Як виник задум роману "Амадока" і яким був період його створення, в інтерв'ю Gazeta.ua розповіла письменниця Софія Андрухович.

- В "Амадоці" є кілька тем. Кожна окремо – дуже непроста. Й складність однієї допомагала витримувати складність іншої. Ідею використати історію Віктора Петрова-Домонтовича, Миколи й Софії Зерових підказав мені чоловік Андрій Бондар, - згадує авторка. - Протягом кількох років поверталася до неї. Намагалася уявити, який би це міг бути жанр. У якийсь момент пішла до архіву на території Софії київської почитати листи Віктора Петрова до Софії Зерової. Саме коли працювала там і спостерігала за науковцями, які проводили свої дослідження, прийшла ідея сучасної лінії "Амадоки". Вона стосується втрати пам'яті. Зрозуміла, що забуті спогади можуть стосуватися іншої історичної теми, яка теж багато років присутня в моєму житті на рівні переосмислення. Це Голокост. Усвідомила, що витіснена пам'ять мого персонажа має бути пов'язана саме з цим. До того ж Петров був такою людиною, яка містила в собі різні особистості. Так він поєднав кілька тем, дуже, здавалося б, віддалених одна від одної. Хотілося показати, що між дуже різними темами й персонажами існують зв'язки.

 

Написання "Амадоки" - це більше про натхнення чи щоденну працю?

- Без певної структури неможливо довести справу до кінця. Але періоди роботи можуть набувати непередбачуваних поворотів. Збираюся робити дослідження. Але приходить ідея, речення або ціла сцена. І я розумію, що хотіла прочитати ще п'ять книжок на цю тему, але треба писати вже зараз.

Коли пишу про якийсь час, занурююся в тему досить глибоко. Навіть не завжди можу лишатися в реальному житті.

Читала твори неокласиків. Тоді ще не уявляла, як створити текст про них. Знову і знову поверталася до їхніх творів. І це щоразу було ніби наближення. Оптика ставала дедалі кращою. Помічала все дрібніші моменти.

Якщо постійно чекати натхнення, можна нічого не зробити. Поки чекаєш його, варто досліджувати. Можна запланувати все на світі, але поки не відбудеться щось всередині, писати неможливо. Але чим пояснити те, що має відбутися всередині та як цього досягти, - не знаю. Все, що можна зробити – запастися терпінням, довірою до себе і до процесу письма і намагатися не втрачати надії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Може здатися дивним, як війна на Донбасі поєднується з Голокостом"

Яким для вас був період створення "Амадоки"?

- Писала три роки. Це був складний і дуже емоційний час. Наповнений великим сенсом. Ці теми мало проговорені в українському суспільстві. Я розуміла, що коли з'явиться текст, це нічого по суті не змінить. Не поверне загиблих, не загоїть рани. Водночас було відчуття, що це все-одно треба робити. І що це справа, яку я маю виконати. Описані досвіди надзвичайно болісні й мені було дуже складно їх витримувати. Винаходила різні способи, які допомагали – спорт, прогулянки, біг, розмови з найближчими людьми. Відчувала таку повноту життя, що могла назвати себе щасливою в той період.

Робота над "Амадокою" багато в чому мене змінила. Зробила "тверезішою". Наблизила до усвідомлення, яке коротке людське життя. Як багато всього складного в ньому відбувається. І наскільки крихка людина. Але водночас – як багато можливостей має кожен, щоб проявити щось хороше у стосунку до інших - любов, закладену в кожному, не зважаючи на обставини.

Чи було у вас колись бажання кинути писати?

- Роман "Сьомга" був певним експериментом над собою – не зовсім усвідомлене на той момент бажання відділитися від імені батька (письменника Юрія Андруховича. - Gazeta.ua) і проговорити для себе свій досвід. Звичайно, літературний текст не може бути буквальним. Навіть коли письменник описує найреальніші події, все-одно є злам променів, які потрапляють в об'єктив, і картинка змінюється. Але в цьому тексті я все-одно відкрила якісь найінтимніші досвіди дорослішання. Часто складні й неприємні речі. Навіть відразливі. Я намагалася бути дуже чесною. Для мене це один з найбільших сенсів літератури. Пишучи, не хотіла відвертатися від чогось, що викликає сором, чи того, про що не прийнято говорити. Що може спровокувати осуд.

"Сьомга" є свідченням про той час – кінець 1980-х - початок 1990-х, коли минало моє дитинство та юність. Вона описує спільний досвід покоління.

А коли книжку видали, я зрозуміла, що не розрахувала зусилля. Не зовсім усвідомлювала, що саме зробила. Ідеться не стільки про відгуки, як про цілий комплекс усього, що йшло за усвідомленням того, що я оприявнила найінтимніші речі. Це мене приголомшило. Не дала собі шансів довідатися, як цю книжку зустріли. Обірвала більшість контактів із зовнішнім світом. Ми якраз виїхали жити за місто. Занурилася в усамітнення. Тоді думала, що треба шукати якесь інше заняття в житті. Взялася за переклади.

 

Як батьки сприйняли "Сьомгу"?

- Для них прочитання цього роману було непростим заняттям. Але вони підтримали мене. Це була внутрішня впевненість, що вони на моєму боці, не засуджують і вболівають. Дуже допомагало. Коли я писала цей текст, постійно мала сумніви. Весь час чекала, може, хтось мене зупинить. Але цього не сталося. Це здивувало. Рукопис читали найближчі люди до видання. Вони зуміли оцінити його саме як літературний твір.

Завдяки "Сьомзі" я стала письменницею. Досвід виходу за межі комфорту показав мені, що можу писати про все, що турбує і в чому бачу сенс.

Коли презентувала роман "Фелікс Австрія", зі здивуванням почала отримувати відгуки про "Сьомгу". Обірвавши зв'язки, я не встигла довідатися, що багато кому цей роман був близький, багато кого смішив. Люди досі кажуть, що це найулюбленіший твір, мною написаний. "Фелікс Австрія" - текст, який легко подобається. Така форма і зміст часто викликають симпатію. У ньому немає шорсткості в порівнянні з "Сьомгою". Тому я очікувала, що він може імпонувати. Із "Сьомгою" це було відкриття.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сумнівалась, що допишу до кінця" - Софія Андрухович про роман "Фелікс Австрія"

Вам легше пишеться, коли герої віддалені?

- Так. Хоч насправді немає різниці, бо завжди ідеться про одні й ті ж речі. Відмінність тільки у формі. Коли пишу тексти, які мають історичну основу, персонажі яких могли жити колись давно, все одно наповнюю оповідь особистими переживаннями. Але коли послуговуєшся певними прикрасами чи декораціями, це допомагає створити дистанцію. Вона дає певну безпеку й свободу висловлюватися чесніше.

×