"Найтяжче працювати над портретами полеглих" – колишня "азовка" пише картини про побратимів і Маріуполь

21

Я киянка, але Маріуполь став моїм другим домом. Приазов'я – невіддільна частина мого життя й особливе місце для моєї кар'єри художника. Саме тут провела повноцінну виставку й почала працювати над крутими проєктами. Тут мої друзі й вулиці, що стали рідними. Але прийшли ви*лядки і зруйнували все, що досягло це місто за останні роки - мирне, культурне та вільне життя.

До Маріуполя приїхала на кілька тижнів, а залишилася на два роки. Хлопці з "Азову" 2015 року запросили створити мурал, присвячений полку. І так сталося, що залишилась служити з ними. Була штатною мисткинею. Відповідала за організацію заходів на честь пам'яті полеглих та інші культурні заходи. Коли полк проводив фестиваль "Вільний Маріуполь" на честь річниці відвоювання міста у сепаратистів, то проводила майстер-класи з дітьми. Також розписувала мурали, ворота. Зброю мені не видавали, але навчили нею користуватись.

"Ліберті" – позивне як бійця і як митця. У мене вільний стиль творчості, колись стала підписувати свої картини "Ліберті", з часом думала, що вигадаю псевдо. (Liberty з англ. воля. – Gazeta.ua). Коли прийшла у полк, потрібно було одразу вказувати позивний, вирішила назвати своє псевдо. За ці роки так звикла до нього, що дивувалася, коли в цивільному життя кликали Оленою. Яка ж я Олена? Я – Ліберті.

 

Зараз з'явилася можливість повернутися на свій фронт – полотна та фарби. Працювала над темою "Азову", ще коли мало хто за неї брався. Після звільнення трохи відійшла від воєнної тематики, займалась цивільною творчістю – портрети, пейзажі. Тепер знову пишу про "Азов" і Маріуполь.

Маріуполь 2015 року справляв враження сірого прифронтового міста, але через три роки там все змінилося. Почалось культурне життя. Крім ремонту вулиць, запустили круті проєкти про людей Маріуполя, архітектуру, зробили гарні туристичні місця.

Понад пів сотні моїх картин залишилось у Маріуполі. Рік тому, коли робила виставку "Місто з вогню і сталі", запросили у проєкт "100 облич Маріуполя". Потрібно було написати картини відомих містян з минулого, які працювали на благо України. Це були й лікарі, дослідники, архітектори. Такі, як художник Архип Куїнджі чи архітектор Віктор Нільсен, чи монументаліст Віктор Арнаутов. Встигла намалювати 40 портретів, зараз проєкт зупинили. Картини всі зберігались у Вежі (це єдина із шести історичних пам'яток державного значення у Маріуполі, що вціліла після бомбардувань росіянами. – Gazeta.ua). Ми шукали ці картини, але у Вежі їх не було. Спершу думали, що їх забрали мародери, але потім виявилося, що одна жінка перенесла портрети до себе, щоб урятувати. Якби запропонували створити такий проєкт про сучасних 100 облич Маріуполя, я б погодилася.

Вдивлялась у кожну фотографію з Маріуполя, щоб не побачити знайомих серед загиблих чи постраждалих. Місто, яке мені дороге, повністю відрізане від зовнішнього світу. Нелюди здійснювали авіаудари по лікарнях, житлових кварталах та пологовому будинку, намагаючись ще придумати цьому виправдання. Усі причетні до цього постануть перед судом уже в сирій землі.

За два тижні в Литві представлю свої роботи про "азовців" і Маріуполь. Організатори виставки запропонували мені її, щоб розказала про наших хлопців і місто. Замовили створити дві роботи – пейзажі з Драмтеатром. Після виставки спробую продати картини й більшу частину грошей віддам на допомогу родинам "азовців".

Фото: Надала Олена Ліберті

Маріупольський драматичний театр – окремий біль народу України. Для мене це була остання крапля в питанні про те, що окупанти готові на все. Зокрема, знищення культурної спадщини й цивільних, серед яких і діти.

Коли восени робила виставку, присвячену Маріуполю, то єдине, що не зобразила за планом – театр. Він був лише на одному полотні, на задньому плані. Не хотіла його робити як перемальовану картинку, але й не могла знайти його образ, тому відклала. Думала: куди подінеться?

Тепер написала картину, де театр в останніх сонячних променях. Буде іншим, кращим, коли з Маріуполя виженуть сепарську шваль. Але як раніше вже нічого не буде.

Слабка людина не зможе бути в лавах "Азову". Це сильно змотивована структура, там лише добровольці. Люди, які власною волею взяли зброю і знають, за що мають воювати. Курс молодого бійця складний для хлопців, не кожен проходить. У полку, крім занять зі зброєю, тактики, хлопцям читають лекції, розказують, що таке воїн і який його шлях. Це люди мають все – від моральної підготовки до знань і практики ведення бою. Кожен воїн іде до кінця. І росіяни так бояться "азовців", бо знають, як ті ставляться до України.

