вівторок, 31 травня 2022 19:41

"Розумію, що ми всі - країна волонтерів. Сваримося через це і кайфуємо одночасно", - режисер Стас Жирков

У червні київський Театр на лівому березі Дніпра влаштовує великий тур вистави "Погані дороги". Її покажуть у Вільнюсі, Клайпеді, Ризі, Празі, Берліні, Мюнхені і, ймовірно, ще в кількох містах Західної Європи. Гастролі проводять у рамках програми громадської спілки Artistic Task Force. Лівий берег створив її з театром "Золоті Ворота". Займаються організацією вистав українців за кордоном та допомагають вітчизняним діячам культури отримати роботу в Європі.

Про те, як у війну працює український театр, як Україну репрезентують за кордоном та чому на найбільших фестивалях світу досі аплодують російським діячам - Gazeta.ua поговорила з директором-художнім керівником Театру на Лівому березі Стасом Жирковим.

Намагаємося продовжити життя нашому театру - як Театру на лівому березі, так і загалом українському. Коли розпочалася ескалація, нова фаза російсько-української війни, почали думати про те, як нам діяти. У мене всередині було чітке усвідомлення того, що ми опинилися в 1937-му. Здалося, що зараз просто візьмуть і знову розстріляють, знищать нових Курбасів, Кулешів, Семенків, Плужників. Знищать нашу ідентичність, нашу культуру - те, ким ми є. Гадаю, що наша історія пішла би зовсім в іншому напрямку, якби всі ці люди були живі. Мали би зовсім іншу культуру і зовсім інший театр, до якого я маю відношення.

У мене всередині було чітке усвідомлення того, що ми опинилися в 1937-му

Зрозумів, що після першого періоду волонтерської роботи маємо з театром відкривати Artistic Task Force. Організацію, яка могла б допомагати просувати український наратив в Європі, допомагати людям нашої професії, які опинилися в Європі й потребують роботи. Не можу назвати нашу організацією якоюсь величезною - фактично це команда "Лівого берега" і частина команди "Золотих Воріт".

Робимо важливі точкові справи для людей театру. Нам приходить запит, що людина перебуває в Європі й потребує роботи, наприклад, художник зі світлом. Намагаємося знайти цю роботу. Вже маємо кілька цікавих кейсів. Хочу подякувати литовським театральним діячам. Литовський і німецький театри відгукнулися на наші запити найбільше. З цими країнами у нас буде кілька копродукцій.

У рамках організації і в рамках нашого театру зрозуміли, що маємо вивозити вистави, робити тури. По-перше, розповідатимемо про нашу війну. По-друге, збирати кошти для працівників нашого театру, для тих, хто потребує. Насправді ми як державний театр зараз отримуємо всього 20 відсотків нашого бюджету. У нас є люди, які взагалі залишилися без зарплатні або отримують 600 гривень на місяць. Не вважаю, що зараз є важливіші працівники театру і менш важливі. Маємо допомагати всім, хто зараз потребує, і починати треба з найближчого оточення, а далі розширятися.

Автор: Надане Стасом Жирковим
  Режисер Стас Жирков, 35 років. Із 2014 року керував столичним театром "Золоті ворота". У 2019 очолив Київський академічний театр драми й комедії на Лівому березі Дніпра. Конкурс виграв разом із колегою Тамарою Труновою, яка стала головною режисеркою. За три роки театр став одним із найбільш прогресивних в Україні. Вистави Театру на Лівому Березі здобувають українські та міжнародні премії, а трупа й керівний склад задіяні в міжнародних проєктах. Більшість репертуару театру складається з творів сучасних авторів
Режисер Стас Жирков, 35 років. Із 2014 року керував столичним театром "Золоті ворота". У 2019 очолив Київський академічний театр драми й комедії на Лівому березі Дніпра. Конкурс виграв разом із колегою Тамарою Труновою, яка стала головною режисеркою. За три роки театр став одним із найбільш прогресивних в Україні. Вистави Театру на Лівому Березі здобувають українські та міжнародні премії, а трупа й керівний склад задіяні в міжнародних проєктах. Більшість репертуару театру складається з творів сучасних авторів

