Понеділок, 29 січня 2018 17:16

"Ми не повинні віддавати Росії частину нашої історії і наших героїв" - Дмитро Лазуткін
5

Автор: Сергій Старостенко
 

"В російських фільмах часто показують українців як зрадників, підступних і хитрих. Відбувається приватизація нашої віри, наших перемог. Чому ми маємо віддавати їм такі басові речі? Не зовсім правильно відмежовуватися, мовляв радянська армія — це не наша, а наша — це СС Галичина. Це теж невірно, - вважає поет і телеведучий Дмитро Лазуткін. - Ясно що у нас історичних травм дуже багато. Але віддавати частину своєї історії, своїх перемог і своїх героїв не можна. Зараз треба не руйнувати себе, а відновити свій історичний міф, заснований на реальних персонажах".

З Дмитром ми поспілкувалися про спорт, поезію, війну та еволюцію суспільства.

Наскільки сильно на вас вплинув час, у який ви росли і формували?

Час не обирають. Я опинився в тому часі і в тому місці й середовищі, яке багато чому мене навчило.

Коли тобі 16-20 років, ти лише починаєш жити. Оточення якось мене постійно заохочувало до дрібного криміналу — до якихось розборок, стрєлок. Спортивне дворове середовище було співзвучне з бандитською романтикою. Час був такий.

Хтось займався на найнижчому рівні гоп-стопом і рекетом, хтось далі у цьому просунувся. Пам'ятаю, ми мали когось перестріти на Дарниці і силою відібрати слонячий бивень, кудись його відвезти і перепродати. Якісь такі мутки нереальні були.

Тоді я вже почав займатися єдиноборствами, вільною боротьбою. У школі класу до 5 я не міг взагалі людину по обличчю вдарити. Мав якийсь бар'єр. А потім, коли почалися перші дівчата, перші симпатії, одразу в моєму житті стало багато бійок.

Я записався на секцію вільної боротьби і займався нею. Також пробував себе в боксі. Але перша моя спроба затриматися там була не надто вдалою. Занятті на 5-му мене поставили в спаринг з дорослим чоловіком, майором міліції. А я був 16-річним пацаном. Двічі він мене відправив в нокдаун. На якийсь час я припинив заняття боксом, а потім уже повернувся до кікбоксингу.

Після 1990-х вам траплялося застосовувати свої навички?

На щастя, нечасто доводилося застосовувати бойові прийоми в житті. Я людина, яка практично ніколи не загострює конфлікт. Намагаюся завжди використовувати техніки ментального айкідо — використовувати силу суперника проти нього ж.

Але траплялося. Колись в одному з київських супермаркетів охоронець образливо висловився на адресу моєї майбутньої дружини. Я намагався переконати його, що варто вибачитись і забути цю ситуацію. Він був налаштований більш войовничо. Мені довелося провести коротку серію ударів: спочатку удар ліктем в перенісся, потім ще два удари. І цього вистачило. Конфлікт вичерпався сам собою. Пересвідчився, чи нічого йому не зламав. За це мене совість не мучить . На спортивних змаганнях часто переживаєш, бувало, що зламав ребро іншій людині. А тут вчинив як потрібно було. Не завжди людина має бути толерантно. Бо дехто сприймає ввічливість за слабкість і намагається цим користоуватися. Іноді треба бути принципово жорстким. Завжди намагаюся знайти спільну мову з людьми, які мене оточують. Але подекуди груба фізична сила — це найефективніший механізм діалогу зі світом.

Потяг до літератури — це спроба дослідити іншу свою сторону?

Я знав, що моє життя буде пов'язане з літературою. Розумів, що навряд чи з мене вийде толковий інженер-металург.

З 11 років я почав писати регулярно на ґрунті нещасливого кохання до дівчини, на три роки старшої. Вона, вочевидь, як будь-яка нормальна дівчина, не звертала уваги на щось маленьке і незрозуміле, яке на неї дивиться захопленими очима.

Весь час розумів, що хочу бути поетом. Я не жив за великим рахунком з технічної освіти. Попрацював рік інженером-технологом після університету і потім уже не повертався до серйозних чоловічих робіт, пов'язаних з моїм фахом.

Чи поезія зараз настільки популярна, як раніше? Чи не поступилася вона впливовістю прозі?

