Вони всі мудаки, один я не...бенний геній - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Безсліз" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Сергія Одаренка. Автор народився в Києві у 1984 році. Незалежний журналіст, мандрівник-автостопер, майстер з виготовлення ексклюзивних світильників із книг, лауреат літературного конкурсу "Смолоскип", член літературної спільноти "Свідки Слова".

 

Повний текст:

Обабіч дороги стоять навколішки люди. Одні тримаються за руки. Інші схрестили їх на грудях. Хлопчик років десяти всівся на розпашілий асфальт і розфарбовує подвійну суцільну в жовтий і синій кольори. Дівчинка запалює лампадки й розкладає їх уздовж розмежувальної смуги. "Їм би квіти крейдою малювати, а не…", — жінка в чорній хустині розплакалася.

Чоловіки в простеньких, але ошатних костюмах тримають українські прапори та стяги УПА з чорними стрічками згори. Липневий вітер шарпає їх, мов вітрила. Колона починається ще за містом, перетинає його наскрізь і закінчується коло цвинтаря.

— Возлюблені во Хресті браття і сестри. Можемо з упевненістю сказати, що смерть цих хлопців є не найгіршою. Стараймося, щоби наші життя були також повні геройських чеснот. Як казав митрополит Шептицький, щоб і наші смерті були не найгіршими. Слава Ісусу Христу! — священик у позолоченій рясі закінчив скорботну промову. Інший окропив домовини святою водою з пластикової фітнес-пляшки.

***

Вони всі мудаки, один я не...бенний геній. Стою собі й думаю коло входу в кав'ярню, де зібралися літератори. Це вони себе так називають. Як на мене — писуни, не більше. Що там співають - "Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю"? Ото про них. Почитали, послухали один одного, а тоді нагородили і видали найкращого. За їх версією. Причому лавровий вінок ходить по колу, сторонніх в клуб не пускають. Тільки для обраних. Таке собі масонське збіговисько.

Але ви не подумайте, я з ними вітаюся. Ніякого там бойкоту. Бо якщо кожному покидьку не тиснути руку, ризикуєш лишитися наодинці. А у мене і без того не багато приятелів. Не те щоб я хотів їх завести (чи як там кажуть стосовно людей?), але суто технічно мені потрібно якось взаємодіяти із соціумом. І дружба - один із таких механізмів. Зрозумійте, без знайомств серед суспільних тварин нікуди не проб'єшся. Особливо сьогодні. А в мене, вибачайте, амбіції.

Так от: стою я і думаю. Різне роїться в моїй "світлій макітрі, мудрій і хитрій". Наприклад, обмірковую, як ненав'язливо запросити Віку на каву. Ми з нею зустрічаємося. Але вона про це не здогадується. Намагаюся бути невимушеним, дотримуюся усіляких порад, але не завжди спрацьовує. Ну от, скажімо, таке: написав їй повідомлення, вона не відповіла. Тоді шлю ще одне. І так разів зо три. З інтервалом у 12 годин. Мовчить. Я ж не дурний, чого діставати людину? Вмикаю режим тиші. На тиждень. Тоді знову строчу.

Десь за два місяці, ні сіло ні впало, отримую: "Не побачила схожості". Це я прислав їй картину маловідомого художника, на якій зображена чорношкіра жінка, що бовтається у фонтані. Мені здалося, Віка якимись незбагненними рисами до неї подібна.

Я кмітливий — ніби мураха, хапаюся за стеблину нагоди і цікавлюся, як її справи. Натомість отримую суху, мов губи на вітрі, відповідь: "Нормально". Ну, думаю, все. Більше немає сенсу писати. Але в останню мить на мене сходить осанна. З Вікою я переважно говорю про роботу, плани. Про літературні заходи, про книжки. А треба так: "Знаєш, як північна темінь стікає каламуттю жовтої сечі?" А вона б тоді мені така: "Оооо". А я такий: "Не будемо чекати. Сьогодні вранці я прокинувся вві сні й побачив очі прірви завареної кави. Вона стікала стравоходом і гірко пестила його". А вона: "Ааааа". І віддалася б мені. Натомість надіслав геть інше:

— Щось до тебе дописатися складно. Періодично кудись кличу. Навіть відмови немає, — вдаю, ніби жартую.

