Український режисер телебачення й кіно Ілля Фрейман - приклад професіонала, який побудував успішну кар'єру без продюсерських зв'язків і впливових покровителів. Розпочавши шлях із журналістики, він став одним із авторів, що формують сучасну візуальну мову українського телебачення. У 2019 році Фрейман очолив творчі команди двох одеських телеканалів, "Інший" і "Південна Хвиля". Як головний режисер, реалізував десятки проєктів - від телевізійних циклів до документальних фільмів. Його вирізняла новаторська подача: використання елементів ґонзо-журналістики, живих емоцій, ручної камери та експериментальної режисури.
Серед найпомітніших робіт - документальний фільм "Сонячний Петя", присвячений обдарованому піаністу з особливостями розвитку, чия історія зворушила глядачів і допомогла зібрати значні пожертви. Поступово телевізійна кар'єра режисера переросла в кінематографічну: його художній фільм "Маленький капітан" (Micul Captain), створений під час роботи на румунську студію The Babel Films, розпочав фестивальний шлях і привернув увагу британської компанії Festival Formula та італійської Premiere Film.
Нині Фрейман працює над новим проєктом - "Автобус до раю", продовжуючи розвивати авторське кіно та впроваджувати інноваційні підходи в екранну оповідь. Його шлях - це приклад професійної еволюції від тележурналіста до режисера міжнародного рівня, що надихає молодих фахівців наполегливістю та оригінальним творчим баченням.
Як Ви прийшли до професії режисера?
Я прийшов у режисуру поступово, без різких стрибків і трамплінів. Починав простим кореспондентом на телебаченні, де щодня доводилося знімати десятки новинних сюжетів, а інколи - рекламні ролики, замовлені телеканалом. Саме там я зрозумів, що навіть найбуденніший матеріал можна подати цікаво: перетворити новину про вимиту дощем плитку на історію з характером і ритмом. Мені завжди було важливо шукати виразність навіть у тому, що спершу здається нудним або незначним.
Поступово я почав глибше цікавитися візуальним боком - монтажем, ритмом, композицією. Почав знімати власні сюжети й рекламні ролики, експериментував із подачею та структурою. Ці експерименти помітили продюсери, і мені стали довіряти масштабніші проєкти - документальні фільми, іміджеві та соціальні відео.
Відтоді я остаточно зрозумів, що режисура - моя мова. Я не ставив за мету "стати режисером" - усе розвивалося природно, крок за кроком. Згодом я очолив режисерські команди двох одеських телеканалів, де ми створювали десятки програм і документальних циклів. Цей досвід дав мені не лише професію, а й розуміння, як із будь-якої теми - великої чи малої - зробити історію, що справді працюватиме на глядача.
Будучи головним режисером телеканалу "Інший", Ви здійснили його повний перезапуск - від візуальної концепції до структури виробництва. На іншому одеському телеканалі на тій самій посаді реалізували комплексний ребрендинг, що вивів проєкт на новий рівень. Які ключові зміни стали визначальними і який досвід ви здобули, керуючи телеканалами та командами професіоналів?
Головна зміна полягала в тому, що я перестав робити те, що роблять усі. Тоді більшість регіональних телеканалів виглядали однаково, і я свідомо пішов в антитренд - обрав сміливість замість обережності. Замість стандартних випусків я запустив "ґонзо-новини" - живі, емоційні, з журналістом у кадрі. Політичні програми я трансформував у формат "Не в своїй тарілці", де відомі політики на день мінялися ролями з простими українцями і виконували їх роботу. Так серйозна політика ставала людяною, а екран - живим і непередбачуваним.
У ток-шоу я відмовився від звичних студійних схем. В авторській програмі "Білий Шум" ведучий лишався за кадром, а гість - один у кадрі, що створювало ефект ізоляції та відвертості. Паралельно я перебудував внутрішню систему роботи: режисер, продюсер і журналіст почали діяти як єдина команда. Це пришвидшило виробництво й зробило ефір по-справжньому актуальним. Невдовзі випуски почали розходитися вірусно, а обговорення - виходити за межі регіону. Нас дивилися, бо знали: ми говоримо і показуємо те, на що інші не наважуються.