У червні в Європі відбудеться такий собі місяць українського театру. Охопимо понад 10 міст у різних країнах, покажемо різні вистави. Театр "Золоті Ворота" вивозить виставу "Каліки" - буде показана в трьох литовських містах. Малий театр із Києва покаже свою виставу в Штутгарті. "Лівий берег" і "Золоті Ворота" завжди намагалися інтегруватися в Європу і, власне, були інтегровані - робили копродукції, спільні проєкти, гастролі, фестивалі й таке інше. Зараз мені прикро, що нас в Україні так мало. Людей, які по-справжньому розуміють важливість такого меседжу, співпраці.

Лівий берег" і "Золоті Ворота" завжди намагалися інтегруватися в Європу і, власне, були інтегровані

Важливість розуміння себе не лише в рамках Києва, області, України - а в рамках світу. Мені здається, що це один із постколоніальних синдромів, який є в українській культурі і в державі загалом. Зараз час більше говорити про українську культуру на всіх можливих майданчиках. Тепер це наше основне завдання.

Посилили свою позицію - Театр на лівому березі став частиною ETC - European Theatre Convention. На конференції у Празі члени Європейської театральної асоціації проголосували за наш вступ - нас підтримала абсолютна більшість. Тепер для українського театру можуть бути відкриті ширші можливості. Це як порівняти, що Україні дали би членство в ЄС - є багато різновимірних плюсів, за які ми боремося. Зокрема, своєю кров'ю і своєю землею. Зараз українські театри отримали приблизно те саме, але в іншому масштабі. Маємо право подаватися на деякі гранти, право на роботу в європейських театрах. Роботу скоріше проєктну, але вона дає можливість отримати 3-місячну практику в класному театрі, здобути нові знання - наприклад, звуковим режисерам, помічникам режисерів, акторам.

Для того, щоби нашу країну розуміли за кордоном - самі маємо визначитися, з ким і куди прямуємо. Звісно, за своїм менталітетом, за нашим походженням, тим, хто ми є - ми європейці. Це в нашій країні майже для всіх зрозуміло. Наша толерантність і толерування навіть із ворогом - це також частина європейської культури насправді. Про це мало хто говорить, але якщо замислитися, то це так. Але в нас є багато проблем. У мене є безліч претензій до того, як ми діяли. Навіть зараз, коли вже йде ескалація нашої війни, коли розбомблені наші міста – ми досі не визначилися з вектором.

Навіть зараз, коли вже йде ескалація нашої війни, коли розбомблені наші міста – ми досі не визначилися з вектором

У мене є багато питань: чи було не зрозуміло з 2013 року - хто є ворог? Всі ці російськомовні пропагандистські партії, які були в нас - хіба не можна було заборонити їх не зараз, під час повномасштабної війни, а коли війна тільки розпочалася? Хіба не можна було зрозуміти, хто такі Медведчук, Кива, Бойко. Але ми намагаємося толерантно ставитися до багатьох питань - всіх почути і всіх зрозуміти. Навіть у сфері культури досі не можемо зрозуміти, що зараз нам потрібно, визначити вектор розвитку.

Ніяк не можемо попрощатися з постколоніальним минулим. І в цьому є величезна проблема, на жаль. Навмисне кажу постколоніальний, бо мені здається, що цей термін набагато більше може вплинути на європейців. Вони не розуміють терміну пострадянський - думають, що ми за своєю волею були в Радянському Союзі, дійсно жили однією країною. А постколоніальний - зрозуміло і Франції в якої були колонії, і Великій Британії. Ці країни зараз проходять постколоніальні процеси. Досі за це розплачуються. Ми теж постколоніальна країна - нас захопили, не хотіли відпускати і не хочуть відпускати досі. І в агоніях вимагають, щоби їх "любили".

