"З Кузьмою нам не вистачило часу, щоб поговорити" - Рой Домішевський

8

В інтернеті дуже багато неточностей і дурниць про нас написано. 1998-го тоді молодий журналіст Отар Довженко написав на 10-річчя групи "Скрябін" твір "Десять років самотності". Він з нами не зустрічався, повністю взяв інформацію з друкованих, телевізійних і радіоінтервю. Там багато перекрученої інформації.

Андрій Кузьменко дуже чітко розумів, що журналістам нецікаво щось серйозне, а цікаві якісь швидкі меседжі, конструкції, які чіпляються за вухо. Він цим користувався наліво та направо. Перебільшував. Говорив деколи те, чого не було, щось додумав, щось перекрутив. Завдяки тому, звичайно, він був цікавим медійним персонажем, але часто страждала правда. Він створював свою реальність. Наприклад, коли я працював у Москві, Андрій любив казати, що я вирощую там шампіньйони. Це був один із напрямів бізнесу мого троюрідного брата Жака, до якого я жодного відношення не мав.

Хотів, мабуть, передати специфічний стан Скрябіна. За великим рахунком, це не був шоу-бізнес проект. Це був не мейнстрім. Завдяки харизмі та пробивності Кузьми воно рухалося догори. Але з дуже великим скрипом. Нас дуже багато хто не розумів і не розумів, для чого це. Як потім мені пізніше казали: "Ростик, пишіть трохи веселіші пісні. Життя і так сумне, а ви це все ще й у піснях співаєте".

Ми, коли їздили на гастролі, дуже любили слухати свої альбоми в машині. По-справжньому кайфували від того, що робили. Нам це реально подобалось як музика.

Із Кузьмою ми були давно знайомі, але ніколи не музикували разом. Ми вчились в одній школі, і Андрій зі своїми однокласниками-меломанами були такі яскраві персонажі, що не знати їх було неможливо. А познайомились як актори, учасники шкільного театру гумору. 1988-го я запросив Андрія з його друзями-музикантами до студії "Спати", щоб вони створили якісь свої записи. Андрій вчився у Львові, а після пар щораз частіше почав приходити до нас. Кузьма приносив заготовки пісень, це були холодні, місцями психоделічні теми. Ми сиділи ночами. О третій ночі терпець вахтерів уривався і вони псували нам дубль запису, стукаючи зі всієї сили по дверях студії, оскільки в навушниках ми шось тихіше почути б не змогли.

Так поступово стало зрозуміло, шо виходить шось цікаве. Режисер Володимир Зайковський прийшов подивитись-послухати, шоб зрозуміти, чи варто на нас витрачати плівку, і йому сподобалось. Як результат, ми зняли цілий музичний фільм на пісню "Чуєш біль". Вийшло круто і Зайковський послав фільм на фестиваль паралельного кіно до Швеції, де отримав відзнаку. Власне, у титрах цього фільму вперше заіснувала назва "Скрябін".

 

Публіка завжди готова до всього талановитого та цікавого. А писати українською було непросто, у першу чергу, в плані відсутності школи молодіжної, альтернативної поезії. Ми шукали живу мову в творах.

Саме життя в 1990-х було недорогим, але навіть на це недороге життя заробити було непросто молодій групі. Виступів було мало, платили за них копійки. З осені 1995-го по весну 1996-го ми писали альбом "Казки" на студії "Нова" на Оболоні. Сиділи, як правило, ночами і, повертаючись над ранок на орендовану квартиру – ми з Шурою знімали "сталінку" на Багговутівській, - намагались когось підвезти (у мене була Лада "вісімка" з Москви) і заробити трохи купонів, які тут же отоварювали "Мівіною" та шпротами в нічному магазинчику.

Це парадокс, але грошей у нас хронічно не було, хоч у нас вже був на той час успішний альбом "Птахи", нас крутили по радіо. 1996-го вишов "Казки", на радіо та по тєліку крутилось кілька наших пісень і нас знали, але концертів і комерційного успіху не було.

Мабуть, природа нашої фінансової проблеми була в тому, що ми від самого початку, у першу чергу, були творчим колективом, а не проектом. Найважливішим для нас, принаймі, я так сприймав завжди, була творчість і новаторство.