Поезія — це найвища форма літератури, принаймні для мене. У ній найбільш концентрована емоція. Вага слова в суспільстві зараз величезна. А поезія — це ідеальний порядок слів, який шукати непросто. Ідеальний порядок слів часто допомагає створити навколо себе ідеальний світ, який влаштовує тебе, який не може зробити жоден президент чи депутат.

Вага слова в суспільстві зараз величезна. А поезія — це ідеальний порядок слів, який шукати непросто. Ідеальний порядок слів часто допомагає створити навколо себе ідеальний світ, який влаштовує тебе, який не може зробити жоден президент чи депутат

Ми самі створюємо своє середовище і самі підбираємо людей, заради яких ми готові на ті чи інші вчинки.

Про війну за ці роки почали багато писати. Чи завжди це якісно?

Не завжди якісно. Переважна більшість написаного про Майдан і про війну просякнута пафосом. Пишуть навіть не про те, що було, а про те, як ці події описували ті чи інші засоби масової інформації. Бракує персональної, особистої правди.

Я дуже чекав на "Кіборгів" Ахтема Сеїтаблаєва. І "Гвардія" — це класно, і "Кіборги" — дуже потрібні. З часом такого буде з'являтися дуже багато. Головне щоб це не стало кон'юнктурою. Кон'юнктура губить історичну правду і вбиває первинну емоцію, яка свого часу змінила наше суспільство. В тому числі спонукала людей до активної позиції. А це непросто.

Автор: Сергій Старостенко
 

Непросто спонукати людину до дій?

Звісно. Люди обережні і пасивні за своєю природою. Але якщо вони долають якісь табу, вони вже втрачають страх. Адже кинути камінь в міліціонера чи беркутівця на Майдані — це переступити через певне "не можна", бо кидати каміння в поліцейських — це суворе правопорушення. Але для себе прийняти це рішення, наважитися, зрозуміти, що ти робиш правильно і що ризикуючи ти все-одно мусиш не іти на компроміс із сумлінням — це великий крок. А коли це роблять багато людей, можна говорити про те, що відбулися дійсно великі зміни в свідомості людей. Революція свідчить про еволюцію певної частини суспільства.

Свідомість поступово еволюціонує. Але чи вона відображається на зміні реального стану справ у державі і якості життя?

Я думаю, що революція і війна - це величезний урок як мінімум. Урок того, що від нас залежить більше, ніж іноді здається. І урок того, що будь-яку справу треба доводити до кінця. Якщо ти хочеш пити, то варто викопати криницю і пити з неї, а не відвоювати територію, викопати там криницю і принести потім два відра води комусь іншому, хто буде розподіляти цю воду. Нам вистачило впевненості і рішучості для того, щоб ситуативно змінити ситуацію, але зробити це системно не вистачило волі.

Революція свідчить про еволюцію певної частини суспільства. Нам вистачило впевненості і рішучості для того, щоб ситуативно змінити ситуацію, але зробити це системно не вистачило волі

Як відомо, стати чемпіоном легше, ніж утримати чемпіонство. Бути чемпіоном довгі роки непросто. Бо чемпіонство — це щось таке солодке, чого хочеться і іншим.

Чи змінилося наше культурне середовище за чотири роки?

Змінилося дуже серйозно. Хоча водночас лишилися якісь законсервовані середовища, які існують так, ніби нічого не відбулося. Пояснюють люди це часто тим, що в них недостатньо інформації. Типу: "Я не був на війні. Чого я буду писати про неї? Яке мені до того діло? Я живу тут і зараз, у мене стартап". З іншого боку, вони мають на це право. Постмодерне суспільство, в якому ми так чи інакше зараз живемо, передбачає не те що подвійні стандарти, а багатошаровість свідомості.

Чому ми досі дивимося на екранах старе радянське кіно, сотні нових серіалів про Другу Світову війну, і нам не приїдається?

Тому що Друга Світова війна — це теж наше. Просто те, як це зараз подається, це робиться не для того, щоб усвідомлювати це як частину нашої історії, а для того, щоб ми відчували спільні історичні корені з Росією. І це автоматично стає утаємниченим елементом ворожої пропаганди.