Ми теж постколоніальна країна - нас захопили, не хотіли відпускати і не хочуть відпускати досі. І в агоніях вимагають, щоби їх "любили"

Одна з проблем нашого суспільства в тому, що ми не досить самокритичні. Емоційно реагуємо на те, що Західна Європа не до кінця сприймає нас європейцями. Розганяємо зраду, але іноді не можемо подивитися правдиво на себе. Для того, щоб переконувати Францію, Німеччину, Австрію, Швейцарію, Італію - треба було розпочинати це багато років тому. Показати: ми не дикуни, не якась там Росія. Ми є Україна. Важливо говорити про те, хто ми є, звідки ми пішли, яка наша історія і що ми можемо показати зараз. Тому все в наших руках. Для цього потрібна серйозна програма - це важкий, але необхідний процес.

Ми не дикуни, не якась там Росія. Ми є Україна

Те, що відбувається зараз у нашій культурній сфері - мене не влаштовує, оскільки нічого не змінюється. І в мене величезне питання до цього механізму. Чи ми готові нарешті позбутися постколоніального минулого в культурі? Чи ми так само це будемо толерувати? Як могло так статися, що за вісім років війни більшість державних театрів не сказали жодного слова про війну в Україні?

Всі процеси, які відбувається всередині країни, не можуть не впливати на зовнішні фактори. Звісно, Польща, Литва, Латвія, Естонія, та сама Фінляндія - розуміють нас краще. По-перше, і тут найголовніше - не через те, що вони були в Радянському Союзі, радянсько контрольованими після Другої світової. Вони просто ближче до Росії, і розуміють загрозу того, що відбудеться, якщо вони нам зараз не допоможуть. Ті, країни, які далі - сприймають нашу війну як "десь щось відбувається". Російському режисеру Кирилу Серєбрєннікову після показу його фільму на фестивалі в французьких Каннах - аплодують стоячи. І це після того, як на пресконференції він сказав, що треба допомагати дружинам російських військових, бо вони ж залишилися без годувальника. А це ті самі вояки, які ґвалтують наших дітей, а потім вмирають на нашій землі.

Кирилу Серєбрєннікову після показу його фільму на фестивалі в Каннах - аплодують стоячи. І це після того, як на пресконференції він сказав, що треба допомагати дружинам російських військових, бо вони ж залишилися без годувальника. А це ті самі вояки, які ґвалтують наших дітей, а потім вмирають на нашій землі

Німеччина, Франція дуже гаряче завжди приймали дисидентів. Це був такий культурний код, культурна пам'ять, яка працює в тих країнах. Серєбрєнніков для них - такий самий дисидент, як ті самі "білі", які тікали на початку ХХ сторіччя, як радянські дисиденти. Якщо зараз проштудіювати пресу, то побачите, що у Франції в захопленні від Серєбрєннікова і від його картини. Тут велика проблема в тому, що Західна Європа не розуміє, що йде геноцид українського народу - і що той же Серєбрєнніков - та людина, яка також брала в цьому участь. Наприклад, режисер ставив "Около нуля" - роман Суркова, який, по суті, є маркетологом цієї війни. Але для французів це не зрозуміло. Не розуміють, що це не ми прийшли на російську землю, а росіяни прийшли загарбувати наше. І нам зараз потрібно переконати ці країни, щоби вони передумали, замислилися. Для цього потрібно багато роботи з нашого боку. І роботи спокійної, не істеричної. Мені сподобалася ініціатива у фейсбуку - взяли допис Серєбрєннікова і просто все перелицювали на реалії Другої світової. "Давайте допомагати дружинам нацистських солдатів, які ґвалтують польських дітей" - не складно уявити, як би на це реагував світ після 1945-го.

