У нас буде безвіз із Марсом! - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Дежавю" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Тетяни Овдійчук. Авторка народилася у Рівному у 1982 році. Закінчила Острозьку академію за спеціальністю "Iнформаційна діяльність" та Національний авіаційний університет за спеціальністю "Маркетинг". З 2006 року працювала в різних компаніях на посадах маркетолога, спеціаліста відділу маркетингових комунікацій, копірайтера, редактора сайту.

Має декілька опублікованих у збірках оповідань ("Як любити русалок", "Президентські бджоли", "Хованки"). Живе у Києві.

 

Повний текст:

Щойно хатній робот прибрав зі столу перше і подав гаряче, Сергій швиденько зазирнув туди-сюди у ноосферу, а в реальність повернувся щасливенний:

— А що я казав! Парламент ратифікував угоду! У нас буде безвіз із Марсом!

— Ой, можна подумати, хтось сумнівався, - прокоментувала його запал молодша сестра Оля, — в ноосфері про це навіть діти знають.

Але вона і сама пританцьовувала на стільці від нетерпіння, так їй хотілося швидше зачекінитись у черзі на телепортацію на Червону Планету.

Зате мама і тато, як завжди, не поділяли юнацького оптимізму. Стефан Степанович ще так, а ось Зоряна Михайлівна взагалі була скептична.

— І не думайте телепортуватися звідси до завершення вечері. Я замовила на десерт тірамісу з Італії. Зачекає ваш безвіз.

На якусь секунду запала мовчанка. Мама обвела грізним поглядом присутніх. Ніхто, як не дивно, не викаблучувався. Всі мирно жували гаряче з Провансу, а тато ще й нахвалював салат з морепродуктами.

Але вона, вже з меншим запалом, а швидше за інерцією, продовжила бурчати:

— Дався вам всім цей безвіз! Можна подумати, комусь тут без нього погано. Півсвіту відкрито, телепортуйся — не хочу! Ось коли ви востаннє були в Данії, чи, приміром, в Австралії? Та ви Місяця толком не бачили, а вже на Марс вам треба... Скажи їм, Стефане!

Але батько втупився у свій допотопний "Айфон ХХХ" і тримав нейтралітет. Тож мама продовжувала суперечку сама із собою:

— Можна подумати, вас там чекають. У них на Марсі і без вас проблем вистачає, своїх дівати немає куди, а тут ще наші припруться. Всією Україною.

Сергій, на щастя, вже давно вмів водночас жувати в реальності і перебувати внутрішнім зором в ноосфері. Останні кілька хвилин маминої промови він передивлявся новини і перечитував правила безвізової телепортації.

На жаль, прямих ліній з України немає... Спочатку треба дістатися в Нью-Йорк, а вже звідти — на Ілон-на-Марсі. Другий варіант, дешевший, але не такий комфортний — телепортуватися на Місяць, а звідти — на Марс.

Сергій повернувся на хвильку в реальність, щоб стежити за монологом матусі.

— У нас тут екологія, може, трішечки гірша, ніж у ваших марсіан, зате справжня! А в них усе повністю штучне. І вода, і повітря — все синтезоване з бозна-чого!

Сергій з насолодою надкусив тірамісу і потягнувся до марсіанського коктейлю. Перехопив мамин погляд і засміявся.

— Знаю-знаю, мамуся, зараз ти скажеш, що кока-кола з вашого дитинства нічим не гірша від космічних смузі. Але ж мама, уже всі лікарі довели, що бульбашки шкодять шлунку, а цукор — зубній емалі. Натомість марсіанські коктейлі — корисні і поживні.

Мама активізувала робота, щоб він прибрав зі столу і відсортував сміття. Той слухняно розібрав об'їдки на атоми і зліпив із залишків салату і морепродуктів три великі вареника з вишнею (Сергій зі школи не міг второпати, як таке може бути, хоч і був відмінником). Вареники були такі соковиті і спокусливі, що хлопцеві, попри політичні розбіжності з мамою, все-таки захотілося лишитись за столом.

— Ну добре, — зрештою погодилась Зоряна Михайлівна, — ви повнолітні, робіть що хочете. Телепортуйтеся, хоч на місяць, хоч у космос. Але грошей я на це не дам.

