"Найскладніше було змусити людей стріляти одне в одного" - Світлана Алексієвич про війну на Донбасі

Нобелівська лауретка з літератури 2015 року, білоруська письменниця Світлана Алексієвич прочитала в Москві лекцію "Я не хочу писати про війну". Зустріч відбулася в театрі "Гоголь-центр".

Російська "Новая газета" опублікувала найцікавіші фрагменти лекції.

"Коли я була в Афганістані, бачила радянського солдата - тільки що він перевіряв у нас документи, а коли ми вийшли з генштабу, вже лежав убитим. Не стихією, а іншою людиною. Я - абсолютний пацифіст. Ніхто не переконає мене, що людське життя чогось дорівнює - це божественний дар. Воно не для того, щоб померти де-небудь на Донбасі чи в Сирії. Питання неприйняття війни кожна людина повинна вирішити для себе, вийти з цієї системи, не брати участь у ній. Думаю, в очах нащадків ми виглядатимемо, як варвари, бо ми так обходимося з людським життям", - розповідає Світлана Алексієвич.

"Жінки-кухарі, які брали участь у Другій світовій, розповідали, що у них були величезні котли. Вони варили в них кашу і суп на 400-500 чоловік, а з бою поверталися десять. Люди приходили зовсім іншими, не розуміли, хто вони, не могли дивитися іншим в очі. Грань між твариною і людиною була майже стерта. Думаю, що це якось пройшло повз росіян в апофеоз перемоги. Це перемога, яку складно відрізнити від поразки.

 

Зараз росіяни відкинуті майже в Середньовіччя. Коли я їхала Москвою, бачила величезну кількість людей. Вони хотіли побачити якийсь релігійний обряд. Це форма втечі від того, що відбувається зараз.

У якийсь момент росіяни зійшли з нормального шляху, на який, здавалося б, стали. Так і не зробили крок у ХХІ століття. Я пам'ятаю, як 2000-го їздила в Європу, як там раділи, як говорили, що "нарешті Росія з нами". Тому що світ був паралізований страхом атомного протистояння. Росіяни повинні зрозуміти, що знову стали людьми війни, чому забули те, що розповідали їм батьки.

Для книги "У війни не жіноче обличчя" одна жінка розповідала мені історію: коли оголосили про кінець війни, вони з товаришами по службі розстріляли весь бойовий комплект зброї - снаряди, патрони, все до одного. Наступного дня в цю частину приїхала комісія, спробувала в чомусь когось звинуватити, всі щиро дивувалися, а навіщо все це? Людям здавалося, що після таких сліз, після таких страждань війна вже ніколи не може статися. Але з російського телебачення знову лунають погрози - когось там "у радіоактивний попіл".

Багато жінок, які пройшли війну, говорили, що перемога - це не те, про що потрібно говорити і згадувати. Говорити і згадувати потрібно про досвід, як бути людиною, як не вбивати. Я нещодавно бачила по телебаченню, як під духовий оркестр солдатів відправляють на Донбас. Думаю, що сьогодні герой - це той, хто не стріляє.

У своїх книгах я намагаюся викладати версії людей, які дивляться на події з різних сторін. Однією війну бачила льотчиця, іншою - ось ця жінка, яка була в рукопашній, третьою - наприклад, кулеметниця. Але всі вони потім говорили: головне - не зустрітися очима з тим, в кого стріляєш. Бо війна вимагає бездумності, тільки так можна вбивати. Полковник ГРУ Ігор Гіркін говорив, що на Донбасі протягом першого тижня найскладніше було змусити людей стріляти один в одного. Тому що для цього потрібно з мирного часу зробити крок кудись туди, де дають медалі за те, за що зазвичай кидають у тюрму. І спочатку люди робили це неохоче, з примусу".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нобелівську лауреатку Алексієвич поховали заживо

×