1992-го з нами підписало контракт львівське агентство "Ростислав шоу". Були створені всі умови – бідним хлопцям із Новояворівська дали круті на той час інструменти, у Палаці Культури "Кристал" директор Янчар Василь Миколайович виділив приміщення під студію, і ми більше як півроку творили і писали. Але вже 1993-го агентство тріснуло, інструменти почали забирати. Останнім треком, який ми тоді разом написали, була пісня "Нікому то не треба", і я поїхав до свого брата в Москву працювати на його фірмі, щоб заробити на інструменти. 1997-го Кузьма переконав мене остаточно повернутись, тепер вже до Києва.

Мені не сподобалось жити в Москві. Велике, брудне та агресивне місто. На той час вибору особливого в мене не було, в Україні все було сумно. А там були гроші, яких з головою вистачало на життя. Жити там був вимушений крок.

 

У Росії більший значно ринок, а тому і промо інструменти дієвіші, це трохи інший рівень. Був колись і, в принципі, залишався б і досі, якби не агресія та війна.

Через Москву, а, точніше, через контракт із московською "Гала Рекордс" свого часу вийшли на новий рівень ВВ, в "Океанів" були елементи розкрутки "через Москву". Багато хто підіймав свій рівень "тут" завдяки успіхам "там" і значно пізніше.

До нас, може, двячі приходив тодішній директор палацу культури: "Ростик, а можна я послухаю, кажуть ви щось таке цікаве робите". Вже пізніше хтось розповідав, що він нібито співпрацював з органами. Але ми, очевидно, не були "цікавими" у цьому аспекті – творчість наша була аполітична. Взагалі ми були політично безграмотними і тоді, і значно пізніше, у 2000-х, коли без особливого розбору схвалювали пропозиції політично керованих кампаній.

Ні, взагалі. Новояворівськ був совєтське місто, але дуже просякнуте західною культурою. Принаймні, для молоді. Ефір телевізійний і радіо був польський, ми добре розуміли польську мову. І ми на той час дивилися голлівудські фільми. Чого не було ніде в Союзі в ефірі. Дивилися західну музику, відеокліпи найновіші. У поляків були тематичні програми з музичними новинками. Завдяки цьому ми були більш західними людьми. Я тільки зараз для себе відкрив, що в Києві1986-го були якісь рок-клуби, рок-двіжняк. Ми тоді цього всього не знали. Навіть не особливо знали, що в Москві та в Пітері відбувається. У нас був маленький замкнений світ, людей 10-15 музикантів-тусовщиків-меломанів. І в такому світі ми так у себе й варилися. Ментально ми вже були в Європі.

І тому з'явилося бажання кров з носа створювати таке саме українське.

 

Перший серйозний маяк – це був 2004 рік. До тоого ставилися дуже індиферентно. До всіх історій про національну боротьбу ми ставилися як до фольклору. Тому дуже легковажно відгукувалися на всілякі політичні пропозиції. Їздили з концертним туром на підтримку Кучми, коли він балотувався на другий термін 2000-го.

Звичайно, ми бачили якісь хвилі демонстрацій, але воно не чіпало нас зсередини. Нас цікавило мистецтво музики. А в проблемах між Росією та Україною ми дупля не давали. Так, ми знали, що вони існують, щось дідусь розповідав, якісь листівки були, Чорновіл, РУХ. Коли розвалився Союз, це сприйнялося як належне. Я не розумів, наскільки це глобальна подія.

Перед тим був проект за Озиме покоління Хорошковського. Тоді фактично весь альбом писався у політичному штабі. З одного боку, альбом талановитий і пісні хороші, з іншого, це якось не зовсім правильно. Зараз розумію, що то були великі помилки. Не можна так безвідповідально ставитися до цих речей.

У тому весь Кузьма. Він вмів домовлятися з собою, коли це треба було. Він був сам собі психолог. Я йому часто дорікав за таку якусь безхребетність. Це не сприяло нашим стосункам. Можливо, це в нього була гнучкість і спосіб вижити. Бо без якогось протеже і важелів досягти того, чого він досяг, складно.

Андрій тоді дуже важко переживав цю ситуацію. Але не буває поганого без доброго. Ця ситуація, коли на нього лилося багато критики, допомогла йому самому зробити певні висновки. Я знаю, що це йому в результаті допомогло. Я сам розкритикував його тоді на 5 каналі, але не мав бажання ні образити його, ні облити брудом, як він потім мені приписував.

