"Війна ще більше розділила нас на "наших" і "ненаших" - Фоззі

17

З Висоцьким і Цоєм нам дуже пощастило, тому що вони могли б зараз бути довіреними особами Путіна. В Росії щось таке з повітрям, що там всі згодом стають "державниками", навіть ті, хто раніше був революціонером. Той же Солженіцин, наприклад. Не виключено, що Цой би точно був таким. Сучасники розповідали, що коли їздили з Цоєм в турі Україною, Віктор слухав "Ласковый май" і аналізував їх пісні, холоднокровно їх оцінював. Цой прагнув бути кращим за "Ласковыи май". Він конформіст був, як розповідають ті, хто його знав особисто. Тому мені здається, що він був би зараз не Юрієм Шевчуком, а потягнув би руку за Путіним. А от Висоцький, хочеться вірити, зайняв би нормальну позицію. Але нам дуже пощастило, що такі моральні авторитети не дожили до вирішення українського питання.

Я розумію точку зору В'ятровича. Є люди, які вважають, що українцям взагалі слід перейти на латиницю. Це правий бік. А все-одно все вирішується посередині.

Ідеться не про моральних авторитетів, а про кумирів якогось проміжку часу в минулому. А взагалі в пісні "Фідель" ішлося про те, що відтоді, як ми були маленькими, він не змінювався. Коли я ходив до дитячого садочка, він уже був сивий з бородою. Коли ми приїхали на Кубу позаторік, він був ще живий. Було відчуття – поки він живий, ми можемо вважати себе ще дітьми.

Це інше. Сталін – це якийсь стокгольмський синдром, пов'язаний з багатьма поколіннями рабів. Раби народжують рабів. У росіян були шанси зіскочити цього. Але вони зробити свій вибір. Ми – свій.

Я раніше був обізнаний, що у росіян нового в музиці, у футболі. Зараз мене це не цікавить. Я взагалі не знаю, хто чемпіони Росії, хто там що співає. Після війни для себе Росію закреслив. Їх для мене немає взагалі.

Минулого літа кликали на якийсь фестиваль. Переконували, що без політики, але я не можу уявити собі цього. Коли ти співаєш для людей, в цей момент треба вірити, що ти їх любиш. А як ти можеш співати і думати, який відсоток твоїх слухачів хоче, щоб наступного ранку ми всі тут померли?

Були розмови там попрацювати ще, бо це набагато більші гроші, ніж тут. Але мені чомусь з дитинства в Москві не подобалось. Не моє.

Для мене зараз Харків – це Рlarium, контора, яка виробляє ігри для Facebook. Ми в них кілька разів грали, я в них озвучував гру українською. Ми перед Новим роком у них грали корпоратив в офісі. Ця маленька контора, шість поверхів, сплачує найбільші податки в Харківській області. Такі вони круті, молодці. У січні я з родиною їздив відпочивати до Ізраїля і побачив там їхній банер на якомусь бізнес-центрі: у них теж є там філіал. Розумієте, могли б давно поїхати працювати десь в Силіконовій долині, а сидять у Харкові, сплачують найбільше податків, у них висить величезний український прапор. Оце надія. Бо іноді здавалося, що Харків такий, що його вже не вилікувати.

Харків й у Другу світову та під час Голодомору втратив у відсотках найбільшу кількість населення. Замість корінних українців туди приїхали люди, які в жодний спосіб ніяк з Україною не перетиналися. Найкращі родичі у них в Москві, найгірші – десь у Воронежі. Для них і українська мова чужа, і українське чуже. До того я ставлюся уже спокійно, тому що їх не змінити. Вони все-одно бачать те, що вони хочуть бачити.

