Придивляється. На килимі лежать дві непритомні дівчини. Зв'язані - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Танго на лайнері" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Людмили Ясної (Носової Людмили Миколаївни). Авторка народилася в селі Бесарабівка Кегичівського району Харківської області у 1950 році. Працювала редактором багатотиражної газети Харківського медінституту. Член Національної спілки журналістів України. Займається літературною роботою.

Перший вірш написала у 7 років. Друкувалася в періодичній пресі. 2005 року у видавництві "Нора-Друк" вийшла збірка віршів "Жасминна заметіль". За неї письменниця отримала диплом лауреата Першого Всеукраїнського поетичного вернісажу "Троянди й виноград". 2015-го видавництво "Ярославів Вал" випустило прозову книжку "Аніча". Туди ввійшли 34 оповідання й повість. 2016-го вийшов гостросюжетний роман "Кара небесна". Того ж року видавничий дім "Букрек" випустив збірку новел і оповідань "Змахи крил метелика". Оповідання "Пупсик" із цієї книжки відзначили дипломом міжнародного конкурсу Zeitglas-2015.

Нині авторка працює над новими оповіданнями, повістями й романами. Живе у Києві.

 

Повний текст:

Київські студентки Таміла та Юля сиділи за комп'ютером, обираючи круїз із Венеції. Вони придбали квитки на літак заздалегідь і дуже дешево. От якби й тут зекономити! Натрапили на корабель, яким володіла одна з турецьких компаній.

‒ Щось дуже дешево, ‒ тривожилася Юля.

‒ Квитки горять! Круїз за тиждень, ‒ пояснила Таміла. ‒ І це ж турки. А хлопці там такі... красиві й пристрасні!

‒ Жити в Туреччині? Краще в Парижі! ‒ засміялася Юля.

‒ Тю! Ми ж не заміж зібралися. Просто розважимося.

Після того, як вони сплатили за каюту, Юля хотіла замовити зворотні квитки на літак.

‒ Не треба! ‒ блиснула агатовими очиськами Таміла.

‒ Чому? ‒ Юля струснула білявим чубчиком, який віялом розсипався на лобі.

‒ Може, ще кудись гайнемо. Безвіз же! Гріх не скористатися. Уявляєш, ми можемо тепер без перешкод гуляти Євросоюзом! ‒ розмріялася Таміла.

‒ А якщо десь загубимось? Нас же не знайдуть!

‒ Таке може трапитися й удома, ‒ відповіла Таміла.

Безвіз діяв уже два місяці. Подруги без проблем дісталися Венеції. Легко відбули паспортний контроль в аеропорті. Полишивши речі в готелі, пішли потинятися містом.

‒ Давай покатаємося на гондолі, ‒ запропонувала Юля.

Перейшовши місточок, вони натрапили на вільний човник. Той був чорно-червоним із золотою ліпниною позаду загостреного носа. Гондольєр у фірмовій сорочці в горизонтальну біло-синю смужку й солом'яному капелюсі привітно завсміхався до них і заграв тугими м'язами на засмаглих руках.

‒ Такий красунчик... ‒ прошепотіла Таміла. ‒ Давай до нього.

‒ Скільки? ‒ запитала Юля у хлопця.

Італієць показав п'ять і ще три пальці.

‒ Вісім євро?

Гондольєр знову продемонстрував вісім пальців і одразу ще десять.

‒ Вісімдесят? ‒ не повірила Юля. ‒ Та нехай він вдавиться тими грошима! Ходімо звідси!

‒ Ми пошкодуємо, якщо цього не зробимо, ‒ зауважила Таміла. ‒ Залазь!

І вони попливли тихими каналами-вуличками. З обох боків височіли будинки із заштореними вікнами. Подекуди вода доходила до середини цокольних поверхів. Там, де вона відступала, будівлі стояли облупленими, сірими й укритими цвіллю. Але запаху не було. Зовсім! А казали ж, що Венеція вже смердить, і особливо нестерпно влітку. Через півгодини повернулися, й Таміла запропонувала зробити селфі з гондольєром. Він став посередині, міцно притиснувши їх до себе.

‒ Ну що, не жалкуєш? ‒ запитала Таміла Юлю.

‒ Ні! Це буде найкращий спогад про Венецію, ‒ завсміхалася подруга.

‒ І про італійця. З таким би я... а ти?

‒ Ми ж ніколи не посваримося через хлопця?! ‒ чи то запитала, чи то ствердила Юля.

