання – відчував, що для студентів я авторитет і психологічна підтримка. Щиро й істинно вірю, що культура, зокрема театр потрібен нашій країні. Вірю, що актор – це душевний лікар.

Якщо театр колись ніс виховну, розважальну місію – зараз це відійшло. Театр зараз для кожного буде як терапія. Думав про те, що коли зараз глядач іде в театр – яка його ціль? Навряд чи розважитися. От саме щось відчути, відволіктися, переключитися. Переконаний, що глядач, який приходить, частково відволікається від навколишнього, занурюється в цей магічний світ.

Театр дає тобі можливість, якщо ти відкритий глядач – самостійно знайти відповіді на незакриті гештальти. В жодному разі не недооцінюю роботу психотерапевтів – але це так цінно, коли людина сама приходить до якоїсь істини, до свого інсайту. З'являється гордість за самого себе. Саме тому театр набуває такої терапевтичної місії. Кожен глядач приходить із різною ціллю. Комусь важливо прийти на прем'єру, бо це свято, хтось іде на актора, хтось на режисера. Хтось просто любить театр, а хтось прийшов уперше – в кожного запити різні. Під час вистави до кожного приходять різні істини – і в цьому кайф.

Кожна нова робота – це новий життєвий урок, навіть не акторський – а тебе як людини. Я шукаю відповіді, коли працюю з матеріалом. Коли знаходиш якісь відповіді для себе, або навіть продовжуєш залишатися в пошуку – переносиш це на свою роботу. Відповіді, пошук чи запитання транслюєш в ролях – не наполягаючи, не акцентуючи. Тоді це резонує і в глядача. Що складніший внутрішній світ – то краще – тоді можеш об'ємніше наповнити. Наповнюєш роль собою, додаєш зі світогляду, світосприйняття.

Намагаюся ставитися до кожної людини як до уроку, з якого маю щось винести. Кожна спільна робота – це як сідаємо в корабель і відпливаємо. Безумовно, ті люди, які з тобою на борту – цінні. Береш щось від кожного. Відкриваєш щось нове в цих людях. Хоча вже їх знаєш. Вони на цей момент є твоїми вчителями.

Театр для мене важливіший за кіно. Готовий навіть бути бідним художником. Мені складно робити щось, що не приносить задоволення, відчуваю психічне й душевне ґвалтування. Питання не в тому, що я отримую фінансово – а саме як я себе збагачую внутрішнє. Театр – це жива енергія. Тут більший ризик, бо маєш лише один дубль. У театрі, на відміну від кіно, завжди є ефект несподіванки, темряви. Щоразу ти знаходиш в інших місцях вимикач-вмикач світла.

Ролі в кіно добираю прискіпливо. У "Гуцулці Ксені" Олени Дем'яненко граю гуцула Юро. Партнеркою була моя колега, подруга Христина Федорак. Цікаво грати в речах, які не пройдуть повз. Мюзикл для українського кіно невідомий жанр. Також зацікавило перевтілення. Олена запропонувала пофарбуватися в чорний колір. Не говорила мені цього, але частково зробила з мене Миколайчука. І багато людей потім про це казали. В українському кіно зрідка відбуваються перевтілення – зазвичай використовують типаж – ти такий, як ти є.

Втілив Володю Твердохліба – нерозумного, недалекого чоловічка. Зіграв у серіалі "І будуть люди", бо мріяв пропрацювати з Аркадієм Непиталюком. Коли я прийшов на проби – він мене в себе закохав – так працює з актором. У мого персонажа Володі Твердохліба - невиправдана жага до влади, де він сам у якийсь момент закопує себе в цьому. Можливо, хотів би повернутися назад – але шляху повернення вже не було. Особисто зі мною персонаж дисонував – було цікаво над цим попрацювати. Маємо різні з ним істини, інтелект, внутрішні світи. Цікаво було пошукати це в кіно й залишитися органічним. Це також про перевтілення.

Проєкт цінний для українського кінобізнесу – не в плані, скільки в нього вкладено грошей. Це була заявка на крутий культурний кінопродукт. І Україна собі його дозволила, хоча одразу було зрозуміло, що це кіно не широкого прокату. Цінність у тому, що "І будуть люди" – про нас. Такого мало побачиш на українському телебаченні. Це не щось "мильне". Не про домогосподарку, яка стала дружиною мільйонера. Не про вілли, хороми, тачки. Не про стереотипне заштамповане життя. Це історичне кіно про українців. А якщо українці хочуть завтрашній день зробити кращим, ніж сьогоднішній – маємо цінувати історію.

Зараз настав такий час, коли в культурі, мистецтві, ставатиме все менше шлаку. Глядач буде не готовий до дешевого контенту. Мильні серіальчики вже не матимуть такого попиту, чи якась антрепризна комедія. Не вважаю, що зараз всі вистави мають бути про війну, бо вона повсюди. Телеграм-канали, новини – це все на виду. Ти від цього не сховаєшся, бо у всіх як мінімум телефон у руках. Але і в театрі не погоцаєш. Тут потрібно знайти якийсь баланс. Має бути і з оглядом на контекст – і не егегей. І щоби глядача відволікало.

Я така людина, яка ніколи не заспокоюється, бо для мене це, напевне, кінець. Важливо бути хоча би трохи незадоволеним собою, бо це шлях до розвитку. Хочу зіграти Гамлета. Це "некст левел" – Шекспір, віршована форма. Але я не впевнений, що я Гамлет.

Ніколи не рівнявся на акторів, режисерів із російських театрів. Можливо, в контексті світового мистецтва їх і треба знати, але українці через бойкот російської культури точно нічого не втратили. Взагалі вважаю, що варто послуговуватися системою Курбаса – "у всіх вчитися, але нікого не копіювати". Рівнятися на когось, думати, що десь класно, або що хтось крутий, бо він у Голлівуді – це комплекс меншовартості. Ми – круті, ми – нація, ми є й будемо. І маємо орієнтуватися на себе. Мені хочеться стати цінністю й надбанням своєї країни. А коли хочеться прирівняти когось до когось, то треба пропрацьовувати це в собі. Це так, якщо хтось іде на Калігулу, щоби побачити Путіна – але якого фіга він заслуговує на таку честь, щоби про нього грати і про нього ставити.

×