Досвід керування командами навчив мене головного: режисер - це синхронізатор між логікою та інтуїцією, формою і змістом. У цій професії немає готових рішень - кожен проєкт вимагає наново винаходити мову й інтонацію. Збоку це може здаватися імпровізацією, але насправді це і є професійний інстинкт - вміння швидко знаходити оригінальні рішення там, де правил вже немає.
Ви створили й випустили чимало телепрограм - "Не в своїй тарілці", "Білий шум", "За склом", - формуючи унікальний ефірний контент каналів "Південна хвиля" та "Інший". Які завдання й цілі ви ставили під час створення цих програм і як їхня реалізація вплинула на розвиток каналу та вашу професійну практику?
Метою цих програм було створення нової мови телебачення. Телебачення еволюціонує повільно - надто багато страхів втратити глядача через експерименти. Тому в нових форматах важливо тримати баланс: не скочуватися в артхаус, але й не застрягати в консервативних формах. Саме це я ставив завданням під час розробки проєктів - не змінювати сутність звичних жанрів, чи то ток-шоу, чи документалістика, а змінювати форму й подачу, роблячи їх живими й сучасними.
Друга мета - зберегти єдину аудиторію й не втратити молоде покоління. Молоді глядачі рідко вмикають телевізор: їм нецікава "вилизана" картинка, де все занадто вивірено і стерильно. В епоху коротких, ритмічних форматів і візуальних ударів вони звикли до іншого сприйняття - більш динамічного, чесного, емоційно прямого. Тому я намагався знайти мову, яка буде однаково зрозумілою і старшому глядачеві, і тим, хто виріс на YouTube та TikTok.
Під час створення цих проєктів я зіткнувся з іншою проблемою - що більшим ставав масштаб, то складніше одному режисеру було контролювати все. Так з'явився мій метод багаторівневої режисури. Наприклад, у телешоу "Червоне і чорне" я розділив функції: один фахівець відповідав за роботу з ведучим, інший - за камери, третій - за звукозапис, четвертий - за режисуру прямого ефіру й перемикання між планами.
Так система перестала залежати від однієї людини: кожен зосереджувався на своїй задачі, а проєкт працював як єдиний живий організм. Це підвищило якість, темп і точність роботи.
Згодом я почав просувати цей організаційний метод на незалежних майданчиках і професійних зустрічах. Неочікувано він викликав інтерес за межами України - група студентів лондонської кіношколи MetFilm School, абсолютно зі мною не знайомих, використала мою систему під час зйомок своєї дипломної роботи. І, що особливо приємно, у них справді вийшов сильний результат.
Які творчі й організаційні завдання ви виконували як режисер на студії The Babel Films?
На мій подив, режисери шукають продюсерів із тим самим завзяттям, з яким продюсери шукають режисерів. У нашому випадку все почалося з мого сценарію, який глибоко вразив очільницю студії Babel Films - Кодруцу Корочеа. Вона запропонувала мені очолити постановку, і з цього почалася співпраця, де я відповідав не лише за режисуру, а й за весь творчий і виробничий процес.
Роботи справді було багато. На підготовчому етапі я займався пошуком і затвердженням локацій, разом із художником розробляв постановочний дизайн (сет-дизайн) - візуальну архітектуру фільму, включно з колористикою, текстурами, освітленням і фактурою простору. Курував зведення і оформлення декорацій, стежив, щоб вони не просто виглядали реалістично, а й працювали драматургійно - віддзеркалювали внутрішній стан героїв.