Я думаю, що вчасно домовилась місцева влада з новою українською владою. Уклали якийсь договір про те, що "ви попускаєтесь, вмикаєте задню, і ми закриваємо очі на багато питань". Коли вишибли майданівців з облради і вже оголошували за допомогою варягів ХНР, були всі шанси, що вона утвориться і що там пройде донецький сценарій. Тим більше, що кордон поруч і він майже відкритий. Учасники нашого гурту колись носили цигарки на продаж через українсько-російський кордон. Я колись сам перетинав цей кордон без паспорта, бо в мене в Бєлгороді на базарі його забрали. Тож до Росії там було кілька кроків. Велика загроза була, що і Харків стане ХНР. Спрацював, думаю, договорняк. Ситуацію трошечки пригальмували, а потім уже створювати ХНР було пізно.

Більша кількість населення підтримувала сепараститів. Від населення ситуація теж залежить.

Українська ідея подорожує на схід зі швидкістю 200 кілометрів на десять років. До Дніпра вона встигла дійти. А до Харкова ще б років десять треба іти.
Я пам'ятаю, як для мене визначною подією стало те, як у Харкові святкували перемогу збірної України над Швейцарією в одній восьмій фіналу Чемпіонату світу з футболу. Перед тим я якраз їздив з книжкою по країні і бачив в Донецьку людей, в яких у машинах був російський прапор, тобто, вони вболівали за російську збірну. А коли в Харкові люди всю ніч гуляли, бо Україна перемогла, для мене це було показником того, що ставлення змінюється. Та й ультрас харківського "Металіста" добре проявили себе.

Харків відділяти взялися пізно. Якби росіяни в 1990-х це спробували зробити, у них би вийшло. А зараз, я так сподіваюся, що вже ні.

Ні. Відбулася просто подальша поляризація суспільства. Хто був проти нас, той лишився проти нас. Біля моєї школи в Харкові знаходиться палац спорту. Там у 2014 році підірвали ходу Гідності. Загинув 15-річний хлопчик з моєї школи Данило Дідик. Зараз хочуть назвати школу його іменем. Районні інстанції проти, бо зрозуміло, що вони за світоглядом не наші. Але треба або якось домовлятися, або тиснути на них, поки не пізно.
Я розмовляв з другом дитинства, який живе за кількасот метрів від місця вибуху. Він вважає, що цю ходу підірвали самі її учасники для того, щоб відвернути населення від проросійської ідеї. Що б не відбувалося, той, хто був проти нас, не розвертається до нас обличчям. Поляризація продовжується. Наші нашіють, ненаші ненашіють ще більше. Було вже безліч ситуацій під час війни, коли можна було б зрозуміти, що до чого. Але кожен бачить те, що він хоче бачити. Будь-яку інформацію можна розгорнути у будь-який бік.

 

У фразі "банда занималась темными делами" ключове слово "занималась". Для того, щоб їм протистояти, треба було займатися світлими справами. Треба було організовувати якийсь проукраїнський російськомовний рух, проукраїнську російськомовну партію — тоді ще, в 1990-х-на початку нульових треба було з цим працювати. А фінансові групи просто поділили електорат на сфери впливу: "это наш лох, это ваш лох". От і все.

Треба займатися світлими справами. Тому що темними люди займаються фахово і не економлять на них.

Є люди, які могли б попрацювати зі сходом. Юрій Гудименко — історик із Запоріжжя, журналіст Віктор Трегубов з Криму. Є такі ломи, які б можна було використовувати. Адже вони з червоного пояса. Вони, як і я, розуміють сепаратистів, які нам протистоять. Я знаю, що в них в голові, бо я був таким самим.

Мені просто пощастило. Що я потрапив з Харкова в центр. Бо переважна більшість східняків ніколи тут не були. Дуже просто людину налаштовувати проти когось, кого вони не бачили. Дуже просто розповідати людям, які ніколи не були за Дрімтауном, що з того боку люди їдять людей. Якщо буде час, натхнення і гроші, можна знайти 10 відсотків людей, які повірять цій інформації.

Не треба налаштовувати проти себе російськомовних українців. Не треба віддавати м'яч cупернику, якщо ти хочеш перемагати. Як казав професор Преображенський, "нужно действовать исключительно лаской".

