Все попливло перед очима, ніби в літаку. Він стояв ще. Вдалині виднілася чоловіча постать - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Політ за мрією" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Валентини Турчин. Авторка народилася в 1982 році. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "хімія". 2017-го стала дипломантом конкурсу короткої прози про сучасний Київ і киян від "Коронації слова" та Київської міської державної адміністрації з оповіданням "Там, де кози колись пили воду". Твір увійшов до збірки "Як тебе не любити". Окрім оповідань, пише романи й казки. Захоплюється хендмейдом.

Живе в селі Тарасівка на Київщині.

 

Повний текст:

Лєра заглядає в ілюмінатор, і все перед очима пливе у протилежному напрямку. Та коли вже вона витримала дві години перельоту, то десять хвилин приземлення їй до снаги. Вона літала всього кілька разів у своєму житті і щоразу відчувала те ж – запаморочення, стрілянина у вухах і страх зльоту, польоту та приземлення, тобто суцільний страх.

Лєра вперше в центрі гостинної Баварії, її зустрічає тихенький та дрібний дощик, але з-за сірих навислих хмар проглядаються непереборні весняні сонячні промінчики. Краплини дощу скочуються по її щоці й русявому волоссі та падають на асфальт, деякі летять прямо у калюжі, здіймаючи великі прозорі бульки. За мить вона сяде до міської електрички і поїде до свого готелю, а вже завтра здійсниться мрія всього її життя. Вона доповідатиме на найбільшому Європейському медичному симпозіумі, який цього року проходить у Мюнхені.

Завдяки безвізу пересуватися Європою стало набагато простіше, і відома в Києві та за його межами репродуктолог Нестерук Валерія Олексіївна мала честь стати учасником симпозіуму. Скільки разів мріяла вона про це, скільки разів малювала у своїй уяві сотні медиків та науковців, які слухають її, силу-силенну цікавих доповідей, які слухає вона, яскраві стенди та просто розмови про науку, а тепер на, тримай – цілий тиждень в одному з найвеличніших європейських міст.

Вона поспішає, часто видихуючи гарячу пару, а їй стрічаються спокійні та врівноважені мешканці цього міста. Лєра постійно плутає тротуар із велосипедною доріжкою, поки велосипедисти не починають сигналити чи чемно просити пропустити їх. Вона їх не розуміє, бо розмовляють вони здебільшого німецькою, але відчуває, що навколо неї гостинні та чемні мешканці Мюнхена. Лєра ж не звикла до такої кількості велосипедистів на дорозі - в її рідному місті всього кілька вулиць обладнані доріжками.

Вона йде вздовж вузенької, наповненої водою блакитно-зеленого кольору, річки Ізар. Іде на побачення, тобто не йде, а біжить, бо вже запізнюється. Вона, така завжди пунктуальна і відповідальна, вирішила перед побаченням пройтися центральною площею міста, а поки сиділи в одній з кав'ярень, так захопилася, що втратила лік часу. Не повірите, але там вона пила не пиво (його вона відклала на останній день, бо яка ж то Баварія і без цього хмільного напою. І нехай до Октоберфесту залишилося півроку, вона обов'язково спробує того німецького пива, хоч це не той напій, від якого вона отримує насолоду). Тепер вона поспішала і думала про своє побачення. Лєра не змогла відмовити чоловікові, який з останніх рядів передав їй це запрошення під час симпозіуму. Через свою короткозорість навіть в окулярах вона не змогла розгледіти автора, який на маленькому аркуші паперу написав їй. Записка була англійською. І на запитання "can we meet at 8.00 in the evening today near Deutsches Museum?" вона із задоволенням та інтригою відповіла "of course". Вона любить розумних та мудрих чоловіків. У тому залі, який вміщував близько тисячі відвідувачів, були саме ну дуже розумні науковці з багатим надбанням і великим майбутнім. Можливо, когось так зацікавила тема її доповіді, що вирішив поговорити з нею в неформальній обстановці? В Києві їй теж призначали побачення чоловіки біля Дніпра (там немає Ізару). З одним однокурсником, який уже давно в минулому, вона могла годинами сидіти на гарячому піску і говорити… про науку. Ніби їм тоді не було про що поговорити. Два студенти інституту Богомольця шаленіли від медицини, різних новітніх досягнень і цікавинок. Два заучки, по-іншому не назвеш. Але хто знає, якби вона тоді на другому курсі закохалася в того однокурсника і закинула навчання, то чи йшла б тепер берегом цієї річки з блакитно-зеленими водами, і чи лоскотали б її носа ніжні промінчики мюнхенського сонця?

Її серце закалатало в такт із місцевими годинниками на соборах та величних церквах, які вибивали восьму. А вона, мов сімнадцятилітня студентка, біжить на побачення. Як добре, що вона взяла з собою в поїздку червону сукню та яскраву помаду, хоча зовсім не збиралася використовувати їх. Для симпозіуму червона сукня - це якось ну занадто голосно, а от для побачення саме те, що треба. Треба ж було ще забігти на Маріїнплац. Здавалося, то зовсім поряд. Лєра все картала себе дорогою до місця зустрічі, але не спиняла ходи. А коли він піде, не дочекавшись її? Коли подумає, що вона якась безвідповідальна, і з нею нічого зустрічатися і розпитувати про її досягнення? Раптом вона не помітила бордюру і ледь не впала на вологий після дощу асфальт. Глянула навколо - ніби ніхто не помітив, але йти стало якось незручно. Звичайно, вона зламала підбора на туфлі! І треба було вдягнути взуття з восьмисантиметровими підборами, натерти мозоля, а тепер ще й кульгати через те?