Ця наша велика перемога була здобута кров'ю українців у тому числі. А при тому в російських фільмах часто показують українців як якихось зрадників, підступних і хитрих. Відбувається така приватизація, привласнення нашої віри, наших перемог. Чому ми маємо віддавати їм такі базові речі? Не зовсім правильно відмежовуватися, мовляв радянська армія — це не наша, а наша — це СС Галичина. Це теж невірно.

Автор: Сергій Старостенко
 

Той, кого тривалий час не визнавали, має тепер бути визнаний достатньо голосно.

Ясно що у нас історичних травм дуже багато. Але віддавати частину своєї історії, своїх перемог і своїх героїв не можна. Треба цим займатися дуже зважено і дуже делікатно. Зараз треба не руйнувати себе, а відновити свій історичний міф, заснований на реальних персонажах.

Останнім часом люди мистецтва полюбляють іти в політику. За свіжими соціологічними дослідженнями Святослав Вакарчук був би на третьому місці після Порошенка і Тимошенко.

Можливо, він буде навіть на першому місці, коли прийде час президентських виборів. Не думаю, що ці розмови — абсолютні бздури, які нічого не мають під собою. У Вакарчука не менше шансів, ніж у політиків.

Давайте пригадаємо кінець 1980-х-початок 1990-х. Коли багато письменників, поетів - Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан — потрапили до парламенту. Вони здійснили певну культурну революцію. Без їхньої діяльності неможливо було б зробити українську незалежність реальністю. Але коли почалася практична робота і бюрократичні перешкоди, поетів витіснили менеджери.

Але це не означає, що зараз людина від культури, яка є лідером думок і користується авторитетом у суспільстві, не може реалізуватися як політик. Це непросто, бо тут існує система, яка вже склалася роками. Вона робить так, щоб усі, хто стають частиною її механізму, передовсім опановували певні грошові потоки й елементарно збагачувалися. Хоча іноді і хороші люди можуть прийти до влади і зробити гірше, ніж було при поганих. Але така вже доля людей, які живуть під час крутих перемін.

Добре було б лідеру думок бути сильним менеджером.

Але краще хай порядна людина і лідер думок буде на посаді менеджера, ніж людина, в якої заплямована репутація і совість.

У ймовірному президентстві Вакарчука нічого поганого немає. Він відповідає за себе. З іншого боку, я не прихильник, коли журналісти стають спікерами тих чи інших політичних сил і йдуть в політику для того, щоб робити переконливою ту чи іншу позицію. Це так ніби заробив собі репутацію, а потім продав її сатані.

Чи можуть серед героїв сьогодення найбільш об'єднавчими і компромісними для всіх стати спортсмени?

Я б не сказав. Ми не повинні ідеалізувати спортсмена. Якщо боксер побив суперника, це не означає, що він може бути лідером думок. Хіба у вузькопрофесійній своїй галузі. Спортсмени, висловлюючись на культурні чи політичні теми, уже часто шкодять собі.

У нас все-таки дуже нерозвинутий інститут агентів спортсмена, які допомагають йому формулювати і висловлювати меседжі. Агенти суто менеджерську функцію виконують як організатори.

Якщо людина класно забиває голи, це не означає, що вона добре орієнтується в політичній ситуації.

Чи є для вас прициповою мова, якою пишете і спілкуєтеся?

Нещодавно мій знайомий режисер вирішив зняти відеоролик по бекстейджу бою Кличка з Джошуа. Я написав до нього вірш російською. Думав, як про це сказати правильно, і до мене прийшла пастернаківська ритміка. Він трошки пафосний, канєшно: "Пояса, медали и награды, ярких красок дерзкий карнавал. Кем бы был ты, если бы не падал? Кем бы был ты, если б не вставал? Поединок не проигран — прожит. До конца, как самый главный путь. Кто-то все опишет, подытожит, но никто не смеет упрекнуть: вся эпоха, словно чай на блюдце, стынет. Вот и сброшена броня. Можно облегченно улыбнуться: Всем спасибо, дальше — без меня".

Я вважаю мову інструментом. Якщо народжується текст саме нею, хай він живе. Якщо саксофонсту хочеться пограти на флейті, і він вміє це робити так добре, що флейтисти заслуховуються, то чому б це не робити?

Російська поезія — дуже цікаве і потужне явище. Ігнорувати це як мінімум безглуздо і нерозумно.