Наша війна для низки країн все ще "відбувається десь далеко". Ну так, щось точиться десь в Україні - у Сирії ще десь є конфлікт, у Ізраїлі конфліктують. Але вдома круасани пухкі, кава смачна, сонце світить, море й пальми шелестять. Не розуміють, що фактично вже розпочалася третя світова. Звісно, є діячі, які це дуже добре розуміють - вони є у Франції, у Німеччині, у Швейцарії й Австрії. Звісно, більше діячів розуміють це в Польщі, країнах Балтії. Але загалом у кінцевому випадку ми опиняємося на одній сходинці із російськими "дисидентами", на жаль. Поки що ми програємо цю інформаційно-культурну боротьбу, але робитимемо все можливе, щоби перемогти. Культурне знецінення Достоєвського, Чайковського, Рахманінова і Чехова - це шлях, який ми проходитимемо десятками років.

Культурне знецінення Достоєвського, Чайковського, Рахманінова і Чехова - це шлях, який ми проходитимемо десятками років

Думаємо, що це все вирішиться просто зараз - візьмуть і скасують Чайковського. Це правильний посил і він працює - росіян звільняють, їм не дають робочих місць. Але топорна лубочна історія про "Ваню, танк і щуку" - там все зрозуміло. А от як бути з тими, хто хитріший, хто розумніший. Це вже наступний крок. Як пояснювати світові, що вистави Гоголь-центру, який очолював Кирил Серєбрєнніков, зробили для нашої країни не менше зла, аніж зброя "Буратіно" чи "Ураган". Для європейців це не зрозуміло, не можуть це співставити. Тому таких "дисидентів" будемо бачити ще десятки років. Не скажу, що в мене нема людського ставлення до того самого Серєбреннікова - розумію, що в його голові каша. Для нього наші 1931-1933, 1937, 1941, 1944 роки (режисер перераховує дати найстрашніших проявів геноциду проти українського народу - Голодомор, період Розстріляного відродження, масові розстріли мирного населення в Бабиному Яру - переважно євреїв та ромів, примусова депортація кримських татар. - Gazeta.ua) - це просто цифри. Радянський Союз для нього - не загарбники. Для нього немає литовців, яких всією країною в три заходи вивезли до Сибіру. Він не розуміє, бо в його книжках з історії цих людей і цифр нема, немає історичної або генетичної пам'яті. Але це його проблеми.

Автор: Надане Стасом Жирковим
  Стас Жирков: "Наша війна для ряду країн все ще "відбувається десь далеко". Ну так, щось точиться десь в Україні – у Сирії ще десь є конфлікт, у Ізраїлі конфліктують. Але круасани пухкі, кава смачна, сонце світить, море й пальми шелестять. Не розуміють, що фактично вже розпочалась третя світова. Звісно, є діячі, які це дуже добре розуміють – вони є у Франції, у Німеччині, у Швейцарії й Австрії. Звісно, більше діячів розуміють це в Польщі, країнах Балтії. Але загалом у кінцевому випадку ми опиняємось на одній сходинці із російськими "дисидентами", на жаль. Ми програємо цю інформаційно-культурну боротьбу, але будемо робити все можливе, щоби перемогти"
Стас Жирков: "Наша війна для ряду країн все ще "відбувається десь далеко". Ну так, щось точиться десь в Україні – у Сирії ще десь є конфлікт, у Ізраїлі конфліктують. Але круасани пухкі, кава смачна, сонце світить, море й пальми шелестять. Не розуміють, що фактично вже розпочалась третя світова. Звісно, є діячі, які це дуже добре розуміють – вони є у Франції, у Німеччині, у Швейцарії й Австрії. Звісно, більше діячів розуміють це в Польщі, країнах Балтії. Але загалом у кінцевому випадку ми опиняємось на одній сходинці із російськими "дисидентами", на жаль. Ми програємо цю інформаційно-культурну боротьбу, але будемо робити все можливе, щоби перемогти"

Маємо виглядати розумніше і краще за ворога - а це вже стратегія. Не маємо просто істерично кричати Cancel Russian Culture (всесвітня акція бойкотування російської культури через вторгнення країни-загарбниці Росії в Україну. - Gazeta.ua). Нещодавно в культурній спільноті точилося обговорення щодо "невідповідної" поведінки української делегації у тих же Каннах. Закидали, що буцімто не зірвали виступ російського режисера. Хіба українська делегація - це група захоплення? Якби зірвали пресконференцію - тоді він виглядав би елегантним дисидентом, якому не дають сказати слова, а ми були б дикунами. Бо коли посла Росії обливають фарбою в Польщі - це територія нашого порозуміння. А Франція - це не наша територія, це країна, яку треба переконувати. Потрібен зовсім інший тип поведінки.