Оля зиркнула на брата. Без грошей навіть в Грузію по хачапурі не телепортуєшся, не те що на Марс...

— Ну мамусю, ми так тебе любимо... І з Землі без твого дозволу нікуди не подінемося!

— Хіба під землю на два метри, — зненацька щось таке патякнув Стефан Степанович. Всі засміялись від недоладного жарту. Мама стала смішно тьхукати через ліве плече, а Сергій і Оля реготали, як завжди, з цього дивного ритуалу, значення якого вони не знали.

Батько і собі сміявся, визнаючи, що змолов дурницю.

— Сам не знаю, чого я так сказав.

— Порийся у зовнішній пам'яті, може, знайдеш!

Після вечері сімейство телепортувалося хто куди у своїх справах.

Наступного дня за сніданком всіх здивував батько, коли повідомив:

— А ви знаєте, я таки знайшов на зовнішньому диску інформацію про 2,5 метри під землею, — він зробив драматичну паузу.

Сергій уже хотів було знову втекти з реальності у ноосферу, щоб не слухати нудні і нікому не потрібні відомості. Але щось заїло і почало перезавантажуватись... Довелося сконцентруватись на лазаньї, яка, до речі, була нівроку смачною...

А батько вів про своє:

— Між іншим, це означає, що раніше люди помирали, і їхні тіла закопували в землю...

"От блін! Як же тупо! — подумав Сергій, — слухати оце усе, про те, як в якомусь там 2020 році або і ще раніше когось кудись закопували. І який це все має стосунок до Нас! До Нас! До подорожі на Марс, у сучасний і драйвовий Ілон-на-Марсі!!! Ну блі-і-ін!!! Чому в усіх батьки як батьки, а я повинен це слухати?!!"

Він зрозумів по порожнім поглядам Олі і Зоряни Михайлівни, що вони вже відімкнулись від реальності і ширяють десь у закутках всесвітньої ноосфери. А його система ще досі перезавантажувалась, архівуючи образи, щоб звільнити місце для більш актуальної інформації.

Це ж треба, як невчасно. Взагалі-то Сергій пишався своєю внутрішньочерепною системою. З усієї родини саме в його скроні було вмонтовано чіп найновішого покоління, і його мозок, мав, по ідеї, вчитися і працювати найшвидше. Проте Сергій ще студент і не може цілковито розпоряджатися власним архівом спогадів. А батьки з якогось дива захотіли, щоб в голові зберігалися не просто відомості про дитинство (родину, національність, адресу та інші важливі речі), але і всі ці образні спогади, про жовту качечку у ванній та вчорашнє "тьху-тьху три рази, не моя зараза", що б воно там не означало.

Тому їхні з сестрою враження архівувалися і переписувалися на зовнішній носій не як у дорослих, вночі і щотижня, а раз на місяць, і то, вибірково. Цей процес перезавантаження міг тривати півгодини і більше! Півгодини слухати спогади батька, це при тому, що твої власні вже вимагають збільшення ємності зовнішнього носія! Яка іронія!

Сергій сердито глянув у батьків бік.

Зрештою син наважився перервати лекцію про забуті способи поховання:

— Ну тату, ну годі вже. Ну пожартував ти вчора невдало, з ким не буває. Навіщо нам паритись про минуле, якщо майбутнє таке цікаве? Думай про безвіз із Марсом, ну а не хочеш — думай про море, про Рим, про Італію, які ти так любиш.

Залишалося ще хвилин десять до завершення перезавантаження, тобто десять хвилин живого спілкування без можливості підключення до ноосфери чи телепортації. Як же повільно тягнеться цей реальний час...

А батько, на щастя, змінив тему:

— Розкажи, що ти збираєшся робити на Марсі? - спитав він сина. - Може, і нам з мамою варто майнути на пенсії в космічний круїз...

Оце вже інша справа. Юнак став із захватом переказувати найяскравіші образи, яких він назбирав із ноосфери та від тих друзів, кому пощастило побувати на Червоній Планеті в межах студентських обмінів:

— На Марсі, тату, найсучасніші технології створення музики. Зараз в моді новий ритм, який земна атмосфера не здатна передати, бо у звукових хвиль тут не така амплітуда. На Марсі ж вібрації музики такі чисті, що ти відчуваєш їх шкірою, кров'ю, лімфою! Та що казати, кажуть, що під марсіанську музику танцює кожна клітина тіла!