Автор: Сергій Старостенко
 

Багато хто закине, що я написав мовою окупанта. Але як може писати людина, яка від народження чула українську і російську мову? Ми от зараз в родині з дружиною українською спілкуємося. А приходжу до батьків — часто переходжу на російську.

Для мене взагалі мовне питання — не територія конфлікту, а навпаки переплетення культурних бекграундів, нюансів, які роблять життя цікавішим і країну більш різноманітною. Тому що ми ж любимо життя за якісь деталі, правда ж?

Я не вірю людям, які люблять Україну глобально. Люблять двір, в якому ти народився, річку, в якій ти купався в дитинстві, футбольний майданчик, з якого ти пам'ятаєш запах шкільного м'яча

Я не вірю людям, які люблять Україну глобально. Люблять двір, в якому ти народився, річку, в якій ти купався в дитинстві, футбольний майданчик, з якого ти пам'ятаєш запах шкільного м'яча.

Для вас ці конкретні предмети любові — які?

Страшенно люблю в Сумській області в Путивльському районі село Пересипи, куди щоліта мене відправляли до дідусів-бабусь. Мені не потрібне було ніяке море. Набагато цікавіше було половити раків на Сеймі. Варив їх, солив і їв з кропом. Знав кожну нору, де вони сидять на різних глибинах. Згадую, як у дитинстві мене дід брав із собою сіно косити. Цей запах і досі як зустрінеш десь — пробиває. Згадуєш діда, якого вже немає, згадуєш, як ти, втомлений, спітнілий, в річці з дідом після роботи купався, а потім тобі за вечерею, як дорослому, наливають чарку самогону.

Є в Києві подібні місця?

Тут все життя моє фактично. Кращого міста і більш комфортного у світі я для себе не бачу. Хоча багато де був. Було б прикольно жити у Ванкувері чи Марселі, якби народитися там. Але я народився тут і моє місце тут.

Люблю Київ ще й за те, що тут дуже багато води. Для мене це дуже важливо. Річки, озера, моря — це мене страшенно на тваринному просто рівні приваблює.

Я тут жив, закохувався. І продовжую. Два місяці тому у мене народилася донька Кая. Дружина вирішила так назвати. Я не сперечався. Іноді треба дозволяти жінкам робити те, що вони хочуть.

Кая — хороший внесок у мій творчий доробок. Взагалі з її появою зараз усе помінялося. Прокидається серед ночі, плаче невідомо чого. Ходиш з нею на руках по півтори-дві години. Вже і вправу робив в автокріслі, качав собі біцепси. Вона добре реагує, коли я її кладу в те крісло, роблю по три підходи на ліву руку і на праву, і вона засинає. Дитина зараз - володарка мого вільного часу. Під неї все підлаштовується.

Але багато займаюся спортом. Люблю в Парку партизанської слави пробігти 5-7 кілометрів, тому що там фантастичне просто повітря, білки просто перед тобою стрибають. Прочищається свідомість прекрасно. Взагалі спорт — це велика допомога, принаймні для мене. Ти розумієш, як це працює. Спорт всі чакри прочищає. Буває, не знаєш, як завести важливу розмову, а сходив на тренування, і ясніше мислиш. Просто береш телефон і все вирішуєш.

Над чим працюєте зараз?

Постійно зараз знаходжуся в стані творення нових пісень "Артерії" - мого спыльного проекту з музикантом Борисом Севастьяновим. Це суто україномовний проект з потужними текстами і якісною професійною музикою. Суміш хіп-хопу, року й іноді академічної музики. Це той стан, коли пре.

Маємо свою сторінку на Youtube.

Зараз ви читаєте новину «"Ми не повинні віддавати Росії частину нашої історії і наших героїв" - Дмитро Лазуткін». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 550
Голосування Історію життя кого з українських музикантів ви б хотіли побачити у художньому фільмі?
  • Володимир Івасюк
  • Ігор Білозір
  • Андрій Кузьменко, "Скрябін"
  • Гайтана
  • Руслана
  • Оксана Хожай
  • Володимир Бебешко
  • Віка Врадій
  • Сергій Кузьмінський, "Брати Гадюкіни"
  • Василь Гонтарський, Вася Club
  • ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода