Це сумнівне твердження. Творчі люди такі, як й інші. В когось є різний больовий поріг певної емоційності. Серед творчих людей багато інтровертів, які, може, не показують своїх переживань, але від того вони не менші.

Зараз такий час, що маємо як ніколи бути близькими зі своїм народом. З тими людьми, які, як і ми, переживають болісні втрати, намагаються оговтатися від особистих трагедій. Ми завжди проживаємо війну у прив'язці до своїх найближчих людей. Можемо страждати від великого загального болю, коли бомбардують наші міста. Але коли ця трагедія торкається тебе особисто, твоїх найближчих, родини чи друзів, то стає особистою. І це найтяжче переживати. Поети під час війни пишуть чимало віршів. Це трансформація болю. Але ще має бути внутрішнє світло, бо множити його – це для нас величезне завдання. Інакше темрява нас проковтне.

Насамперед, митець – це громадянин, і його роль має бути дуже прямою у боротьбі проти агресора. Зараз багато культурних діячів, письменників, музикантів або волонтерить, допомагаючи армії, або працює, інформуючи про сучасний стан речей, країну. Роблять це не тільки мовою сухих фактів, а й мовою трансформованих у тексти емоцій і якихось певних важливих сенсів. Митці так само є безпосередньо воїнами, які десь на передовій чи всередині країни тримають нашу оборону і в такий спосіб проявляють свою пряму функцію захисту.

Cаме культурні діячі знають, якою важливою є робота на майбутнє. Вміють набирати сил на довгу дистанцію, а не працювати на короткій відстані – запалився і згорів. Ми не можемо думати про перемогу й успіх, якщо вигорятимемо в перші, короткотривалі події. Митці якраз знають, що таке набиратися терпіння і йти працювати з усвідомленням, що в момент максимального виснаження основна робота тільки починається. Мусимо розуміти, що війна триватиме не один місяць. А як завершиться, то перед нами стоятиме ще складніше завдання. Бо назбирається величезна кількість травматичного досвіду, великих проблем. Маємо думати про те, як працювати із цим. Маємо бути сильними, вміти формулювати такі меседжі, які надихатимуть людей, а не чинитимуть їх деструкцію. Тому треба мати хорошу прокачану психіку, дуже міцну натуру і сильний дух, щоб не занепадати, але й мати силу не тільки воювати, а й відновлювати.

 

З'явилось більше світла. Спрацьовують адаптативні механізми психіки і ти розумієш, що мусиш концентруватися на якихось світлих точках, щоб відкривати їх для інших і щоб люди за них теж чіплялися і мали сили.

Уже написала історію про дівчинку, яка їде в евакуаційному потязі з одного села з-під Києва, де були окупанти. Потім опиняється за кордоном, але далі повертається в Україну. Вся книжка — це мандрівка в обидва кінці. Зараз вона на етапі створення ілюстрацій. Цього року плануємо видати. Вона розрахована на молодший шкільний вік. Діти цих років вже розуміють значно більше, ніж ми думаємо. Вони вже ставлять запитання, знають, що таке війна, що таке жити у війну. Вони дуже рано дорослішають. Є свідками реальності, бачать, що відбувається у новинах і реакцію своїх батьків. Діти не можуть бути ізольовані. Це було б неправильно. Не можна виховувати дітей і робити вигляд, що довкола все гаразд, так, як було.

У цифрах поки що важко оперувати. Перший період був майже колаптичним. Я би сказала, що український книжковий ринок дуже пошарпаний саме через те, що на сході України, у Харкові зокрема, було дуже складно видавцям відновлювати роботу через постійні обстріли. А ще багато працівників переїхали у західні регіони.

Спочатку ми намагалися все згорнули, а потім зрозуміли, що не можна зупинятися, бо це потрібно нашим читачам. Спершу робили тільки електронну книжку, але відкрили книгарню нашої мережі і побачили, що людям потрібна і паперова книжка теж. На днях презентували нову книжку Доржа Бату "Коко 2.0" і вона дуже успішно пішла у продажі. Людям потрібні ці атрибути нормального життя. Це те, що заземлює і дає надії, що все буде окей. Ми купуємо книжки, бо ми візіонуємо своє майбутнє, і там є ці книжки. Це важливі моменти.