Вийшла із ноосферного трансу Оля і підтримала брата:

— А ще на Марсі досягнута стовідсоткова демократія і рівність. Роботи можуть брати шлюб не тільки між собою, але і з людьми. І ніхто не тицятиме в них пальцем чи адаптером, якщо помітить разом на пляжі!

Батько, здавалося, завис. Але в родині знали, що це означає. Дежавю. Ось що. Майже ніхто з Сергієвих друзів не знав про таке явище, але у їхній сімейці знали, оскільки залишали 30% спогадів про кожен рік життя. Дежавю — це такий хвостик, натяк, що в цьому місці у тебе уже є заархівований досвід. І батько любив потягнути за ниточку, щоб розмотати весь клубок.

Сніданок, нарешті, закінчився. Брат із сестрою телепортувалися на навчання. А Стефан Степанович попросив Зоряну Михайлівну разом із ним дослідити спогади із зовнішніх накопичувачів.

— Кохана, невже ти не хочеш дізнатися, чому підсвідомо противишся безвізу з Марсом? Для мене очевидно, що відповідь прихована в минулому, яке ми випадково заархівували.

Зоряна Михайлівна, як і її діти, вважала перегляд картин вже прожитого минулого даремною втратою часу. Але шлюб — це кохання і взаємоповага, тому цього разу вирішила послухатись чоловіка. Він як раз передивлявся архіви своїх і її спогадів, здійснюючи пошук за запитом "безвіз".

Літо 2018 року. Cтудентка Зоряна вперше подорожує без батьків. І куди! В сонячну Італію! Ура! Безвіз! Літак приземляється в Римі, а дівчина здригається, одночасно від нетерпіння і тривоги про те, як проходитиме паспортний контроль.

Черга до митниці чималенька. Всі прагнуть скористатися безвізом і на власні очі побачити шедеври світової архітектури, живопису і культури, які в Італії є у кожному місті. Втомлена італійка з митниці прискіпливо вивчила Зорянині документи і навіть попросила відбиток вказівного пальця.

Але це був лише початок. Мабуть, червень 2018 року був якимось проклятим для скорпіонів, що наважились подорожувати. Скориставшись вайфаєм в аеропорту Риму, дівчина отримала повідомлення, що її ніхто не зустрічатиме. Колишня однокласниця, до якої вона їхала на гостину, вирішила не витрачатись на дорогу до столиці.

"Ми тебе чекаємо, але зустріти не можемо, вибач".

Ну хто так робить?

Зоряна розплакалась. А вона ж тягла до Італії передачу, і весь багаж дощенту напханий не стільки пляжними речами, скільки харчами з батьківщини для зголоднілих експатів. Ось тобі і гостинність... Як виявилось потім, прямий автобус до Гаети, єдиний на сьогодні з Риму, вже пішов. І тепер добиратись потрібно з пересадкою. Самій, вперше перебуваючи за кордоном.

Спересердя виклала у спільноту каучсерферів повідомлення про свою халепу: "Як дістатися до Гаети? SOS! Help!"

І Бог таки почув її молитви. Уже за годину до аеропорту приїхав симпатичний парубок, Стефан, який допоміг взяти квитки на завтрашній рейс, а на ніч оформив у студентському хостелі. Виявилось, що родом він також з Тернополя, і вже закінчує магістратуру в Римі. Їхня прогулянка столицею Італії була незабутньою...

Зоряна Михайлівна і Стефан Степанович переглядали спогади, тримаючись за руки.

— Бачиш, кохана, у безвізі таки було щось добре...

— Не уявляю, як ми могли заархівувати такі враження? Давай їх знову відновимо.

Проте щойно вони спробували це зробити, система повідомила про брак внутрішньої пам'яті і запропонувала натомість видалити інші спогади, наприклад, день весілля або дитячі роки Сергія. Що не кажи, а щось важливе мусило залишатися на зовнішньому носії.

— Головне не забути, що я відпускаю їх на Марс від щирого серця! Може, зустрінуть там когось важливого...

— Найважливішого!

— І хоча я дуже толерантна, ти знаєш, краще б це була людина, а не робот...

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×