Таміла підняла відкриту долоню, і Юля ляснула по ній своєю.

На ранок дівчата потягли валізи в порт. Іти від водного трамвайчика довелося довго. Аж ось за поворотом виринули кораблі й відкрите море. Уточнивши у квитках номер причалу, подруги пришвидшили ходу. Зайшовши до величезного приміщення, вони стали в чергу, яка здалася найкоротшою. Нарешті дійшли до стійки. І тут почалося! Молодий службовець довго шукав візи у їхніх паспортах, а не знайшовши, очікувально втупився в дівчат.

‒ Безвіз. Україна отримала безвіз, ‒ намагалася пояснити йому Таміла, плутаючи англійські й українські слова.

Хлопець насупився. Здавалося, він нічого не розуміє. Зателефонував комусь, а потім вийшов із паспортами. Черга за дівчатами невдоволено гула. Нарешті службовець повернувся і, мовчки перевіривши квитки, показав рукою в бік ескалатора.

‒ Слава Богу, а то я мало не впісялась, ‒ полегшено видихнула Юля, притискаючи паспорт до грудей.

‒ Так, печалька... ‒ обізвалася Таміла.

Гарного настрою в обох як не було!

Лайнер стояв на рейді в морі. Він не міг причалити через те, що у Венеції якраз проходив фестиваль, і катери снували безперестанку. Тож пасажирів також доправляли катерами до платформи, що плавала перед лайнером. А вже з неї вони піднімалися на борт. І тут у всіх остаточно забирали документи, а натомість вручали перепустки, що діяли як на вхід, так і на вихід із корабля.

‒ Нам же віддадуть паспорти? ‒ непокоїлася Юля. ‒ Без них якось стрьомно.

‒ Мають віддати не сьогодні-завтра, ‒ відповіла Таміла.

Настрій у дівчат покращився, коли вони переступили поріг каюти. Вона була з балконом!

‒ Усе класно! ‒ щасливо засміялася Юля й упала спиною на ліжко.

І почався круїз! Хоча паспортів їм не віддали, дівчата вже цим не переймалися. Мабуть, так і треба, щоб хтось не залишився десь у Греції чи Чорногорії.

У кожному місті, де вдень пришвартовувася лайнер, проводилися екскурсії, а вночі хлюпалося море за бортом. У величезному кафе ‒ шведський стіл. Їсти можна було з ранку до пізньої ночі, коли захочеш.

Увечері пасажирів розважали в театрі, казино, живою музикою в барах і вишуканих ресторанах. І майже до ранку ‒ дискотека. Юля з Тамілою вирішили освоїти танго. Його викладав стрункий і ніжний турок Мурат, який знав англійську. Вони обидві закохалися в нього з першого танцю.

Спочатку тренер навчав їх на відстані, тримаючи за руки. Та ось одного вечора став із Тамілою в пару так, як і потребує цей пристрасний танець: долоня в долоні, діафрагма до діафрагми, скроня ‒ до скроні. Внутрішні боки правих стегон ласкаво торкалися один одного. Вільною рукою Мурат притиснув Тамілу до себе. У неї серце завмерло, й вона відчула таку млість у тілі, ніби падає й падає в безодню й хоче, щоб цей політ тривав вічно. Її черевики погано ковзали підлогою, тому Таміла буцнула їх у куток і далі танцювала босою навшпиньки. Мурат відхилив голову й дивився на неї так, ніби проникав у саму душу. Цей погляд водночас і тонув у її очах, і заглиблювався у єство самого хлопця. Він був розфокусованим і страшенно сексуальним. Таміла розтулила губи й слухняно йшла за Муратом у танці та жадала, щоб він повів її кудись у порожнє місце, без усіх цих людей і особливо ‒ без Юлі, яка ревниво спостерігала за ними звуженими зеленими очима. Мурат знову схилив голову до Тамілиної щоки й обпік її подихом. Він щось шепотів, і голос його мав такі тональності, що вона одразу змокріла. "Ти така тендітна, мов лозина, хіба що трохи горбишся", ‒ сказав їй наостанок, коли музика стихла.

Після танців подруги мовчки попростували до своєї каюти. Вклалися спати. Таміла лежала з опущеними повіками і мріяла про Мурата. На ранок забулася не сном, а дрімотою, й увесь день потім ходила, ніби обчухране деревце.