З кожною делегацією, яка їде, треба думати, які є ризики, як діяти в тій чи іншій ситуації, як відповідати

З кожною делегацією, яка їде, треба думати, які є ризики, як діяти в тій чи іншій ситуації, як відповідати. Зараз до найвищого рівня в мене питань нема - їм є чим займатися. Всі питання до президента, прем'єра, міністерства фінансів - треба ставити в мирний час. А от всі структури, які відправляють такі делегації, наприклад Держкіно, мають проговорювати стратегію. Бо на кожному фестивалі, заході ми стикатимемося із цим. Пропаганда, яка працювала й працює в Росії - це мільярди доларів по всьому світу. А в нас навіть бюджету на це не було фактично. Український інститут з'явився п'ять років тому, тільки стає на ноги. Мав з'явитися 1993-1994 року.

Страшно про це говорити, але 24 лютого для мене багато що змінилося - і не змінилося нічого. В нас іде війна? Так, вона стала ближчою. З 2014 року ми живемо в цьому стані. Українські драматурги писали про повномасштабне вторгнення, все це передбачили. Багато співпрацюю з Павлом Ар'є - в його текстах, як і в текстах Наталки Ворожбит - все це було. Ми мали і маємо інтегруватися в Європу? Ну, а ми й інтегруємось у Європу як театр. Кажу зараз про Театр на лівому березі й театр "Золоті Ворота", до якого я був дотичний, де зараз керує Ксенія Ромашенко. Мій меседж до наших українських театрів зараз дуже простий: мусимо бути частиною Європи, як це визначила наша країна і наше керівництво. Мусимо бути там - і крапка.

Ця війна торкнулася нашої родини двічі. У будинок, де ми живемо, влучив снаряд. Фактично зараз ми залишилися без квартири в Києві. Вона зруйнована не повністю, але жити там зараз неможливо. Моя дружина родом із Криму - і з 2014 року вона там не була. Тобто Ксенія втратила свій дім двічі.

Всі запити на вистави за кордоном зараз такі: що у вас є про війну і що у вас є ще? Але перший завжди про російсько-українську війну, яка триває з 2014 року. Звісно, ми були готові. У нас є "Погані дороги", "Хлібне перемир'я", є "Клас", в якому торкаємося цієї теми. У "Золотих Воріт" є "Отелло", ще кілька вистав, що стосуються війни в Україні. Для нас не було питанням, що вивозити або як діяти. Ми просто почали працювати зі своїми контактами, які були заведені до цього, говорити про те, що нам потрібна допомога, потрібен розголос і консолідація. Нам потрібно, щоби люди в Європі - театральні діячі зокрема, зрозуміли, що ми з ними однієї крові. Що ми не десь там на узбіччі мистецтва. Деякі театри зараз думають, що вивозити в Європу - але в них нічого немає. Тому що всі мовчали, не хотіли говорити про війну, не на часі, глядач цього не зрозуміє.

