"Театру в Україні фактично вже не існує" – режисер Максим Голенко

У театрі Василя Василька в Одесі режисер Максим Голенко нещодавно поставив виставу за п'єсою Наталки Ворожбит "Саша, винеси сміття". Твір драматургиня написала 2015 року. Дія п'єси починається за рік до Революції гідності. Полковник Саша раптово помирає від серцевої недостатності, ввижається дружині й дочці. За його життя родина соромилася, що він військовий, докоряла непрестижністю професії та браком фінансів. Після смерті побиваються за ним, сподіваються, що Саша повернеться "з того світу". Коли Росія анексує півострів Крим, починає бойові дії на Донбасі – полковник намагається повернутися, щоб стати до лав ЗСУ, за сюжетом.

Виставу в Одесі поставили в бомбосховищі. Показ був закритим через воєнні обмеження.

Gazeta.ua поговорила з режисером Максимом Голенком про те, як ставити виставу під час війни, як змінюватиметься український театр у майбутньому та який репертуар буде потрібен після перемоги.

Намагаємося в репертуарі планувати все заздалегідь. У театрі Василька все було розписано на рік уперед. Але з початком війни у нас із 50 акторів залишилася п'ята частина. Багато акторок виїхали за кордон. Чоловіки пішли до ЗСУ. Зазвичай це точково відбувається. Але в нас від театру пішло аж 10 людей. На третій тиждень війни почали телефонувати актори, що лишилися. Стали потроху божеволіти – не могли без репетицій. Також багатьом була потрібна психологічна підтримка. Нам все-таки пощастило, що в нас ППО хороше – Одеса перетворилася на напівтилове місто, можна було працювати. Вирішив взяти в роботу якийсь матеріал. Написав у театральній групі "Хто може?" – частина людей відгукнулися, їх було небагато. Кинув оком, що можемо поставити. "Саша, винеси сміття" – це універсальна вистава для українських театрів. Залучили той склад акторів, що лишився.

Шукали твір про війну. За всі роки після Революції гідності року саме про війну для театру адекватно, як на мене, майже нічого не писали. Фактично існують дві п'єси Наталки Ворожбит, одна Жадана (Сергій Жадан – поет, прозаїк, автор і виконавець пісень, ведучий, волонтер. 2020-го створив п'єсу "Хлібне перемир'я" про війну на Донбасі. – Gazeta.ua) та ще кілька речей. Люблю творчість Наталки Ворожбит, багато її ставив, але "Саша, винеси сміття", так само як і "Погані дороги" (п'єса Наталі Ворожбит, показує реалії життя на Донбасі, де точиться війна, життя місцевого населення та військових. – Gazeta.ua), ніколи в мене в портфелі не лежала. А тут вона стала неймовірно актуальна. Останні події відбуваються 2014 року – переносяться легко на зараз. Коли читаєш рядки про "шосту мобілізацію, під час якої повертаються мертві ", діалоги героїнь: "А чи вистачить бензину, щоб доїхати до Варшави?" і "А якщо будуть бомбити? – Та не вигадуй" – розумієш, що ця історія плавно перемахнула в сьогодення. Вкладаємо свій досвід, який здобули за ці два місяці, можемо відрефлексувати.

 

Вийшло так, що дещо дослідили феномен української армії. Подивилися на це як на певну історію непотрібної людини, поза часом. Коли ти військовий і потрапляєш у 1990-ті, то почуваєшся іхтіозавром. Все спішить, робить гроші, а ти цього не можеш, не розумієш. Тебе вчили лише захищати Батьківщину. А це в той час нікому не треба було. Пам'ятаю ці роки, коли ми віддавали озброєння – не розуміли, навіщо взагалі військові. А потім раптом з'ясувалося, що армія – єдине, що в цій країні працює добре. Показали зрізи життя-смерті військового. Коли він не потрібен був навіть у родині. Так, героїні час від часу забувають, що Саша помер. Періодично звертаються, щоб виніс сміття. Буцімто яка ще може бути користь від нього? Згодом, через якийсь час після смерті його образ почав обростати легендами. Остання частина – коли з'ясувалося, що головний герой усім знадобився.

Зберегли максимально історію Наталки Ворожбит, але дозволили собі вольність – перенесли дію на вісім років уперед. Одразу стало ще жорсткіше, підтягнуло реалії. Остання картина в нас відбувається 2022-го. Це дозволило вивести нового героя. У фіналі, коли Сашу знов просять винести сміття, з'являється його онук. Виносить непотріб. Показали спадковість поколінь. Така собі реінкарнація.