А ввечері танці принесли їй розпач. Тренер так пригортав до себе Юлю, що збоку здавалося: вони займаються сексом. Мурат терся об дівчину, і його шпичак сильно напружився. Це було видно, коли він трохи відхилявся від партнерші. А потім, підпірнувши ногою поміж її ніг, знову притискався так інтимно, що у Таміли судомою зводило руки. Вона не витримала й пішла в каюту. Одразу провалилася в болісний сон, а коли на ранок прокинулася, Юлі ще не було. Та повернулася, коли Таміла вже збиралася на сніданок.

‒ Привіт! ‒ мовила Юля, відводячи погляд.

Таміла мовчки кивнула й стиснула губи. Юля, зиркнувши на неї, зіщулилась. Потім виструнчилась і, зайшовши в санвузол, гримнула дверима.

Вони оголосили бойкот одна одній. Майже не розмовляли, намагалися не перетинатися. На останню екскурсію Таміла не поїхала. Надвечір лайнер уже відчалив, а Юлі все не було. Спочатку Таміла подумала, що вона відстала, й хотіла вже повідомити менеджера, та потім зупинилася перед ліфтом і повернула назад. Мабуть, вони десь усамітнилися з Муратом на кораблі! У душі Таміли піднялися такі ревнощі, що вона аж зубами заскреготіла. Трохи заспокоївшись, пішла в кафе, обійшла його двічі, але тих, кого шукала, не побачила. Повернувшись до каюти, сіла в крісло й задумалася. І раптом їй під груди ніби хтось криги насипав: валіза Юлі щезла, як і всі її речі! Таміла впала на ліжко й залилася сльозами. "Підла сучка, а ще подругою звалася", ‒ шепотіла в нестямі. Тепер вона точно знала, що Мурат обрав Юлю.

На ранок корабель повернувся до Венеції. Круїз закінчився. Пасажирів розділили, й Таміла опинилася в тій групі, яку загнали в казино і тримали більше години. Вона зрозуміла, що тут пасажири з колишнього Союзу, а всі інші вже полишили лайнер. Мабуть, їм ще в перші дні повернули документи. "Чому я серед тих, у кого візи?!" ‒ обурювалася подумки. Коли принесли коробки, в яких червоніли паспорти росіян і поміж них де-не-де синіли українські, люди почали штовхатися і сваритися. Служка взяла спочатку сині й, називаючи прізвища, швидко їх роздала. Тамілиного там не було. Краєм ока вона раптом побачила біля колони Мурата, який кликав її помахом руки, у якій тримав синій паспорт. Чому він сам? Де її заклята подруга? Таміла побігла до нього.

‒ Де Юля?

‒ Та божевільна вже, напевно, зійшла, ‒ відповів Мурат. ‒ Ми з тобою удвох, лише ми...

І ось він уже заводить її за колону, обіймає і пристрасно цілує. Каже, що хоче бути з нею. Тягне до непримітних дверей. Відмикає їх, і вони потрапляють у неширокий, погано освітлений коридор. Мурат, засунувши паспорт до кишені, притуляє Тамілу до стінки. Вона вдихає його запах, тане й дозволяє йому робити з собою все, що він хоче. Він вправно пестить її рукою, стягує тонкий спідній шовк, який вона відкидає ногою вбік. Мурат рвучко втискається в неї і голосно скрикує, швидко отримуючи задоволення. Раптом дівчина відчуває гострий біль у сідниці ‒ мабуть, від пристасті хлопець вколов її нігтем. Таміла розбурхана, вона хоче ще. Заплющивши очі, уявляє, як нефритовий товкачик розтирає перець у вузенькій ступці.

‒ Продовжимо не тут, ‒ шепоче Мурат і вказує на одні з численних дверей.

Таміла, погоджуючись, киває. Хлопець встромляє ключ у шпарину. Таміла не встигає отямитись, як він штовхає її в маленьке приміщення, схоже на шафу. Сам залишається назовні. З її паспортом. Дівчина чує скрегіт ключа. По ногах у неї стікає волога, вона руками намагається витертися, бо в неї немає чим, і пальці її стають липкими. Автоматично витирає їх об стіну, оббиту повстю. Таміла ще нічого не усвідомлює, вона в прострації. В напівтемній кімнаті, тьмяно освітленій нічником, що стоїть на підлозі, помічає якісь силуети. У неї все пливе перед очима, ноги підкошуються, хилить у сон. Придивляється. На килимі лежать дві непритомні дівчини. Зв'язані. І одна з них ‒ Юля.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×