Ми просто почали працювати зі своїми контактами, які були заведені до цього, говорити про те, що нам потрібна допомога, потрібен розголос і консолідація

Зараз важливо говорити про нашу війну, щоби за кордоном розуміли, що вона почалася не 2022-го. Показуємо хронологію подій, що війна точиться з 2014 року - почалася із захоплення Криму й Донбасу. Ставимо "Погані дороги", які є найкращою українською виставою, отримали Шевченківську премію. Вони чудові як матеріал, дякуючи Наталці Ворожбит, режисерці Тамарі Труновій і акторам, які прекрасно вміють розповідати про нашу війну. Нещодавно показували відеоверсію вистави в театрі в Мілані. Побачили, як реагують італійські глядачі на документальний текст. Кажуть, що не знали, що в Україні події розгорталися саме так. Ставили питання, що зараз відбувається, що з Харковом, як тримається Херсон, що з маріупольським театром - це історія, яка шокувала багатьох. Італійці коментували акторську гру, були вражені тим, що в Україні такий потужний театр. Їх приємно здивувало, що ми самокритичні в певних моментах, не маємо "шароварного патріотизму".

Думаю, що треба вивозити вистави, які можуть показати, дати зрозуміти європейцям, що наші внутрішні процеси схожі на їхні. Що якщо є якісь питання в них - то ті самі питання є і в нас. Вистави, які піднімають сучасні важливі теми толерантності суспільства, ставлення до секс-меншин. Це важливий момент, оскільки говорити лише про війну ми не можемо. Діалог має бути на різних рівнях - на емоційному, на історичному. Маємо розповісти, що таке було ХХ сторіччя для нас. Що означає слово Голодомор. Оскільки Голокост всі знають, а Голодомор - не знають. Що таке Голодомори 1932-1933-х і 1946-го років, що таке 1937 рік, коли винищили українську інтелігенцію, що таке розстріли мирного населення у 1941 році та депортація з Криму у 1944. Чому Крим - російськомовний, чому Донбас - російськомовний. Зараз це є нашим завданням.

Гадаю, що це спроба заново познайомитися з Європою. Що таке Україна - всі зараз зрозуміли. Що Україна це не Росія. І на цьому крапка. Зараз на часі показати, що таке Україна всередині - за своєю ідентичністю, їжею, побутом, хто ми за думками, за толерантністю. Оце наше завдання - пояснювати, що ми класні, толерантні, талановиті, розумні, вміємо працювати, і що ми вже давно вибрали свій шлях і хочемо бути європейською країною з європейською родиною - попри всі ті проблеми, які існують у нас всередині. Це не дає індульгенції до цих проблем - але це вже наші внутрішні питання, які маємо вирішувати один з одним - сідати, говорити, думати. У нас багато людей, які можуть думати стратегічно, тактично, ми довели це зараз - волонтерською діяльністю, військовим мистецтвом, яке зараз демонструємо.

Оце наше завдання - пояснювати, що ми класні, толерантні, талановиті, розумні, вміємо працювати, і що ми вже давно вибрали свій шлях і хочемо бути європейською країною з європейською родиною

Цікаво було би зібрати такий пул - показати в Європі ті вистави, які об'єднають якість і політичну позицію. Важливо вивезти якусь виставу херсонського театру, щоби показати, що Херсон - це українське місто. Вивезти харківські вистави - там прекрасні театри. Дивлюся на це не лише з культурної точки зору, а й із "політичної". Вивезти виставу з Чернігова - там прекрасний театр режисера Бакірова. Варто показати його виставу, щоби нагадати, що Чернігів є - він живий, це місто, яке вистояло. Зробити такий європейський виїзд. Моя ідея ще в тому, щоби показати цим оркам, що хер ви нас знищите, хер знищите нашу ідентичність - ми працювали й будемо працювати.

Моя ідея ще в тому, щоби показати цим оркам, що хер ви нас знищите, хер знищите нашу ідентичність - ми працювали й будемо працювати

Якщо ви думаєте, що ми зараз не будемо робити мистецтво - то помиляєтесь - ви не зламаєте нас. Гадаю, цікаво було би вивезти щось із Одеського театру Василька, де директоркою є Юлія Півоварова. Мають вистави, які також показують нашу ідентичність, наші питання і наші проблеми. Якщо брати фольклорну складову, яка теж у нас цікава і важлива - це Івано-Франківський театр, який має вистави за оповіданнями Марії Матіос. Гадаю, був би цікавим у таких південних країнах як Італія, Іспанія, Португалія. Презентували би Україну більш зрозуміло й потужно. Я кажу про драматичні театри - у нас, звісно, є ще музичні театри, в яких є свої меседжі.