— Ну буває, — ріже мою душу навпіл. Клянуся собі, що більше ніколи їй не писатиму.

Десь за п'ять хвилин додає:

— Просто розлінувалася останнім часом. А зараз от знову робота.

На душі стає трохи веселіше, і я порушую клятву:

— Не бачив тебе сто років. Може, якось на каву після роботи?

— Ти ж знаєш, я зараз стажуюся у Варшаві.

— Мені б лише твоя згода. Вже завтра сидітиму на Медовій з львівським чаєм у термосі, він навіть охолонути не встигне, — моя душа пітніє.

— Сам напросився, — читаю на екрані відповідь і ледь не випускаю телефон із рук.

І ось я стою на кордоні.

— Міха, все хєрня, але скажи моїм, що все добре. Вже за хвилину для мене це буде задорого, — пишу заклятому другові.

— Ти такий весь позитивний, як протон, — долітає відповідь.

Займаю чергу до пропускного пункту. Цього кордону між цивілізаціями. Відтинку часу. За межею майбутнє. Мандри в часі можливі лише на економіко-політичній мапі. Навколо мене діди на милицях, бабці на велосипедах із картатими торбами з 90-х. Так само як і в Києві, тут можна почути Стаса П'єху чи Потапа і Настю. Або обговорення якогось серіалу з країни ведмедів. Люди однакові, обставини різні.

Клятий диктофон не хоче писати їхні говірки. Зрештою, як і всі подальші події, розмови, зустрічі, розчарування, замилування, піклування, дарування, але не парування, хоча все можливо. Що ж, нехай лишаються при своєму. А пам'ять створить їх дублікати, які направду і близько не валялися коло ориґіналу.

— Я тут з шостої ранку, відійшла на минуту, — квокче баба з клумаком через плече, везе українське млєко на польський базар.

— А шоб твоєю мордою просо молотили, — обурюється жінка з ледь чутним польським акцентом. Але пропускає. Весь перехід займає від сили 15 хвилин. Навіть враховуючи туалет.

Це я вперше потрапляю до іншої країни суходолом. Раніше літав. До того ж із візою. Тому стільки вражень від пересічної події. Вулиця-коридор між КПП. Нейтральна зона. Навколо кущі. Але до вітру в них не сховаєшся. На обрії майорить nie zginęła. Омріяний безвіз.

Аж ось минаю останній турнікет і опиняюся, як писали класики, на чужбині. "Życzymy miłego pobytu w naszym kraju". Мобільний все ще ловить українського оператора. Прислухаюся до відчуттів. Анітелень. Зрештою, зараз це розчарування вже не таке сильне. Пам'ятаю, як уперше побував за кордоном. Тоді прислухався до кожного подиху, звуку, галасу й реву. Вдивлявся в дороги, будинки, обличчя та очі. А особливо у вікна.

Скажімо, позаминулого року в хорватській Поречі глянув за шкло якоїсь архітектурної пам'ятки. Фундамент з роками вгруз нижче за вулицю. Мебльовано антикваром: стільці довкола круглого столу, вкритого в'язаною цератою, різьблена шафа, вицвілі книги на вигнутих полицях. І видно, що це не просто дизайн, вони справді так дихають. Для них це — сьогодні.

Натомість тут все дещо інакше. Де, скажіть мені, польські кущі та дерева, будинки і люди? Я багато мандрував, але так і не позбувся дитячого трему перед закордонням.

Перше, що бачу — стихійний базар. Торгують абичим — від уламків прасок до архаїчних пилосмоків. Одна відмінність — касовий апарат у маршрутці. І далі я з Краківця їду за два гроші до Жешува. Виходжу з міста через високий міст, стаю автоспинити.

— Геллоу, маі неім із Сергій, ам фом Юкрейн, Київ.

А тоді українською. Виявилося, так навіть краще. Підприємці Марчі та Анка — перші чужинці, яких я застопив. Підкинули мене аж до Любліна. Мовного бар'єру не відчували. Лише його інколи заносило — починав говорити надшвидким темпом, я і рідною так не второпаю. Марчі часто згадувала Рос'ю, але через той бісів темп розібрав лише слово "курва".

Люблін запам'ятався запахом мокрого хліба. Тут кілька пивних заводів. Пити не став — у дорозі потрібна свіжа голова. Гуляючи містом, познайомився з місцевим хлопчиною. Я стояв на зупинці і намагався зорієнтуватися на місцевості. Він запропонував допомогу. Вказав йому на укроп, вишитий на моїй футболці. Хотів розказати, що колись це був символ українського опору. Але він жваво замахав руками:

— Ти мені не показуй. Я героїнозалежний. Прошу тебе, не треба, — якось по своєму розтлумачив мої наміри.

За мапою, яка висить ледь не на кожній зупинці, визначив, що до варшавської траси доволі далеко. Напитуючи шлях, завів балачку зі спільнотою велосипедистів — один хлопець і дев'ятеро дівчат. Разом — гурток любителів Любліна. Колесять вулицями, складають маршрути для велотуристів. Люб'язно провезли мене на багажнику два квартали.

Мучила спрага, тому зайшов на заправку і купив пляшку води. А ще пива. Таки звабився. Сів у затінку просто на асфальт. Під абрикосою. Холодна бляшанка пестила мої ще не дуже обвітрені губи. Вимальовував кольоровими маркерами на картонці "Warsaw".

За дві години опинився далеко за містом. Йшов просто по автобану. Коли сонце загрозливо покотилося до небокраю, лишаючи по собі м'яке, з червоним відливом, проміння, я захвилювався. Ніхто не спинявся. Вже навіть почав придивлятися місце для нічлігу. За спиною — лісосмуга і якесь селище. Від нього в бік міста крутить педалі сім'я. Більше, ніж у Польщі, я ще ніде не бачив такої кількості велосипедистів. І бігунів.

Чую — за спиною щось шурхотить. Обертаюся — косуля з переляканими оченятами кидається між відбійником і парканом, який відгороджує автобан. Десь, мабуть, прогалина, але де тепер її знайдеш.

Втуплюю незагнузданий погляд у сутінки. Шукаю, де припнути думки. Степові декорації. За рогом без угаву бреше чийсь пес. А може, то вовк? Рука змучилася тримати картонку. Перебираючи задубілими пальцями кошлаті пацьорки, позіхаю на місяць. Швендяю вздовж відбійника заюшений потом. Спиною йдуть сонячні дрижаки і корчі.

Аж раптом небокрай осяяли яскраво-блакитні промені світла. Разом вони скручувалися у патетичні вигибаси, утворювали хитромудрі фігури — від зірок до загадкових арабесок. Велетенська фура, що стала метрів за 20, нагадувала крилатого білогривого коня, який, ледь торкаючись охололого під вечір асфальту, мчав у небуття.

Я бігом, доки водій не передумав, заскакую до салону, що ледь не під небом.

— Роззувайся. Кабіна — мій дім, я тут живу, — з порогу застерігає Мачік. І справді — на полірованих педалях стоять дві босі стопи. Я теж роззуваюся і одразу відчуваю м'який дотик білої італійської шкіри, якою обшита долівка.

— Та! Це ще такоє, — ловить мій здивований погляд, — он мій корєш на інтер'єр витратив 7000 євро. Оце я розумію фанат свого дєла. А я так — балуюсь.

Мачік обожнює свою роботу. Ставиться до машини, як до живої. Хіба що імені ще не вигадав. Кабіна облаштована так, що там можна прожити півроку, не висовуючи носа назовні. Проте нерідко сняться жахіття — різні аварійні ситуації: то людина вибіжить на дорогу, то на його смугу раптово заверне стороння автівка. І тоді він із криками починає вирулювати, прокидаючись із підвищеним серцебиттям.

Мачік передав мене, мов естафету, своєму колезі Вані. Ваня люб'язний, проте всю дорогу прогудів про волинську рєзню і кровожерливих українців. А під кінець пригостив кетягом бананів.

— Бери, ти як мій син. Йому стільки ж було, коли загинув під колесами.

До Варшави не довіз усього десять кеме. Я і змерзнути не встиг, як мене підібрав респектабельний чоловік на автівці бізнес-класу. Йому, мабуть, стало холодно від одного лише погляду на мене. Хоч і літо, але надвечір зібралося на дощ і здійнявся північний вітер. У запилюженому і просякнутому потом одязі мені було дуже ніяково сідати на його розкішні шкіряні крісла. Чоловік розповів мені, що займається телекомунікаціями. І навіть провів невеличку екскурсію столицею Польщі. Питав про Донбас. Сам про нього каже банально — даси відкусити палець, відкусять і руку. Війна в Україні, переконаний він, лише тому, що українська влада не хоче захищати державу.

