У Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відбулась церемонія нагородження премії ім. Василя Стуса. Цьогорічним лауреатом став єпископ Української греко-католицької церкви, президент Українського католицького університету Борис Ґудзяк.
Нагороду 1989-го створила Асоціація Української Творчої Інтелігенції.
"Витримала випробування часом, - каже письменник, директор Національного музею Шевченка Дмитро Стус. - Завдяки Євгену Сверстюку проіснувала майже півтори десятиріччя. Після смерті мислителя 2014-го премію вручає український ПЕН-центр. У новітній історії - 3 лауреати, надзвичайно важливі для нашої культури. Це Олександра Коваль, творець Форуму видавців у Львові. Сергій Жадан, на мою думку, чи не найяскравіший літератор часів незалежності. Сьогодні це Борис Гудзяк, людина, яку я пам'ятаю ще кілька десятиліть тому. Він створив Український католицький університет, надзвичайно важливий для зберігання спадковості та традиції".
"Вирішили відійти від камерного формату і зробити премію більш публічною, масовою , - розповідає президент Українського ПЕН-центру, публіцист Микола Рябчук. - Хотіли організувати нагородження в рамках "Книжкового Арсеналу". Але в цей час були особисті сімейні проблеми у Владики Бориса. Мусили перенести і пристосувати до його графіку. Премія Стуса, насамперед, за відданість, певну громадянську посвяту. Всі лауреати посвятили себе культурі, віддавали всю свою енергію, силу суспільній справі. У цьому сенсі Владика Борис є знаковою постаттю. Бо він створив Український католицький університет.
Всі лауреати посвятили себе культурі, віддавали всю свою енергію, силу суспільній справі.
В Україні є лише ще одна подібна інституція. Києво-Могилянська академія, яка фактично тримається на зусиллях однієї людини - В'ячеслава Брюховецького. Для нас важливішою була не церковна діяльність лауреата, адже ми в ці справи не втручаємося. Знав Бориса Ґудзяка ще до того, як він прийняв сан. У середині 1990-х він викладав на літній школі Гарварду, а я брав у нього інтерв'ю. Він був науковцем, хоча вже тоді мав певні релігійні настрої, почуття. І після того, як став священиком, залишився відкритою та приязною людиною. Владика Борис випромінює святість. Відчувається, що він щиро вірить і має дух. Водночас цей дух підносить тих, що поруч. Це колосальне відчуття. Має добре почуття гумору. Колись давно питав у мене: пан Миколо, а якби нам пропонували олігархи гроші для університету католицького, чи варто брати? Я говорю: отче, дайте їм шанс. Хай поліпшують карму. Так воно і сталося. Хоча це, звісно, складний моральний вибір. Дуже радий, що маємо такого лауреата, це честь також для самої премії".
Якби нам пропонували олігархи гроші для університету католицького, чи варто брати?
Декілька років Борис Ґудзяк був у журі премії Василя Стуса.
Цьогоріч провели зустріч без мене. Тож йдіть у журі, бо можуть нагородити, - жартує лауреат.
Зараз Владика Борис Ґудзяк живе у Парижі, очолює єпархію святого Володимира Великого для українців візантійського обряду.
"Служу нашим людям у Франції, Бенілюксі та Швейцарії як єпископ Української греко-католицької церкви. Вже 6 років. У нас є багато емігрантів, і вони дуже швидко асимілюються. У Парижі тисяча, а то й більше українських студентів. 3 роки вони думають про Україну, можливо, як повернутися. А потім думають, як лишитися. І завдання – їм допомогти, гуртувати разом. Часто українці живуть у нелегальному статусі, що породжує різні проблеми і комплекси. Коли ці люди в біді, хворі чи помирають, вони приходять до церкви. І наша катедра в Парижі є таким центром. Щонеділі у нас 700 людей у церкві. Роботи багато.
Часто українці живуть в нелегальному статусі, що породжує різні проблеми і комплекси. Коли ці люди в біді, хворі чи помирають, вони приходять до церкви.
Про Стуса дізнався ще в дитинстві. Наша родина тоді жила у місті Сірак'юс, штат Нью-Йорк.