У квітні буде 20 років. Працював у газеті "Теленеделя". Три роки писав гороскопи. Я їх вигадував. Спочатку компілював з професійних гороскопів, а потім зрозумів, що вони від ліхтаря. Хотів, щоб у людей було все добре, і почав писати позитивні прогнози. Мені в редакції на це сказали: "Нет, все слишком хорошо. Лоха надо пугать". Вся історія російських медіа говорить про те, що лох любить, коли його лякають.

Київ 20 років тому мені подобався. Був набагато спокійнішим. Дивувався, що базари на 7-8 ранку ще не збиралися. Ми в Харкові торгували на базарі всі, і звикли, що у нас о 7-й ранку базар вже починався, а о 9-й вже можна було нічого не знайти, бо люди розторгувалися. А в Києві о 7-й все зачинено, все спить.
Тут був інший темпоритм. Той Київ був цікавіший, ніж сучасний, більш людяний, спокійний. Градус напруги і поспіху був менший. Зараз він вже набуває рис, притаманних великим столицям. Суцільні затори. У Москві можна встигнути за день зробити одну справу, в Києві — дві. Хоча кримінал був завжди.

 

Вона і так вільна. Мисливська зброя при бажанні завжди доступна. Карабін "Сайга", якщо ви захочете, за два тижні у вас буде з документами. Зброя і так фактично є. Це так само, як у нас відсутній ринок землі, але фактично він є. Якщо ти захочеш, ти купиш землю. Так само є і ринок зброї величезний. Він зараз збільшився в кілька разів.

Мені пропонували якось "калаш" за сто доларів на сході. Пістолет пропонували. Я кажу: "По-перше, скільки на ньому трупів. Нащо?" Рушниця, яка висить на стіні, рано чи пізно стріляє. Я не хочу стріляти. Я люблю моделі зброї. Мені якось Фагот на день народження подарував залізну копію кольта. Я коли дивлюся вестерни на дивані, кладу поруч кольт. Якщо мені не подобається хтось в кіно, я беру кольт і стріляю в нього. Це все, що я собі дозволяю зі зброєю. Люблю грати в комп'ютерні ігри. Я багатьох убиваю там. Але там. Не тут.

Працюється тут дійсно важко. Зокрема музикантам. Нам важко через те, що частина аудиторії вважає російську музику актуальною і важливою досі. Російські артисти нічого не вкладали в цей ринок, а просто вивозили звідси гроші. Більшість із них, як практика показала, бачать Україну колонією.
Відсоток української музики зараз зростає. Я не розділяю її на україномовну і російськомовну. Попит на музичний "Воронеж" у будь-якому випадку буде. Якщо Україна не вироблятиме свого Воронежа, буде воронезький воронеж. Тому краще виробляти свій , аби мати змогу якогось маневру.

З музикою в Україні все зараз гаразд. Тьху-тьху-тьху. Тому що це найменш витратна форма контенту.

Можливо, якщо воно рухатиметься нинішніми темпами, років за три воно почне окупатися. Але на кіно потрібні великі гроші. Я знаю людей, які закладають власне майно, аби його зняти і випустити його. Наш товариш Олексій Москаленко робить зараз фільм "Бобот". Знаю, як їм зараз не вистачає грошей, вони роблять контент собі в мінус, але розуміють, що це все-одно треба робити.

Дуже важливо було, щоб вийшли "Кіборги". В ідеалі було б народитися на 50 років пізніше і аналізувати сьогоднішні події з точки зору історії. Вірю, через 50 років у Вікіпедії писатимуть: "Після того, як вийшов фільм "Кіборги", український ринок кіно докорінно змінився".

Коли аналізуєш, треба вгамовувати емоції. Зрозуміло, що "Кіборги" мене торкнули більш за все. Але вони не бездоганні. Акторський склад нерівний: деякі актори грають на порядок гірше за інших. Не вистачило грошей на екшн. Уявляєте, як би американці це знімали? Вони б намалювали цей аеропорт і знімали б панорамно згори. А тут все на крупняках. Танковий бій — дуже бюджетний. Зрозуміло, що робили, як могли, зробили все в межах своїх можливостей майже ідеально. Але якби ще й гроші були на це.