У нас метафоричне "сміття" – це "лайно", що зараз лишилося після росіян. Його можна побачити на афіші, яку намалювала наша художниця Юлія Заулічна. Коли вперше побачив макет афіши із зображенням зброї, ракети з написом "За дітей" – аж моторошно стало.

Якось попросили стисло сформулювати про що робимо виставу. Зазвичай лякаюся таких питань. Але тут відповідь прийшла одразу – це вистава про перемогу над смертю.

Шукали безпечне місце для репетицій. Коли розгребли декорації у підвалі – з'ясувалося, що маємо бомбосховище. І нас це неймовірно втішило. Бо зараз – це одна з умов, за якої театри мають право демонстрації спектаклів. Показ був закритий, поки що воєнна адміністрація не дає дозволу на вистави з глядачами. Робили для акторів театру, друзів і журналістів Сподіваємося, що вже цього місяця зможемо грати для публіки. Багато охочих із волонтерів і ЗСУ. Та й одесити хочуть подивитися.

Репетиції тривали 40 днів. Загалом знаю, скільки часу потрібно на який матеріал. А тут були речі, які не врахуєш. Досхочу репетирувати, як зазвичай, не могли. Зараз тотальна економія – у нас у театрі собачий холод – за три години розумієш, що відмерзають ноги, не варить голова. Війна і творчість не надто сумісні. Живеш в інформаційному жахові, постійно про нього думаєш і важко зосередитися.

Частково використали цей спектакль, щоб зберегти трупу й дати знати тим, хто зараз не з нами, що театр живий, працює. Що людям є, куди повертатися.

Якщо будуть пропозиції вивезти спектакль у світ – будемо раді. Це камерна вистава. Знайшли для неї особливий крутецький простір – граємо під сценічним колом. Час від часу коло працює – символізує повороти часу. Є відкритий люк, який виводить назовні. Він такий, як вихід на той світ – у рай. Це красиво. Але спектакль можна грати і в інших умовах. Вистава заточена під гастролі. Зараз час такий, що "Саша, винеси сміття" змогла би представити український театр. Було б не соромно й зрозуміло, у якому світі ми живемо.

Поки репетирували, до нас постійно приїздили іноземні кореспонденти. Ми вже всіх перебачили: італійців, іспанців, американців. Половину репетицій витратили на спілкування з іноземними ЗМІ, на знімання. Їх цікавила певна екзотика. Коли літають ракети по місту, а тут купка диваків щось репетирує в підвалі – мабуть, це ексцентрично. Цікавість до України і всього українського збільшилася. Але половина вітчизняних театрів зараз не функціонують. Є окремі театри, які змогли вивезти свої вистави за кордон, як-от театр на Лівому березі. Є наші драматурги, які виїхали й успішно працюють на користь країни. Добре, що це відбувається. Проте українського театру як такого зараз не існує.

Чи залишиться щось після війни від державних театрів – велике питання. Зараз вони в напівзнищеному стані. На жаль, Міністерство культури не подбало про наш сегмент. Бюджетників одразу ж "відстібнули". У державі, яка воює, користі від нас не бачать і функція театрів зараз незрозуміла. Якщо національні театри ще фінансуються, то всім іншим на 50-60 відсотків зменшили бюджет. Частина театрів змушені відправити цілі трупи в неоплачувану відпустку. Куди люди будуть повертатися і що робити тим, хто залишився – поки незрозуміло. Дивно, що ніхто щодо цього не волає, бо зараз українському театру фактично кірдик. Так, ми зробили прем'єру й це круто. Але, наприклад, не знаємо, чи буде в травні зарплатня, хто залишиться навіть із тих десяти людей, які в театрі зараз. Це важко. І стосується не лише театрів. Наприклад, бачимо ставлення держави до музеїв. Більшість експонатів до приходу ворога не були евакуйовані.

Грати вистави онлайн зараз немає сенсу. Театр Василька це спробував. Спектаклі йдуть на платних сайтах із драматичним контентом, але поки що користь від цього абстрактна. Не маємо такого потужного менеджменту, який дозволив би нам себе витягнути завдяки онлайну. Як і в більшості державних театрів.