Сьогодні спостерігаємо за подвигом Олега Сенцова, подіями на Донбасі. Маємо питання зневіри перед викликами, феномен постправди. Постать Василя Стуса дає відповідь всім цим дилемам і викликам. Він є життєдайним і повинен бути таким для України сьогодні.
Минуле не померло, воно навіть не минуле" - такі слова з поезії Фолькнера чомусь спали мені на думку сьогодні, на врученні премії українського поета-мученика. Стус близький. Його премія – не декорація, а радше імператив, Стус – жива історія та позиція, його премія - виклик і обов'язок. Це про наш час, особливо зараз, коли за полярним колом карається Олег Сенцов. Стус помер за нез'ясованих обставин під час сухого голодування. Для спадкоємниці Радянського Союзу її каральні органи та методи зовсім не в минулому. Аналіз злочинів комуністичної системи зовсім не завершений. Стус знав, що осуд злочинів комунізму необхідний і був впевнений, що він відбудеться. Наша відповідальність у тому, щоб суд завершився і допоміг остаточно лишити минуле в минулому. Але поки минуле не минуло. Особливо Стусів Донбас, земля, за яку він так переживав і вболівав, яка стала полем битви і крові. Він на власні очі бачив, до чого призводить русифікація. І позбавлення тотожності. Адже викладав українську мову саме в багатостраждальній Горлівці.
Із Василем Стусом я не був знайомив, хоча майже 30 років тому в Польщі мав честь познайомитися з його сином Дмитром. А як дитина покоління української діаспори, разом із батьками слідкував за долями українських дисидентів, портрети яких висіли у нас - Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола. Бачився з Надією Світличною. Микола Руденко гостював у нашому домі. Вважаю великою благодаттю знайомство і побратимство з Мирославом Мариновичем, в якого вчуся. 1977-го, коли був у середній школі, саме Мариновича судили. Під проводом старших студентів ми влаштували акцію. На День солідарності з ув'язненими правозахисниками ми голодували, а на зекономлені гроші купували марки та листівки, писали до таборів політв'язням.
На День солідарності з ув'язненими правозахисниками ми голодували, а на зекономлені гроші купували марки та листівки, писали до таборів політв'язням.
Вже тоді Маринович був для мене ідеалом. Хтось міг думати, що ми були наївні. У той час не лише дисиденти, а й їхні родини, ті, хто їх підтримував, вважалися фантазерами. Однак вийшло інакше. У нас час має беззаперечний доказ сили правди. Система, яка виглядала непорушною, озброєна ядерними боєголовками, армією, перестала існувати. Дитяча наївна боротьба додала впевненості, що правда є і за неї треба боротися. Що ми покликані не бути ходячими, може, успішними, але моральними трупами. А віддавати, жертвувати, жити, працювати. Це стосується Стуса та Сліпого, Небесної сотні, Олега Сенцова і тих воїнів, що загинули на Донбасі, захищаючи наше право жити в правді"
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фін, який досліджував українську історію, та перша жінка-лауреат: за що і кому вручили премію Франка
"Найбільша праця Борис Ґудзяка як науовця - "Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії", - розповідає почесний президент ПЕН-клубу Мирослав Маринович. - У цій монографії звернув свій погляд на одну з контраверсійних подій української історії – Берестейську унію. Для одних це славна велика подія, для інших – ганебна. З академічною точністю, чесністю розглядав всі аспекти прийняття цього рішення. Чому воно було прийнято і за яких обставин. Я прочитав на одному диханні. Дуже цінна книга. Ми з Владикою Борисом познайомилися 1993-го. Він мене перестрів після якоїсь конференції в Львівському університеті, згадував Гарвард. Запросив мене до хати. Спершу це було звичайне знайомство. Потім я дізнався, що він рекомендував мене для курсів із релігійних прав і свободи у Колумбійському університеті. Коли повернувся, запросив до Католицького університету. Це людина, яка своїм словом преображає людські серця. Бути побратимом у владики Бориса – це розкіш".
За 25 років лауреатами премії ім. Василя Стуса були правозахисник Євген Захаров, історик Володимир В'ятрович, мовознавець Лариса Масенко, публіцист Мирослав Маринович, кобзар Тарас Компаніченко, співачка Марія Бурмака, заслужений лікар України Ольга Богомолець, співак Святослав Вакарчук.
2 
4880
Коментарі