Вона вже ладна була бити себе, але вдалині побачила вивіску музею, біля якого і була призначена зустріч. Серце почало вибивати двісті ударів за хвилину, все попливло перед очима, ніби в літаку. Він стояв ще. Вдалині виднілася чоловіча постать. Лєра видихнула, спробувала прилаштувати свого підбора, та він однак відпадав. Їй нічого не залишалося, як роззутися і йти до свого залицяльника босоніж. І для чого була та червона помада, накладні вії та коралове намисто, коли вона йде Мюнхеном боса? Вона почала тремтіти від невідомості, яка чекала на неї. А що, коли цей чоловік говоритиме англійською так досконало, і вона не розумітиме жодного слова? Ні, писав він не надто досконало, нема чого боятися. Він стояв спокійно, мов згоден був чекати на неї все своє життя. На ньому був одягнений костюм сірого кольору, решти Лєра не могла роздивитися. Вона стала за високим деревом, яке полоскало своє кучеряве гілля в річці, і спробувала придивитися пильніше до того незнайомця, який змусив її так хвилюватися, поспішати та підвернути ногу. Але він не повертався і тільки поглядав навколо і розглядав усіх перехожих. Лєра розізлилася тепер і на свою короткозорість. Але витривалий! Майже сорок хвилин чекає. Лєра наближалася до нього, але він її не бачив. Серце вилітало з грудей, з-під волосся потекла цівка поту, ніби вона на першому в житті побаченні, від якого залежить усе її майбутнє життя. Мюнхенський вітер розвівав її кучеряве русяве волосся і стишував ходу. Він, той хто призначав побачення, напевне, почув кроки, хоча вона і була боса, і оглянувся. Лєра спинилася. На мить її охопила хвиля розчарування. У глибині душі вона сподівалася, що той, хто захопився її доповіддю, захопився і нею. І той, хто запросив її на побачення, молодий, повний сил, енергії і натхнення красень-іспанець, шотландець, чех, поляк чи науковець з будь-якої європейської країни. Та ні, її чекав змарнілий та посивілий (як вона цього не побачила здалеку) чоловік років шістдесяти, не менше. Лєра почала себе заспокоювати, що ця людила все-таки зацікавилалася нею, потрібно з нею поговорити.

‒ Good evening. Sorrу I am late, - повела вона своєю недосконалою англійською, ховаючи туфлі з восьмисантиметровими підборами за спиною.

‒ Доброго вечора! Як довго я чекав цієї зустрічі!

Лєра неабияк здивувалася й одночасно рада була чути рідний голос. Українська була їй якось ближчою, хоча англійську вона теж знала непогано.

‒ Вибачте…

Чоловік почав щось шукати у кишені і витяг звідти фотографію. Таку ж фотографію, яку Лєра ховала в своїй шухляді, бо мама заборонила її показувати і про неї розпитувати. Раптом ніби блискавка вдарила в її чоло і обпалила полум'ям, а від того стало так спекотно і боляче. Заболіло серце, запаморочилася голова. Добре, що вона боса, бо впала б точно. Лєра впізнала: перед нею стояв її тато, той, якого вона розглядала всі ці роки на фотографії. Тато, якого вона не бачила двадцять років, але якого чекала все своє життя.

Він намагався стримати сльози, але вони все ж покотилися по його неголеному, поморщеному обличчю. Лєра впустила туфлі і кинулася йому на шию, бо найбільше чого вона тепер хотіла, це пригорнутися до людини, яка стояла перед нею. У неї було купа запитань до нього, але вона не могла мовити ні слова. Ніби щось заважало говорити та дихати, вона могла тільки мовчати. Татове серце калатало так, що Лєра відчувала кожен його удар. Він провів своєю жилавою рукою по її русявому волоссі і поцілував у чоло, як колись, коли проводжав до літнього табору чи до бабусі на все літо. Він змінився. Не хочеться про це думати, але він добряче постарів за цей час. Та його погляд залишився таким же теплим, як на фотографії, хоча Лєрі важко тепер було розгледіти очі за слізьми, які продовжували повільно котитися, змочуючи неголену щетину. Їй соромно, бо вона мало пам'ятає його, і коли б не та єдина фотографія, то зовсім забула б, напевне.

Вони вдвох весь день гуляли Мюнхеном. Лєра пропустила другий день симпозіуму, бо тепер саме ця зустріч вважалася її здійсненою мрією. Про все, що розповів їй він, Лєра здогадувалася і сама. І не звинувачувала його в тому, що він одного дня, коли їй було тільки десять, поїхав за кордон у відрядження, а за місяць змінив телефон, емейл, перестав спілкуватися і зник з їхнього з мамою життя. Він поїхав тоді на стажування на рік, а зник на цілих двадцять років. Лєра ще довго чекала його тоді, набирала знайомий номер, розпитувала у мами, але ця тема стала закритою для них. Саме в цей час у маминому житті та у їхній квартирі з'явився дядько Петро, до речі, татів гарний друг і теж лікар.

‒ А як ти знайшов мене, тату, як впізнав?

‒ Ти носиш моє прізвище, - тато засміявся, - про тебе розповідають міжнародні медичні журнали. Я знаю про тебе все чи майже все.

Тато говорив це з гордістю.

‒ Дякую тобі за це, тату…

‒ Ні, ти маєш дякувати сама собі. Я був далеко. Мене не було в твоєму житті.

За півроку Мюнхенський центр репродуктології поповнився висококваліфікованим спеціалістом з Києва, а місцеві медичні видання знову замайоріли статтями всесвітньовідомого хірурга Нестерука Олексія Вікторовича.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×