Їхати — одне задоволення. Дороги у Варшаві, зрештою, як і по всій країні, мабуть, вже кращі за німецькі. Чоловік завіз у самісінький центр. Було вже за північ, тож я вирішив сповістити Віку про своє прибуття вранці. Водій виявився настільки люб'язним, що навіть вигуглив мені якийсь хостел і висадив під самісінькими його дверима. Але, виявилося, там усе зайнято. Порадили по сусідству, але і там не знайшлося вільного місця. Зрештою запитав у перехожої. Пані аж відсахнулася, коли я з-за спини до неї звернувся. А коли розчула українську, розтанула в усмішці — сама з Хмельниччини.

Дотримуючись її дороговказів, вже близько першої ночі знайшов хостел з місцями. Невелика кімната з маленьким віконцем під стелею, серед постояльців переважно китайці. Сновигають заклопотано коридорами, мов сомнамбули. По ліву руку хропів китаєць, по праву — не ідентифікований мною чоловік всю ніч підозріло туберкульозно хрипів. Тож я відвернувся від нього подалі і затамував подих.

І от я сиджу на Міодовій, гортаю фейсбук. На очі потрапляє фотографія, на якій невідомий чоловік щойно позначив Віку. Вона сидить на грубо сколочених дерев'яних скринях в якомусь приміщенні зі склепінням. За ґратованим вікном миготять багаторукі дерева. І сонце гріє каміння на скронях. У цій кімнаті вони лише вдвох. І вона дивиться в бік поза кадром. Її погляд ніжний, пекучий, терпкий, солоний, але не солодкий, розгніваний, але не байдужий, зацікавлений, але і сверблячий, морський, але не прісний. На віки вічні. The end.

Я відчуваю, як у мені прокидається кудлата потвора, набрякає в мокротинні легень, намотує на свої патла мою дистрофічну душу (а може, то шлунок?), запускає спрутом свої пальці в серцеві судини, перетискає клапан, дає під дих десь у районі сплетіння, перебирає кишки, порпається у сніданку, шукає апендикс, а коли не знаходить, іде до печінки, переймається рівнем цукру в крові, всотує червоні тільця, забруднює нейтральні води в моєму сечовому міхурі.

Я зриваюся з місця. Вибігаю з кав'ярні. За мною женеться кельнер, кричить щось про рахунек. Але я глухий. Біжу між машинами, в очах краплини туману. Незчувся, як опинився за містом. Стаю обіч дороги, розосереджено вдивляюся в номери автівок і обличчя водіїв. При зоровому контакті гупають в голові настанови, більше шансів, що стануть. Нишпорю у кишенях, намацую м'ятний льодяник. Ще казна-коли мене ним пригостила Віка. У пам'яті одразу постають її великі очі та пухкі губи. Погляд за кадр. Дерева за вікном і сонце на скронях. А ще невідомий, який її знімкував. Я знову біжу, аби розігнати думки.

На початку запам'ятовував імена, риси облич, міміку, тембр голосів, біографії водіїв, імена їхніх дружин і дітей, номера і моделі автівок. А потім… потім в голові все змішалося. Точнісінько, як це відбувається з фільмами в головах кіномеханіків. Сотні кілометрів розмов не викладеш у одній розповіді. Та і чи варто? Зранку прокидаєшся натхненний і готовий доїхати ледь не до Австралії, а під вечір через втому хочеться додому на рідний диван.

Перетинаю кордон України. Плине кача, подвійна суцільна, розфарбована в жовто-блакить. Свічки на розмежувальній смузі. Байкери і катафалк із прапором, який рве вітром серед степів. Обабіч дороги сотні людей схилили коліна. Зустрічають героя. Я ж сиджу в фурі, перебираю між пальцями записку від Віки, яка колись давно загубилася в нетрях моїх дірявих кишень. Тягнемося десь у хвості поховальної ходи. Кожному свої враження. Кожному свої подорожі.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×