Здорожчав долар, а фактично всі матеріали закуповуються за кордоном. Папір дуже зріс у ціні, і всі друкарські процеси. Намагаємося не сильно піднімати ціну, але це важко дається, тому що інакше будемо в мінусі. Треба так працювати, щоб це було і для нас прийнятно, і не стільки проблематично для покупця. Розуміємо, що ці процеси пригальмовують швидкість продажу, бо що дорожча книжка, то повільніше вона продається.

Бачимо, як дорожчає життя, і розуміємо, що в цьому всьому мусимо ще й волонтерити і заощадити якісь гроші на те, щоб допомогти армії. Це все наводить на думку, що зараз кожен українець має включати свої найпотужніші внутрішні ресурси, прокачувати всі свої скіли і робити щось таке, чого раніше не робив. Це чудовий час, щоб випробувати себе на міцність. І не просто залягти на дно, а спробувати знайти себе і працювати максимально ефективною. І це якийсь спосіб не дати ворогам жодного шансу завоювати нашу країну.

Цей волонтерський проєкт нас дуже вразив, бо був фактично без нашої участі. Книжки виявилися потрібними у Німеччині і досить активно їх розкуповують. Можливо тому, що там багато українців. В інших країнах ще нема такого досвіду. Американці зацікавилися, але поки ми ще не домовилися про конкретні варіанти. Зате я сконтактувала їхніх видавців з українськими. Вони зараз активно шукають способи фінансової допомоги українським видавцям. Бо є багато маленьких компаній, які фактично закрилися або були на грані закриття.

Вірю в те, що ринок буде українським і що російські книжки не будуть там присутні. Вірю, що наша країна позбудеться цього імперського, російського минулого, цієї нав'язаної залежності від російської культури, літератури чи інформаційного простору. Повірить у власні сили, полюбить своє. Тут ключовим словом є любити. Неможливо перемогти країну, яка любить своє. Насправді крім люті й ненависті до ворога у нас має бути дуже сильна любов до того, що в нас є, що ми творимо, що можемо світові показати.

Зараз Україна має майданчик для створення нових цінностей, які можна показати Європі. На нас дивиться цілий світ і дивуються, які ми незламні й хоробрі. А крім незламності і хоробрості маємо показати, що ми ще й талановиті, культурні. Ми люди, які борються за ці цінності, а не просто стріляють. Ми боремося за свій дім, в якому будуємо власне життя, і воно нічим не програє європейським країнам. Навпаки. Ми залишили в собі багато людяних моментів. І можливо через те, що в нас суспільство не було цілковито ситим, у нас залишилася здатність за щось воювати. Це, певно, те, що нам зараз дає якусь силу у цій війні.

Чула думку від європейців, що вони б не стали так всі зі зброєю, не намагалися б так все це тримати, просто б здалися. А ми-то знаємо, чому ми не можемо здатися і що з нами буде, якщо раптом би нас завоювали. Тому ми не допускаємо ні одного, ні другого варіанту.

Варто читати наших сучасників, скажімо Софію Андрухович, Сергія Жадана. Варто читати Шкляра і Матіос і Оксану Забужко, І Тараса Прохаська і наших прекрасних поетів сучасності і наших істориків і есеїстів – Єрмоленка і Ярослава Грицака. Нехай читають Іларіона Павлюка, який зараз є у війську. Чи Петра Яценка. У нас реально є література різножанрова, яка пояснює багато чого про українців. Зрештою, у нас чудовий пласт літератури, який варто і перекласти, й прочитати.

Краще читати наших сучасників, бо як почнуть із класиків, у них буде замало контексту. А сучасники пояснюють і контекст минулого, і вводять у дискурс сучасного. Тому ці автори зараз є надзвичайно важливими.

Ми любимо вірити у всякі міфи. Зокрема про суперових російських перекладачів. Вони не перекладають іноземного письменника, а просто самовиражаються, змінюють, редагують, цензурують, русифікують іноземні назви. Взагалі поводяться абсолютно безкарно з багатьма іноземними текстами і авторами.

Українські перекладачі завжди дотримувалися такої концепції, що переклад має бути близьким до тексту, має репрезентувати автора, а не перекладача. І українська перекладацька школа є досить сильною, просто було трохи мало мотивації для перекладачів, коли ринок був замалий і вони були без роботи. Думаю, що це все в комплексі. Якщо наш ринок буде цілковито український і розвиватиме у такий спосіб креативний клас, у нас з'являтиметься більше перекладачів. Ми досить швидко вчимося, у нас дуже талановиті діти. Молоде покоління, яке може підхопити і бути власне основою нової перекладацької літератури в Україні.

 

Можливо, певна динаміка спала. Я це проговорювала з військовими, їм здалося, що тил трохи втомився від волонтерства для армії, для збору на важливі воєнні девайси і речі, які дуже потрібні військовим. Але загалом здається, що наша витривалість подиву гідна і боротьба й волонтерка триває.

Якщо в перші місяці ми включалися по максимуму, то потім прийшло усвідомлення, що дуже важливо тримати внутрішній світ країни, бізнеси, наші команди, людей, які від тебе залежать. Вони є ресурсом, який допомагатиме армії. Бо якщо провалимо цю роботу, то віднімемо цей ресурс, цього робити не можна. Тому працюємо на повну, практично в повному обсязі відновили роботу видавництва. Працюють усі наші книгарні-кав'ярні. Намагаємося якось паралельно вести ці два процеси. Створювати ще книжки, які є важливими для світу, щоб він відчув, чим є наша війна. Це кілька важливих фронтів, якісь просто невидимі, але важливі. Але найважливіший внутрішній фронт – не зламатися зсередини. Бо якщо вичерпався твій ресурс, ти вже нікому не допоможеш. Цього допускати не можна.

Місто дуже змінилося, але виявилося досить толерантним до переселенців. Дивлюся за загальною емоцією Львова і настроєм – все досить спокійно і врівноважено, без гучних ексцесів. Поменшало російської мови. Це означає, що переселенці включилися в процес і говорять українською. Це зауважую не тільки я.

Виникає питання до чоловіків на вулиці, чому вони тут, а не там. Але знаю, що треба розглядати кожен конкретний випадок, бо коли військові приїжджають на кілька днів у відпустку, то вони ходять у цивільному. Взагалі майже немає людей у військовій формі.

На перший погляд життя у Львові мало змінилося: на вулицях музиканти грають, у кав'ярнях люди сидять. Але якщо пригледітись, то велика кількість цих людей постійно домовляється про якісь речі чи просто волонтерить. Люди в Галичині втратили величезну кількість своїх рідних. Звідси дуже багато хлопців загинули на війні. Зараз стоять багато наших на передовій, тримають кордон.

Захід став для цілої України великою платформою допомоги. Знаю величезну кількість випадків, коли роблять по максимуму, щоб підтримати і військо, і переселенців. Хотіла б, щоб усі українці сприймали нашу країну, як один організм. І якщо в людини щось болить, то вона страждає загалом, а не лише якийсь один орган.

Отримаємо дуже поруйновану країну – на рівні якоїсь інфраструктури, доріг, економіки. Ворог намагається спалити нашу житницю, забрати те, що було основою нашого експорту за кордон. Долатимемо ці речі. А паралельно у нас буде величезна кількість психологічних травм. І в тих, хто повернеться, і тих, які втратили родину, залишилися під бомбардуванням, скалічені в цьому світі, який не пристосований для людей із особливими потребами. І нікуди не подінуться всі цивілізаційні питання, які ми обговорювали до війни – про рівність людей, про важливість адаптувати суспільство під потреби різних людей. Все це буде нашими викликами. І нам треба мати величезний запас міцності, щоб не провалитися у психічні кризи, не зламатися, не збожеволіти, а випрацьовувати в себе велику динамо-машину, яка постійно крутитиметься. І бути ліхтарями в середині країни, які постійно світитимуть і працюватимуть.

Не впадати у відчай від того, що відбувається. Залишати емоційність при собі, але проживати її, бо людині властиво все. Людина жива, коли вона плаче чи радіє. Тому маємо зберегти цю здатність бути людиною. І коли живі наші емоції, то можемо ділитися ними з іншими. Ми всі один для одного є великим ресурсом, і нехай ніхто не думає, що може бути осторонь чи скраю, чи його участь замала, чи його роль невелика. Зараз такий час, що кожен є надзвичайно важливим.