Мій любий незалежний "Дикий театр", режисером якого я залишаюся, на жаль, теж завис. У цих умовах грати не можемо – щоб і безпечно, і приносило гроші. Сподіваємося, можливо, влітку, якщо в країні трохи спокійніше підуть справи, зробимо тур Західною Україною. Плануємо повезти спільний проєкт "Дикого" й театру Василька - "Бука" за п'єсою Лєни Лягушонкової та Катерини Пенкової. Спектакль драйвовий, вельми потрібний. Зараз би зайшов, розворушив би людей.

Одеса – завжди Одеса, і перші тижні війни всі були розгублені. Але зараз місто реально українізується. І ми віримо, що тут знадобиться живий український театр. Позиція одеситів абсолютно однозначна. Настроїв, які були 2014 року – близько не чув, не бачив і не спостерігав. Вся "консерва", яка була, пішла "за русским кораблем". Жахливий досвід Маріуполя й Харкова Одесу також чогось навчив.

Коли війна завершиться, репертуар театру зміниться. Молодий театр вже зараз зняв із прокату купу спектаклів, що були за російською драматургією. Чудово, що знімають. Бо, наприклад, київська російська-неросійська драма – і в мене волосся дибки від цього – грає під час війни радянську драматургію – "Варшавську мелодію" Зоріна. Це просто сюр і злочин.

Розумію, що з частиною вистав у театрі Василька теж треба буде прощатися. Коли прийшов в Одесу, потрібно було, щоб театр почали активно відвідувати. Намагався вигадати певний компроміс. Шукав авторів, які були б в дискурсі російської або колишньої радянської культури, але мали стосунок до України. Як-от Булгаков або Ільф і Петров. Тому тут з'явилося і "Собаче серце", і "Золоте теля". Робив їх як спектаклі-обманки. Людина ностальгує, а потім приходить – і бац – бачить жорстку сатиру на "русский мир". Це були й касові спектаклі, і мали політичне значення. Намагався ввести глядача в український театр через пострадянський контекст. Зараз у нас подібні експерименти остаточно скінчилися. Хоча більш русофобського спектаклю, ніж наше "Собаче серце", не бачив. Водночас потрібно від цього відмовлятися, шукати нові твори.

 

Раніше допомагав людям – тепер допомагаю собі скинути "минуле", зрозуміти. Булгаков – прекрасний письменник, потужний сатирик. Він, на жаль, в'їдливо описував українські реалії, але максимально жорстоко витягнув на світ божий весь гній, пов'язаний з СРСР. Його цитати лишилися і працюють. Історія Шарікова із "Собачого серця" – це те, що бачимо зараз. Це історія Росії ХХІ сторіччя – лише тепер до нас рвуться орди Шарікових. Я його із задоволенням використовував як інструмент, щоб доносити цю думку. Але в контексті того, що відбувається, зараз не маю права його чіпати. Це чужа культура, частина, яку ми зобов'язані від себе відрізати, відторгнути. Вона заважає нам сприйняти ту культуру, яка існує, і яка має остаточно стати нашою – навіть якщо ми не були в ній виховані, не так добре її знаємо. Російський контент у наших головах зараз перекриває вхід тому прекрасному й рідному, що прийде. Тому маємо його остаточно позбутися.

З українськими п'єсами, на жаль, є проблема. Вся наша класика, яка іде сьогодні в театрах, – постколоніальна. Це селянська тематика, водевільна-мелодраматична. Те, що дозволяли ставити в XIX столітті. Театри переважно демонструють вистави суто за подібними творами – це нескінчені "Наталки Полтавки" та "Зайці", не перенапружуючи глядача оригінальними назвами. З репертуаром категорично потрібно щось робити. Доведеться шукати нову драматургію, перекладати прозу, наповнити театр хорошою урбаністичною класикою. Згадувати, що, наприклад, той же Микола Куліш написав не лише "Мина Мазайло", що є прекрасні автори 1920-х. Тепер театрам доведеться якось ворушитися. Але це дасть поштовх і сучасній українській драматургії.

У стан війни, у якому зараз перебуває суспільство, я перейшов внутрішньо для себе раніше. Але коли це реально трапилося, перші мої думки були: а як бути театру, як нам вижити в цьому ворожому просторі, як зберегти людей? Те, що зараз виходжу зі стану шоку й намагаюся швидко фіксанути наш час у виставах відбувається тому, що в мене організм заточений під театр. Намагаюся займатися цим 24 години на добу. Інакше б геть розклеївся .