Найбільший страх, що в українському театрі нічого не зміниться. Думаю, що це страх, який зараз є у всіх. Ми пройшли 2004 рік, де були також величезні сподівання на зміни. Пройшли 2013-2014 роки, в які був підйом і бажання все вдосконалювати. За ці роки зміни, звісно, відбулися - я також їх породження. До 2014 року було неможливо уявити, щоби людина в 27 років очолила державний театр, але зі мною так відбулося. Зміни є, але хочеться, щоби вони були потужнішими. Хочеться іншого ставлення до культури - бо вона в нас завжди за залишковим принципом. Хочеться, щоби зрозуміли, що культура це важливий політичний інструмент не всередині країни, а зовні. Щоби держава формувала культурний запит стратегічно, а все це не лягало на плечі людей.

Розумію, що ми всі - країна волонтерів. Сваримося через це і кайфуємо одночасно. Сваримося між собою, сваримо державу, але водночас кайфуємо від того, що, бляха, за день зібрали на нову машину, знайшли 20 броніків. Розумію, що це такий наш шлях, ми зараз його торуємо - допомагаємо державі, допомагаємо людям. І те саме відбувається в культурній царині. Але я хочу, щоби в мирний час - коли буде наша перемога - всі зрозуміли, що культура - це не з'їсти бутерброд у буфеті і подивитися потім щось смішне.

Культура - це не з'їсти бутерброд у буфеті і подивитися потім щось смішне

Тобто це також культура. Але має бути зовнішня стратегія. І це в майбутньому питання до президента, до прем'єра, до Міністерства фінансів. Щоби кожного дня в якомусь європейському місті щось відбувалося від України, а краще, щоби таких міст було 10 або 15. Там виставка, там Жадан свою нову книжку презентує і читає вірші, там Забужко читає лекцію, там наші музиканти дають концерт, там диригує Оксана Линів, там "Лівий берег" показує виставу, там Одеський театр ставить, там виставка, там вуличний перфоманс, а там Дикий театр грає і Ярослава Кравченко дає лекцію. Хочу, щоб це відбувалося на постійній основі. Тільки так нас зрозуміють, почують і приймуть.

Для багатьох європейських театрів зрозумілішим є аргентинський театр, аніж український, який в годині від Вільнюса й Варшави. Це абсурдна історія, яку маємо змінювати. Якщо ми будемо далі варитися у своєму соку - роздавати нагороди - театральні, культурні, будемо шукати зраду, влаштовувати скандалі у фейсбуку - нічого не зміниться.

Вистава "Гамлет", яку почали репетирувати 2021-го, має вийти теж за кордоном. Думаю, головне питання Гамлета знають всі - це "Бути чи не бути?" Зараз це також головне питання нашої країни. Якщо поглянути на афішу - можна побачити передбачення від Тамари Трунової і команди вистави. На афіші - Гамлет у нас в метро - тримає двері вагона, стримує їх. Важливий приклад, що митець часто передбачає щось, навіть не розуміючи цього. Під час війни метро стало прихистком для багатьох людей. Зараз подаємося на кілька грантів і шукаємо європейських партнерів, щоби зробити копродукцію й випустити прем'єру вистави. Напевне, це відбуватиметься в Європі. І потім буде тур Європою й Україною. Але для цього потрібен час. Майже місяць займалися організацією показів "Поганих доріг", і деякими копродукціями, які будуть найближчим часом.

Поки що не маю готових сюжетів для вистав на після перемоги. Зараз всі мої думки тут і тепер - не можу туди занурюватися. Зараз багато роботи - в цей час. А далі в нас роботи буде ще більше - тож все буде ок.

Зараз ви читаєте новину «"Розумію, що ми всі - країна волонтерів. Сваримося через це і кайфуємо одночасно", - режисер Стас Жирков». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі