Богдана Півненко, скрипалька, яку називають "Паганіні у спідниці", і дочка художника Івана Марчука, розповідає, що змогла реалізувати своє покликання всупереч багатьом перешкодам. Відома скрипалька зізнається, що свого часу їй доводилося переконувати батьків, що вибір музики — зважений і не гірший за живопис. А в навчанні, каже Богдана, відсутність підтримки і свого "клану" за спиною змусили "пробивати дорогу самотужки".
Як вам вдалося стати тим, ким ви стали?
- Я стала тим, ким я є, всупереч, а не завдяки. Мене не брали в школу музичну — харківську десятирічку. Я півроку провчилася в нулівці і була на висоті, входила в трійку кращих учнів. А коли були вступні іспити в перший клас, я лежала в лікарні з апендицитом. Коли я вийшла з лікарні, мені сказали, що на моє місце взяли вже дитину, місць нема. Я тричі поступала в школу, а мене не брали. При тому приїжджаю в Київ — і отримую п'ятірку на іспиті, а в Харкові — трійку. Але в Києві в інтернаті не було місць.
Але я була вперта. Просто я дуже хотіла грати на скрипці. Мама мені казала: "Кидай ти цю скрипку". А я дуже хотіла. Це досить рідкісний випадок, але так буває.
Батьки вас підтримували?
- Мої батьки художники. Мама дуже хотіла, щоб я йшла вчитися в художню школу. Їй скрипка була зайва. Сперечатися з нею мені не доводилося. Але вона переживала, що я ридала, що мене не беруть. Свій вибір батьки мені диктувати не могли. Я ж з характером. Мені важко щось диктувати. Але мені в дитинстві бракувало підтримки від батьків.
Думаю, тим дітям-музикантам, у яких батьки з музичного середовища, значно легше. Я пам'ятаю, мені мій викладач колись сказав: "Розумієш, Богданко, ти вискочка. Тобі тут ніхто не радий. Тут свої музичні клани". Звісно, легше, коли у дитини за плечима стоїть своя мафія. Можуть проштовхнути дитину завдяки зв'язкам — десь там зіграти чи там. Звичайно, дітям музикантів значно легше ставати музикантами, ніж коли ти пробиваєш собі дорогу сам, а твої батьки в цьому нічого не розуміють, та ще й зовсім не в захопленні від твого вибору. Так у кожній сфері. Мені весь час доводилося доказувати — брати скрипку і грати.
Знаю, що тато мною пишається. Він, правда, мені рідко про це говорить. Як усі генії, він зосереджений на собі. Але я знаю, що коли йому кажуть, що я його найкращий твір, йому дуже приємно. Він знає, що я всього добилась сама, він за це мене поважає, і я думаю, що і пишається. Наскільки він може пишатися. Бо він сам — дуже велика постать. Я не така велика, тому він може не помічати цього.
Ви маєте учнів. Як розвиваєте в дітях талант?
- Над ним потрібно багато працювати. Тому що будь-яка творча професія — це перш за все величезний труд щодня. Ти можеш бути талановитим, але треба тренувати пальці. Це так само, як спорт — треба постійно займатися. З учителями мені пощастило.
Найкраще вчити дитину на власному прикладі. Зараз я навчаю дітей гри на скрипці. Я їм показую, як би я заграла. Їм подобається. Я пропоную скласти мені компанію і зробити так само. Потім я їм даю шанс виходити на сцену, грати разом зі мною. Це для них величезна мотивація. У серпні буде в мене концерт — гратиму Паганіні, Вівальді. А моя найменша семилітня учениця, яку я вчила з нуля, буде грати з оркестром теж частину концерту Вівальді. Це не перший раз, коли вона грає з оркестром. Уже разів п'ять грала вивчені твори на сцені, з шести років. Але у філармонії це вперше.
4 
4880
Коментарі