У полку знаю, мабуть, кожну третю людину. Це мої друзі, побратими. Ніхто не шкодує про те, що сталося. Знали, на що йдуть. У мене нема такого – щоб я плакала над портретами. Бо бійців не треба жаліти, про них треба пам'ятати й за них боротися. Для сильного полку треба бути самому сильним. Оплакувати будемо після війни. І це позиція наших хлопців.

Найтяжче працювати над портретами полеглих. Такі картини роблю на замовлення. Першою звернулася дружина друга, що загинув на Азовсталі. (Ігор Краснобриж загинув у березні, у мережі розлетілося його останнє фото з дворічною донькою в бункері. – Gazeta.ua). Було складно працювати. Хотіла, щоб дружина була задоволена картиною, щоб на портреті впізнала чоловіка. Впоралася із цим.

 

Все, що можу – це залишити якусь пам'ять у портретах. Роблю це для полеглих.Портрети змальовую з фотографій. Працюю над картиною тиждень чи два.

У мене є роботи з ноунеймами, де просто образ бійця, а є портрети знайомих. Навіть не знаю, що складніше. Коли працюю над образами знайомих, то знаю емоції людини, як вона говорить, з якою мімікою. Треба так зробити, щоб була саме ця особа. Це водночас і складно, і просто. Воно на балансі. Коли ноумейми, то це збірний образ бійця "Азову", у якому теж важливо передати цю енергетику.

На кілька годин не встигла відправити замовлення подрузі – її взяли в полон росіяни. Знаю Валерію з 2015 року. Вона попросила намалювати свій весільний портрет для матері чоловіка, що загинув на третій день після одруження. Я відразу брала контакти адресата, бо ніколи не знаєш, коли людина пропаде зі зв'язку, може в будь-який момент загинути. Боялася, що поки я малюватиму портрет, то Валерії не стане. Тяжко було писати матері й казати, що маю дещо прислати в подарунок. Важко морально працювати з родичами загиблих, бо не знаєш, які в них будуть емоції.

Мабуть, 100-200 моїх друзів зараз у полоні в росіян. Знаю дівчат з асоціації родин "азовців". Одна подруга – дружина нашого бійця, розказує, як він був на зв'язку, то постійно її заспокоював і просив триматися. Говорив, що все добре. Наші хлопці такі, що не жалітимуться.

Треба не забувати постійно говорити про "Азов", але щоб не зробити гірше, варто фільтрувати інформацію. Поширювати те, що дають офіційні джерела. Інформація може як нашкодити, так і допомогти. Це як зброя. Як ти нею користуватимешся, так вона й працюватиме. Зараз триває робота над звільненням. Треба постійно говорити про "азовців", але мати довіру до держави, бо саме представники влади можуть їх звільнити. Ми ж можемо їх тільки вшановувати. Я роблю виставку, щоб ця тема піднялася в інфопросторі іншої країни.

Є багато історій, пов'язаних з бійцями. Але перше, що згадую, – як хлопці постійно рятували тварин. Мужні й суворі чоловіки не могли встояти перед кошенятами. Коли приїжджали з бойових виїздів, обов'язково привозили собаку чи "взвод" кошенят, яких урятували з-під обстрілу. Вони потім або залишалися на базі, або бійці відвозили до батьків. Я й сама з бази забрала додому триколірну кицю. Одного разу хлопці на передовій перев'язували собаку, яку поранило уламком.

Маріуполь відродиться, в історії є приклад – Дрезден. (Німецьке місто, що 1945 року було майже повністю знищене внаслідок англо-американських бомбардувань. – Gazeta.ua). Якщо його відбудували в ті роки, то нам нескладно буде це зробити. Маріуполь буде кращим. То дійсно чарівне місце, де заводи були поряд з культурним життям, все було на такому балансі. І промислове місто, і туристичне. Море й степи. Помстимося за кожне життя, споруди відбудуємо, місто знову процвітатиме. Маріуполь стане культурним приморським центром Європи, а нащадки "денаціоналізаторів" багато десятиліть квакатимуть через залізну завісу.

 

Воїни попередніх поколінь нас підтримують у боротьбі за державу. Перший мурал, що створила в Маріуполі, називався "Дух воїнів". На першу плані був "азовець", зображений у кольорах, а за ним – повстанець, козак, боєць часів Київської Русі. Вони були чорно-білі, щоб показати, що за сучасним воїном стоять ті, хто боровся за нашу державу в інші часи. Вони підтримують, допомагають сучасним. Це історія – ми не перші й за нами є багато героїв, які відвойовували нашу державу, боролися з окупантами.

Працюю на емоціях. Усі картини роблю одразу. Ще не думала, що намалюю на честь перемоги. Знаю, що напишу щось, але це народиться конкретно в той час, коли буде потрібно. Якщо придумаю наперед, то, найімовірніше, буде по-іншому.

×