Вони взяли близькістю до нашої дійсності. Кожен сприймав цю історію, як частину себе. Це наше. Є чудовий естонський фільм про грузино-абхазьку війну "Мандарини". Він чудовий і людяний, але хіба багато його людей бачили? То — незрозуміла нам війна. А тут — наші. Тому "Кіборги" влучили.

 

Якби ми навіть хотіли ламати себе, не вийшло б. Слухач відчуває природність. Група "Руки вверх" брала тим, що вона була на 300 відсотків упевнена, що вони вигадали послідовність трьох акордів: ля мінор, ре мінор, мі мажор. І їх слухач був впевнений, що це найкраща послідовність акордів, яка має бути. Тим і влучали.

А щодо квот: якщо якусь нашу пісню не взяли на радіо, я завжди питаю з себе. Значить, погано попрацював. Будеш злішим, працюватимеш краще, візьмеш лопату побільше і кидатимеш подалі. Теоретично хотілося б, щоб слухач сам робив вибір і розумів, але Бог його знає, що у слухача в голові. Я не був в нічиїй голові, окрім своєї.

Достатньо приблизне. Ми вчора закінчили записувати велику частину нового альбому. Я не знаю, як його оцінять. Навіть передбачити не можу.

Оскільки є люди, які помирають за цю країну, значить, є в ньому риси, притаманні нашим героям. У нас тепер побільшало людей, які бачать своєю метою захист слабких. А Україна — класична казкова слабка принцеса, яку треба врятувати.

В усіх нас досі присутній колективний янукович. Це відчуття, що якщо ти граєш по правилах, то ти програєш. Це відчуття світу без законів, в якому ні держава, ні суспільство тобі не допоможе, і ти мусиш виживати в ньому сам. Якщо можеш ставити свої правила — ти їх ставиш. Бо поставить хтось інший, і тебе з'їдять.

За це сплачено велику ціну. Зміни відбуваються. Просто хочеться їх прискорити.

"95 квартал" - це був дуже важливий проект для того, щоб Україна відбулася. Раніше на гумористичному ринку в Україні майже нічого не було, хіба "Шоу довгоносиків". "95 квартал" цей ринок фактично побудував.
Він багато чого зробив для вироблення критичного погляду українців на владу. Я розумію, що, можливо, зараз їхня робота не зовсім в інтересах держави. Але скептичне ставлення українців до влади і відсутність любові до неї, яка генетично є в росіянах, - це те, що фактично нас і врятувало від того, щоб ми стали ще однією Кубанню.

Можливо, зараз "95 квартал" включився у боротьбу великих гравців за електорат, але свою справу вони роблять добре. Останнім часом вони ближчими до народу стають, ідуть на пониження, стали жартувати більш просто і в лоб. Можливо, такою є ознака часу. Можливо, вони це сприймають як особисту війну проти нинішньої влади. Але вони виробляють український контент.

"95 квартал" свого часу багато зробив для того, щоб люди Януковича не любили. Я пам'ятаю, ми їздили з ними якось на концертах, на виборах. Побачив, як після їх виступів зникає людський страх перед владою. Бо що зробиш смішним, те не може бути небезпечним.

Ми свого часу потрапили до новорічного шоу "Сестра 3" - пародія "О.С.П.-студії" на "Брат-2", яка вийшла на початку нульових років у Москві на телебаченні. Там був жарт, який казала дівчина "Путин мне не нравится, какой-то он маленький". Пізніше я ніде не міг знайти запис тієї програми. Запитав у оеспешників, де він. "Почистили", - кажуть. У нас почистити так зараз неможливо. В тому є величезна частина роботи "95 кварталу". Вони жартували над "небожителями" розуміючи, що це просто жлоби, яким не соромно. Відповідно і українці сприймають владу не як небожителів, а як жлобів.

