"Третина російських книжкових бойовиків, детективів московського видавництва "Ексмо", які видаються під псевдонімами Казанцев, Звєров, виробляються в Мінську. В моїй літературній агенції", - каже білоруський письменник Владислав Ахроменко. Літератор вже більше десяти років живу у Чернігові. "Ми не літературні негри, адже знаємо, на кого і за скільки ми працюємо. У мене пишуть білоруськомовні автори. У нас дискримінація, російськомовних на роботу не беру принципово, вони й так влаштуються".
Як потрапили у цей бізнес?
На початку 1990-х, скрізь голотьба, треба було за щось жити. Тим, що ти редактор в газеті, нереально було прогодувати родину. В росіян тоді почався видавничий бум. Накладами по 100 тисяч видавали кіноромани. Пройшов серіал "ПростоМарія" - за сценарієм пишеться книжка. В Мінську це контролював один пройдисвіт. Він фільтрував гроші авторів, які це писали, нас все це дістало, я поїхав у Москву й навпростець вийшов на видавців. Обсяг замовлень був шалений. Знайшов сам авторів. Також переважно білоруських літераторів, редакторів, діячів культури. У нас є музикант, є журналіст, є перекладач, які добре пишуть.
Мій обов'язок прорахувати ринок, наклади, цільову аудиторію, тренди, вигадати салоган, зробити заявку й на підставі цього створити конкурентоспроможний продукт. Все це чорнова робота, якою сам московський редактор займатися не буде. Цим займаємося ми. Треба аналізувати російський книжковий ринок бульварного чтива. У бойовиків, наприклад, цільова аудиторія — від 18 до 30 років і пенсіонери-відставники. Все елементарно прораховується по бібліотечних формулярах, там вік і освіта вказується. Про сюжет можна особливо не думати, їх усі вже давно винайшли.
Треба фактура. Її можна по аналогах шукати. Зараз добре йде підводний спецназ, "морські котики" рятують світ від терористів "Аль-каїди" десь в Арктиці. Треба тримати в голові останні геополітичні заворушки. Про Лівію, наприклад, уже не актуально, треба героїв посилати в Сірію.
Пишеться заявка, вона в Москві затверджується або ні. Продумується обкладинка, за що відразу зачепиться око - татуйований дядько, мерседес, що вибухає, кейс із мільйоном доларів. Я складаю структуру, перші 50 тисяч знаків, перший епізод, потім прошу автора забацати по аналогу. Гопники ґвалтують дівчину, потім виходить її пацан і ґвалтує гопників. Коли хочеться їсти, ламатися не будеш, коли вдома дитя мале, яке теж їсти хоче, коли в тебе дві книжки білоруські лежать, й жодна "Мастацкая література" їх ніколи не видасть,то будеш і таке писати. Та й врешті решт мого прізвища нема на обкладинці.
Раз прожив у Москві 8 місяців в готелі кіностудії "Мосфільму", писав сценарії за своїми російськими книжками, які взагалі літературою я не вважаю. Бо є малюнок аквареллю, а є візерунок на шпалерах.
Без відповідного досвіду не важко писати бойовики?
Що таке запах пороху, громадянська війна, трупи на вулицях, я бачив. Мене пробували розстрілювати і в Грузії, і в Чечні. З першою дружиною і сином я опинився в Тбілісі в 1992-му році під час заколоту. В готелі "Аджарія" - прихильники Гії Чантурія, в "Іберії" зброєю всіх бажаючих забезпечують ті, хто за Звіада Гамсахурдію. А люди ж бідні, чим гендлювати? Можна "калашніковими". Цілими під'їздами ходили до тих готелів, головне - треба було запам'ятати, де що казати: "Хай живе республіка Грузія, Гамсахурдію геть" і навпаки. Автомати люди складали під канапи на чорний день. Почалася війна. По проспекту Руставелі літали ракети класу "повітря-земля". На вулицях роздягнені трупи, спалені машини, - перші 4 дні важко призвичаїтись, а потім береш філіжанку кави, виходиш на балкон і те, що стріляють, не заважає аніскілечки. Але в літературі головне драматургія і образ, а не натуралізм описання відірваних рук-ніг. Головному герою читач має співчувати, все, що з ним трапляється, має бути подією, навіть загублений ґудзик. Читають такі книжки військові, котрих не цікавить, що автор-гуманітарій може переплутати, яке озброєння має БТР, головне, щоб історія зачепила. В голлівудських бойовиках ви ж не будете зосереджуватися, що танк Абрамс не так виглядає, ви концентруєтеся на тому, що герой потрапив у пастку, вам цікаво, вибереться чи ні.
У кожного розкрученого автора: Мариніної, Донцової є цілий штат таких агенцій, як наша, по всьому СНД. Александр Дюма також бренд, на нього писало 6 людей, і прибутками він з усіма сумлінно ділився. Письменник - це людина, яка виробляє наркотик й головне тут створити свій світ. Як комп'ютерну гру, до якої читачу хотілося б ще і ще повертатися. Світ цей не обов'язково має бути привабливим, комфортним, може навпаки, але головне, щоб було цікаво і читача тягнуло.
Сьогоднішній читач не мислить графічним текстом, лише картинкою. У нього перед очима телевізор, монітор комп'ютера, екран мобільника. Ритм життя, коли порівняти з ХІХ ст., настільки змінився, що читачу вже не цікаві авторські роздуми, треба писати так, щоб створювалась картинка, бажано з долбі-стерео звуком, запахом. Прийнято вважати, що детектив, бойовик, це низький жанр. Але ж "Злочин і кара" Достоєвського це детектив.
В Україні вже не один білоруській літератор осів
Як я взагалі опинився в Україні? Тут досить детективна історія. В 1995 році я приїхав у Чернігів, на запрошення свого приятеля, з яким вчився в консерваторії. Було це взимку, їду в тролейбусі, якомусь дядькові здається, що я йому наступаю на ногу. Він б'є мене в живіт, я його у вилицю, починається шалена бійка. Викочуємося на зупинку, там продовжуємо махатися. Виявляється, що він капітан міліції, п'яний в драбадан. Приїжджає опергрупа і на запитання хто був свідком, всі тікають. Залишається лише одна дівчина, яка каже: "Я все бачила, першим почав мєнт, він нетверезвий."Взяв телефон, через декілька днів запросив її, бо треба було віддячити. Посиділи в кав'ярні, а через місяць зробив їй пропозицію й ось уже 14 років ми разом. Половину часу я живу в Чернігові, а половину в Мінську. Громадянство в мене білоруське.
Сьогодні білоруська література, тобто люди, які прагнуть робити саме літературу, існують всупереч державній ідеології: той, хто видає книжку білоруською, вже викликає в наших ідеологів підозру, у нас же двомовність, хто як хоче так і говорить, чому ти не можеш, як всі нормальні люди, "на русскам", от навіщо ти пишеш білоруською, це ж не приносить грошей.
В кожній нормальній країні, навіть в Україні, є підтримка національної літератури. Шкляру ж навіть Віктор Янукович дав премію врешті-решт. У нас тотальне випалювання з вогнемету всього білоруського.
Нагадаю цитатку: " Белорусский язык - это бедный язык, на нем нельзя выразить ничего великого. В мире существует только два языка, русский и английский." І це сказав великий поліглот Олександр Лукашенко, який не вивчив навіть шкільного курсу білоруської мови.
Щоб видатися в Білорусі, треба доларів 600. Для мене не великі гроші. Зі своїм кінороманом потрапив на пік кризи, тому обійшлося у 800 доларів. Наклад - 300 примірників. У 1993 році працював у Білостоку в газеті польських білорусів "Нива", в 1994 році там вийшла моя спільна книжка у співавторстві з другом й кумом Максимом Климковичем "Здані і пачвары Беларусі". За гроші, які ми отримаємо в Москві, видамо цю книжку нарешті в Білорусі.
У Львові на Форумі видавців моя літагентка пробувала просунути мої книжки. Закинули Капрановим пропозицію - вже років п'ять ні слуху ні духу. Ахроменко - це для вашого ринку продукт новий. Була ідея перекласти українською "Правдиву історію хохла, бульбаша і кацапа" мою стьобну річ. Теж не здійснилось.
У Білорусі нема сегментації книжок, як у Росії, на тільки жіноче чтиво, тільки для військових, тінейджерів. У нас білоруською видається небагато, тому воно все читається. З іншого боку, білоруська література деградує. Аудиторія мала, ми починаємо писати для самих себе. Головне, що скажуть колеги. Теоретично у нас можливі переповнені зали на літературних вечорах. Але як це виглядає практично...
За власні гроші можна орендувати велику залу на 400 чоловік, ще й замало буде. Коли всі вийдуть у сквер, це буде кваліфіковано як несанкціонований мітинг,учасників заберуть в ізолятор. У нас повні зали можуть зібрати Андрей Хаданович, Уладзімір Арлов, на нашій спільній презентації з Максимом Клімковичем книги "Янкі" люди в проходах стояли.
У нас різна ситуація й культурний контекст із вами. В Білорусі, дякувати Богу, нема свого Донецька і Криму, але нема і Львова. У Гомелі чи Гродно на вулиці можна зустріти як Донецьк так і Львів одночасно.
Владислав Ахроменко, білоруський письменник. Народився в Гомелі у 1965-му році. Закінчив Мінську консерваторію, після того, як у бійці зламав палець, почав називати себе мертвим музикантом. Представник московського видавництва"Ексмо" в Білорусі . З 1995-го року живе у Чернігові. Автор книг в жанрі альтернативна історія "Здані і пачвары Беларусы", "Янкі, альбо Астатні наезд на Літве", "Праўдзівая гісторыя Кацапа, Хахла і Бульбаша", "Тэорыя змовы", "Музы і свінні" Одружений, має трьох дітей.
2 
4880
Коментарі