Андрій був дуже різним. Той образ, який ми знаємо з телебачення, – правдивий. Але це рівно половина його вдачі. Існувала ще й інша людина. Коли я це зрозумів, це мене дуже сильно відвернуло.

Він був парадоксальною людиною. Був генератором, дуже добре знав людей, але в той же час ним було дуже легко зманіпулювати інколи.

 

У нас був складний період у 1999-2000-х, коли нас не влаштовували наші фінанси. Андрій уже мав родину, і безгрошів'я його значно більше підгризало, ніж нас із Шурою, бо на той час ми були ще практично парубками. Він, як міг, намагався просувати наш проект. Казав, що ми маємо бути трохи попсовішіми, що треба більше продаватися.

У 2000-х почалася атака на все українське і непромосковське. "Скрябін" моментально вилетів з ефірів. Ми стали непотрібними з цими нашими пінгвінами. Бо над ними треба трошки думати. А Андрій вважав, що ми робимо щось не то, якщо нас не дають в ефір. Коли він пізніше пробував писати щось пародійне і просте, воно, в принципі, отримувало якісь ротації. Старий "Скрябін" був більше арт-проект. Це була суто творча історія, а новий "Скрябін" уже розвивався за канонами проекту комерційного.

Зараз, аналізуючи ситуацію, знаю, що ми не розуміли важливого. На початку 2000-х почалося згортання всього того, що перед тим називалося програмою відродження. Якщо перед тим Кучма в командному порядку примушував усі радіостанції крутити українську музику, то в 2000-х наш медіа та культурний простір завжди намагалися зробити тотожним російському. Ми не такі, як росіяни. Ми такі, як поляки, як чехи. Ми стара європейська нація. А ця молода московська культура зовсім інакша.

Натомість наш медіапростір постійно заповнюють російськими зразками. Нас витягують на поле гри за їхніми правилами. Воно ж ніяке, воно пластикове. Ти заїжджаєш у ту саму Польщу: там сильна рок-музика, там співана поезія, там навіть поп-група може співати пісні з класним глибоким текстом. А в нас витягнули на поле музики для стриптизу і примушують молодих артистів робити кар'єру в цьому ключі. Це дорога, яка веде в нікуди.

Коли ми розійшлися, я намагався викинути з життя все, що було пов'язано з нашою співпрацею. І це вийшло. У мене досі немає альбомів "Скрябіна".

Із Кузьми зараз малюють ангела. Він ангелом не був. "Скрябін" розвинувся не тільки завдяки Кузьмі. Дуже багато людей долучилися до того, щоб це все зробити.

2004-го ми з Шурою створили свій проект ЕХО. Це відлуння старого "Скрябіна", той "Скрябін", яким його бачив і який робив я та Шура. Ці пісні були би готовими, коли б їх заспівав Кузьма. Рано чи пізно це б, звичайно, сталось, якби не біда.

До того ж я почув в якомусь інтерв'ю, як Кузьма сказав: "Ростік із Шурою щось роблять у піку мені". От такі були тоді стосунки. Таке ставлення Кузьми мене обламало. Зрозумів, що якщо і далі писатиму, це виглядатиме як протистояння. І тоді я трохи зупинився з цим проектом. У глибині душі сподівався, що щось із цього таки колись заспіває Кузьма. Я завжди був переконаним, що коли ми станемо старшими, звичайно, зустрінемося і поговоримо.

 

Один наш спільний друг дуже близький пропонував допомогти нам з Кузьмою відновити стосунки. Я від цього відмовлявся. Вважав, що це має зробити сам Андрій. Він був упертий Лев. Для нього цей крок було зробити дуже важко. Але якби зробив, я би знав, що це його справжній крок, що він до кінця відвертий.

Андрій хоч і був рішучий, але, з іншого боку, дуже м'який. Він деколи вівся на обставини, міг під впливом емоцій прийняти якесь рішення, проти якогось виступав ще годину тому, і за яке потім шкодуватиме. Тому я боявся, щоб нас хтось зближував. І це було моєю помилкою, мабуть. Нам не вистачило часу, щоб поговорити.