На Gazeta.ua прем`єра! Пропонуємо Вам першими прочитати нове оповідання видатного українського письменника Юрія Винничука під назвою "Телефон".
Подаємо текст оповідання повністю
Телефон
1
Ніжний жіночий голос:
– Привіт.
– Привіт.
– Як справи?
– Краще не буває.
– Що робиш?
– М-м... нічого...
Не маю зеленого поняття, хто телефонує. Запитувати якось незручно. Але голос такий приємний, що не хочеться ще його відпускати.
– Нічого? От і я так подумала. І вирішила заїхати до тебе.
– Правда? – Я ошелешено роззявляю рота і не знаю, що казати. Треба потягнути час. – А ти де?
– Вдома.
– А що робиш?
– Нічого. Тому й подумала.
– Ну, так, давно не бачилися, – закидаю наживку.
– Що ти мелеш? Всього лишень позавчора, як... ми...
І тут мене попускає. Вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я її не знаю, вона не знає мене. Але ми гарно поговорили. Мій голос нагадує їй голос коханця. Я помолодшав років на двадцять, а то й на тридцять.
– Для мене два дні – давно, – кажу вже без зайвої остороги.
– Жартуєш. Я викликаю таксі?
– Добре.
Мені уже байдуже.
– Але ти фундуєш.
– Звичайно, як завжди, – усміхаюся задоволено.
– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибіжи щось купи.
– Наприклад?
Презерватив? Торт? Свічки? Квіти?
– Вино, наприклад.
– Добре, па.
– Па.
Я кладу слухавку і уявляю собі, як вона їде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у двері і застає його з іншою. І як вони не можуть порозумітися і скандалять, а та друга втручається, і вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: "Брехун! Ти це навмисне зробив" А він не знає уже, що казати, бо та друга з-за спини стає усе агресивнішою в обороні своєї території і намагається дотягнутися розчепіреними пазурями до непроханої гості. Сусіди траскають дверима: "Що там у вас таке?"
Врешті він зачиняє двері перед нею, і вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повні груди ковтає морозяне повітря і каже: "Боже! Яка скотина! І я з ним... стільки..."
Заплативши за таксі, вона уже не має грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовіч, очі сльозяться від блиску фар і снігу, і коли чує, що поруч зупинилося авто, і хтось пропонує: "Дєвушка, вас падвєзті?", з насолодою і відвертою сатисфакцією посилає його на х..
2
"Дзиґа". Ірка допиває келих вина і каже:
– Можна мені ще?
– Чому ні? Ти твереза, як ніколи.
– А знаєш чому?
– Ні.
– Якби з тобою сталося те, що зі мною, ти б і сам не п'янів. Минулої суботи я телефоную Юркові, і ми домовляємося, що я приїду до нього. Я приїхала, а там у нього якась курва! Ну, ти розумієш, яке западло? Навіщо він це зробив? А я, ідіотка, ще взяла таксі, бо він обіцяв зафундувати. Він мене, звичайно, не пустив до себе.
– Як я тебе розумію, – зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість.
– Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив. От навіщо було мене так принижувати?
А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що ми дуже рідко передзвонювалися. Востаннє, мабуть, більш як півроку тому. Переважно бачилися в кнайпах, забавах, презентаціях. Імена однакові. Може, й голоси схожі. Чи можу я себе вважати винним? Я чесно не упізнав, хто телефонує.
Я цмулю вино і відчуваю, як совість знову влягається спати. Їй так найзручніше – у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Ірці вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що у неї є я, справжній друг. Такий, що ніколи не підведе. Такий, якому не треба нічого довго розжовувати. На якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити усі свої проблеми, смутки і болі?
3 
4880
Коментарі