Паралельно тривав кастинг, у якому я брав особисту участь: переглянув понад сотню акторів, шукав не лише типаж, а й внутрішню відповідність персонажу. Після затвердження складу ми провели тримісячний цикл репетицій - з акцентом на природність, інтонацію та взаємодію в кадрі. На цьому ж етапі разом із головним оператором створили деталізовану розкадровку - по суті, візуальну партитуру фільму, де фіксувалося все: композиція, рух камери, ритм монтажу, робота світла й звуку.
Під час зйомок я координував усю постановочну групу - від операторів і освітлювачів до художників і асистентів; контролював взаємодію департаментів, розклад знімальних днів, темп роботи акторів і якість відзнятого матеріалу. Після виробництва курував постпродакшн - монтаж, кольорокорекцію та саунд-дизайн, аби кожна сцена звучала емоційно точно й візуально чесно.
Увесь цей час режисер буквально живе всередині проєкту - спить по п'ять-шість годин, решту часу розв'язує задачі, ухвалює рішення, сумнівається і знову ухвалює рішення. Але саме це робить професію живою. У певний момент ти зливаєшся з фільмом в одне ціле - і коли все нарешті починає звучати в унісон, відчуваєш себе, мабуть, найщасливішою людиною на землі.
Ваш фільм "Маленький капітан" отримав високі оцінки глядачів і викликав інтерес іноземних дистриб'юторів. Чому саме з нього ви вирішили почати свій шлях в ігровому кіно?
Я вирішив екранізувати цю історію, тому що хотів зробити дебют не про гучні події, а навпаки - про щось мале, крихке й внутрішнє, але не менш значуще. Мені хотілося показати, як дитина в атмосфері насильства та байдужості вибудовує собі паралельний всесвіт, аби мати бодай якийсь прихисток. Я часто зустрічав такі історії в житті - коли діти ховаються в ігри, вигадують друзів, утікають у фантазії. Зовні це може здаватися безневинним, але насправді за цим стоїть відчайдушна спроба вижити й бути почутим.
Фільм Micul Captain для мене про те, що уява дитини не завжди стає порятунком. Інколи вона перетворюється на останню лінію оборони, за якою - порожнеча.
У вашому фільмі безкоштовно погодився знятися Рареш Дімофте, зірка румунського кіно. Яке значення мало це співробітництво для фільму і що особисто ви отримали від роботи з настільки відомою особистістю?
Рареш - відома постать у румунському кіно, актор із серйозною репутацією та міжнародним досвідом. Його участь одразу вивела проєкт на інший рівень. Відомі актори рідко погоджуються на дебюти, тим паче без великого бюджету, адже невдала робота може вдарити по їхній кар'єрі сильніше за що завгодно. Тому сам факт, що він повірив у матеріал, став для мене величезним визнанням.
Після його затвердження до фільму відразу з'явилася увага індустрії. Ми організували закритий показ для представників румунського кіновиробництва й у результаті отримали багато контактів і підтримку людей, готових допомагати з фестивальним просуванням.
Я певен, що участь Рареша не лише збагатила сам фільм, а й дасть йому змогу швидше потрапити в поле зору відбірників фестивалів та агентів. Для мене особисто цей досвід став доказом: якщо історія чесна й жива, вона знаходить шлях навіть до тих, хто зазвичай обирає проєкти дуже обережно.
Що можете побажати молодим українським режисерам?
Не варто відкладати початок творчого шляху в очікуванні "ідеального моменту" - можливості вже існують. Сьогодні технології дозволяють знімати, монтувати й розповідати історії, використовуючи доступні інструменти і ресурси. Потрібно пробувати, помилятися й створювати - саме через цей процес формуються професіоналізм і авторський почерк. Помилки природні й неминучі: багато визнаних режисерів починали з невдалих робіт, які з часом стали їхнім цінним досвідом. Головне - зберігати наполегливість, вірити у свій задум і не відмовлятися від мрії, адже справжня поразка для митця - це відмова від власного покликання.
1 
4880