Московський патріархат — потужний гравець, який діє задля колонізації України Росією. Вони є частиною російського істеблішменту, де церква придержавлена. Глупо ображатися на лева через те, що він хоче тебе з'їсти. Це в його природі. Так само в природі Росії як будь-якої імперії колонізувати навколишній простір. В нашій природі - боротися проти цього.
А МП є фактично великою і заможною структурою, яка зацікавлена в руйнуванні української ідеї.

Я знаю від знайомих священиків МП, що вже років 7 в них тенденція скорочення грошових потоків. Все менше грошей звідси йде на Москву. Вони розуміють, що вони втрачають аудиторію, і намагаються з цим боротися. Інша справа — чому на державному рівні у нас бояться їх чіпати. Розумію, зараз перед виборами бояться їх чіпати, але чому боялися їх чіпати, коли це можна було? Чому церковні структури у нас платять за газ вдвічі менше за звичайні квартири? Чому вони працюють без податків?

Люди чіпляються за традиції. Традиції багатьом дозволяють спертися хоча б на щось у світі, який стрімко змінюється. Люди бояться змін будь-яких. А церква гарантує зв'язок з землею, з попередніми поколіннями. Все це формувало якийсь стовбур, навколо якого можна було грітися і відчувати себе частиною чогось.
Я колись читав Коран. І в католицьку віру пробував перейти 13 років тому у Вільнюсі. Але все-таки охрестився тут у жіночому монастирі на Подолі. Між іншим, не знаю, який це патріархат був, мабуть що московський.

Зараз мені подобається, як поводиться УГКЦ. Стилю більше. Вони найбільш мобільні і пристосовані до сучасного життя. Коли ховали журналіста Ігоря Пелиха, я возив священиків і два дні з ними спілкувався у наших нескінчених заторах. Вони сучасні люди, так само зацікавлені у відбудові України, як і я. Тому з ними мені по дорозі.
Київський патріархат теж зробив свій вибір, відчинивши двері Михайлівського монастиря людям під час Майдану.
А от Московський патріархат, якщо сьогодні тут все гавкнеться, буде цьому аплодувати.

Маю знайомих, які є прихожанами МП. Я прекрасно уявляю, чим їх утримують там: розповідають, мовляв "ми за Україну боремося всередині нашої церкви з тими, хто тут проти неї". Але фактично всі вони — опоненти української ідеї.

 

Суди — це своя церква. Я не впевнений, що капіталізація усіх патріархатів України може порівнятися з капіталізацією "суддівської церкви". Це каста, яку поки не зламали. Не йдуть люди в судді, щоб чесно працювати. Вони йдуть туди заробляти. Вкладають величезні гроші в освіту, в хабарі, у те, щоб сісти на суддівське місце. І вони не вважають, що вони крадуть. Вони вважають, що це частина їхньої роботи. Це закрита спілка, яка сприймає сьогоднішню Україну як в період пізнього Ющенка, коли чекали, що "ось-ось демократія загнеться, і наші вернуться". Вони про це мріють. "От до нового року наші вернуться, і ви будете висіти на стовпах" - у них такий текст.

Це місце, яке робить тебе кращою версією себе. Заходячи туди, відчуваєш, як у пісні "я клянусь, что стану чище и добрее". Це місце, в якому ти напряму спілкуєшся з вищою силою. Ми недавно з родиною їздили в Ізраїль. У популярних місцях паломництва — Віфлеємі, Єрусалимі — постійний натовп, який штовхається, всі ломляться без черги. Я це називав граничною концентрацією святості. А потім попав в місце в Галилеї, де Христос ходив по воді. Мене торкнуло. В тому місці щось спрацювало.

Головне щоб вона була. Хто міг подумати 5 років тому, що буде війна? Нам треба просто працювати. Не про 10 років думати, а про найближчий квартал.