Всі мої спектаклі в більшій чи меншій мірі були про це протистояння з Росією. Робив вистави – певні попередження для глядача про те, що може статися. Допомагав йому виборсатись із цього радянського дискурсу, зняти з себе совкові одьожки, чогось позбутися, хоча б замислитися. Тепер те, про що постійно попереджав, але насправді сам до кінця не вірив, раптом стало реальністю. Зараз мушу теж для себе зрозуміти – про що ж далі ставити й працювати. Цікаво дослідити, наприклад, як існування сусідської держави перетворилося на таку собі абсурдистську трагікомедію. Спостерігаючи, розумію, ось воно – реальне втілення Орвелла (британець Джордж Орвелл відомий антиутопією "1984", показав трагедію людини, деградацію особистості в умовах тоталітарної влади. – Gazeta.ua).

Зацікавленість українським театром у світі буде величезна. Українці зараз поклали на себе функцію переможців, реально рухають світову історію. А що український театр може запропонувати? Він ніяк не пов'язаний із нашим суспільством. Дивлюся репертуар театрів: те містечкове, це нецікаве. Але, наприклад, на Укрдрамахабі (сайт-бібліотека сучасної драматургії. – Gazeta.ua) вже є велика кількість п'єс. Це рефлексії на сьогодення, на все, що відбувається. Отже, цю драматургію маємо народити, а спектаклі за нею ще треба поставити. Коли все це пекло завершиться, та й зараз – мушу заново відкрити для глядача український театр, який би сприймали. Певним чином саме це тепер – "моя війна". Зараз буде важливо очистити, вибудувати репертуар і зробити театр успішним, цікавим людям. Боротися, щоб він знову не став безсенсовно-псевдопатріотично-порожнім – на який перетворився на початку 1990-х, коли була проголошена незалежність.

Не скажу, що в мене багато авторів, яких хочу ставити, але вони є, вони прекрасні й постійно вдосконалюються. Лєну Лягушонкову, наприклад, цьогоріч визнали найкращим молодим драматургом Європи. Наша драматургія – ок. Просто ми її не бачили – жили в просторі російського театру частково, харчувалися недоїдками, які через 10-15 років після використання нам сюди кидали. А талановиті люди є, вони готові фіксувати наш час. Відчуваю, що зараз живемо в чомусь епохальному, і вірю – по завершенню цього кола історії вже не станеться, як наприкінці мелодрами, якогось трагічного катарсису, коли вчергове виявиться, що ми знов все провтикали. Зараз у нас справді нова реальність – перетворюємось із лузерів на переможців. Якщо все це переживемо – зможемо знову народити історію українського театру, перезавантажитися.

Думаю, коли всі видихнуть, обов'язково з'являться нові актуальні твори. Нещодавно говорив із Лєною Лягушонковою, питав, про що писатиме. Каже: п'єсу про котів на війні. Розумію, що це круто. Маємо символи війни – котиків, шафки – вони стають не лише мемами. Кіт-герой із Бородянки – крута історія. Може бути український "Кетс".

Існує прекрасна зарубіжна драматургія, яку треба вміти відкривати для себе й не боятися шукати нові сенси. Найближчим часом у театрі Василька хочу взяти "Політ над гніздом зозулі" (п'єса американського драматурга Дейла Вассермана за романом американського письменника Кена Кізі. – Gazeta.ua). Вона про бажання вирватись із цього замкнутого простору насильства, безглуздих правил – до волі. Думаю, що це зараз актуально.

Зараз спектаклі робимо не лише для глядача, а й задля себе. Щоб нам не було так страшно, щоб могли одне одного заспокоїти, щоб було відчуття, що залишаємось у цьому просторі театру, якесь життя буде після цього.

Намагаюся з останніх сил зберегти трупу. Підбирав її під себе – безбашенних, талановитих. Зараз серце кров'ю обливається, коли з ними листуюся. Хтось із дівчат виїхав за кордон одразу з початком війни, дехто пізніше. Одна з актрис, наприклад, почала працювати, але не витримала щоденні ракетні обстріли. У неї дитина, сказала: "Я не можу". Я її розумію. У кого нерви міцніші – той лишається. В Одесі ми ставили зазвичай великі масштабні спектаклі. Була задіяна вся трупа. Зараз для нас це буде проблемою.

Вірю, що потроху зберемо людей назад. З усіма акторами намагаюся тримати зв'язок – більшість каже, що хочуть повернутися, думають про це весь час. Так, за кордоном вони в безпеці, але чи потрібні вони будуть там так само, як тут? Актору складно – він плоть від плоті цієї країни, мови. Люди хочуть повернутись у свій простір, щойно він стане безпечним.

×