Музикант Юрій Фединський народився у США в родині ірландця та українки. Прізвище Бревер, яке дісталося від батька, в університеті змінив на материне - Фединський. У Штатах вперше почув записи гри на бандурі і захопився нею. 1998-го переїхав в Україну. П'ять років живе з родиною у селі Крячківка на Полтавщині. Майструє музичні інструменти та вчить цьому інших. Співає у фольклорному колективі села "Древо". 17-19 липня проводить у Крячківці фестиваль "Древо роду Кобзарського".
Чим привабило Вас полтавське село?
- Полтавщина - це величезний культурний вакуум. Діяльність місцевих відділів культури обмежується плановими показами народної самодіяльності. Поки вони мають монополію, то можуть взагалі нічого не робити. У них є страх, що прийдуть люди з досвідом організації фестивалів, як хоч би на Західній Україні. Тоді їхній монополії кінець. Розуміють, що бик, який дивиться на червоне, це я. Мені приємно мучити їх. Вчора бачив чиновницю, яка хотіла мене колись вижити з "Древа", бо я був проти, аби колектив працював на інтереси Росії.
Яким чином працював на інтереси Росії?
- Виступав, скажімо, на урочистостях Московського патріархату до Дня хрещення Русі. Або зняти відео, де "Древо" співає купальські пісні російською. Тому я був її ворогом номер один. Хочу спокійно жити, але так не вийде. Це не входить у мою програму.
З чого почався у Вас український період?
- 10 років я займався у Штатах бандурою. Аж поки не зрозумів, що виріс із того середовища. Як раз познайомився з "Гайдамаками". Запропонували приєднатися до них. Але шести місяців мені було досить. Ідеальним проектом для мене був український фольк без регі, циганщини, Ірландії - а суто український. І тут почув: "А що є в українському фольклорі?" Кажу: "Хлопці, ви просто не знаєте своєї музики". Мене все менше слухали. Я пішов. Створив інший проект "Карпатяни" - такий, який мені більше імпонував. Перший рік - дуже плідний, багато концертів. Бо тоді крім проектів Олега Скрипки і "Гайдамаків" нічого не було. Хлопці - професійні музиканти. Але для них навіть було проблемою ходити регулярно на репетицію. Паралельно з Тарасом Компаніченком створили "Хорею козацьку". Через п'ять років виник застій. Коли все йде само собою, хлопці знають репертуар, тоді можна жити без репетицій. Просто чекати на телефонний дзвінок, коли хтось запросить виступити. І так ансамбль може існувати дуже довго. Найбільші ансамблі тут, на жаль, саме так існують. Як "Кому вниз", чиїм великим фанатом я є. Щоб постійно мати новий матеріал, треба постійно працювати.
Ви із забезпеченої родини. Чи важко було відмовитися від матеріальних благ задля України?
- Так, це був кошмар. Уявити не міг, як працювати тут без зарплати з "Гайдамаками", орендуватиму при цьому квартиру. Прийняв рішення займатися ще чимось. Створив комерційний проект - грав кантрі-блюз. Ми багато виступали. Але оскільки однією з мотивацій була комерція, я втратив інтерес.Потім взявся продавати українські народні інструменти закордон. Об'їздив по Україні усіх майстрів. Але такий бізнес виявився важким. Треба було слідкувати, щоб майстри робили саме те, що замовили. Сам інструмент є річчю дуже делікатною. Його слід посилати поштою. Крім того йти в управління культури по дозвіл на вивіз інструмента з країни. На це треба три дні. Виходило, що я постійно займався бюрократією і шоферством. А тоді ще й майстри почали говорити: ага, хтось заробляє на моїй праці. І давай дерти ціну. Вирішив сам робити інструменти. Якщо комусь сподобався, на якому не граю, можу продати. Або може у мене безкоштовно зробити. Житиме тут, харчуватиметься. Тиждень тому прийшов один австралієць. Захотів зробити бандуру. Дуже поспішав, щоб взяти інструмент з собою до Австралії. В нашій атмосфері зрозумів - не треба поспішати. Я так люблю таку атмосферу під час роботи, що про гроші не можу думати. Якщо живеш правильно і робиш те, що любиш, Бог тебе сам забезпечує. А в Україні більшість втрачають голову за мізерну зарплату. Не працюють і не живуть з любов'ю.
Такий погляд на життя у вас був завжди? Чи з'явився з приїздом в Україну?
- Це від України. Традиційне українське життя воно таке, коли своїми руками забезпечуєш свої потреби
Думаєте українською чи англійською?
- Давним-давно українською. 15 років мало говорю англійською.
З дітьми говорите англійською?
- Намагався це робити. З ними англійською читаємо. І вони мають досить високий рівень. Тим більше зараз до мене багато приїздить англомовних людей. Скоро буде мій батько - дід Ерік. Це буде два тижні англійської мови.
Ірландське коріння вас не притягує?
- Дуже люблю ірландську музику. Пишаюся ірландцями, що, подібно до українців, виборювали незалежність від Великобританії. Однак батьківщина номер два - це Німеччина. Великий відсоток від татової крові - саме там. Трохи маминої теж.
Пам'ятаєте перше захоплення Україною?
- Перше велике щастя відчув, коли літак йшов на посадку у Борисполі. Бо чекав на це 23 роки. Боявся, чи українці мене сприйматимуть. Бо з американцями не мав контакту. Бачив, як між собою дружать, а я лишався у стороні. У школі з однолітками міг не вимовити за день ні слова - мені було страшно. Тут можу говорити-говорити-говорити, - посміхається. - Не соромлюся сказати щось зайве. Просто зрозумів, що українці - мій народ. Тут є взаємна симпатія. Американці судять через "ми" і "вони". Їм важко зрозуміти інших: ми найкрутіша культура, а решта - таке. Навіть до Януковича маю зернятко симпатії, бо він жив серед цих людей. Навіть з ним міг би сісти і довго розмовляти.
Про що?
- Про все! Я би йому сказав: відпускайте від себе цю мафію, що експлуатує і мучить вас. Станьте нормальним. Цілу розмову я би намагався його переконати стати нормальною людиною.
Вам було до кого їхати в Україні?
- Мій дядько і єдиний родич, який тут живе, - Адріан Фединський у Львові. Він контрабасист. Мав проблеми з серцем. Його родину інтелігентів на диво не виселили до Сибіру. Хоча у центрі Львова було важко заховатися. Вони просто закрилися у квартирі і перестали з'являтися на очі на вулиці. Його батько був дуже приязний до двірників, і вони їх не видали. В Україні мені було простіше знайти друзів - перший раз бачу людину і вже є довіра. Тут люди вільніші, мають більше часу на дружбу. Можуть взяти день відпустки, щоб присвятити його собі. Американці залежні від програми стабільності, кар'єри.
Як Вас змінила Україна?
- Став більш відкритим до людей. Раніше був егоїстом. Вважав, що нікому непотрібен, що ніхто не дбає про мене.
Не думали приймати українське громадянство?
- Якраз вчора була така думка. Може це нечесно мати американський паспорт, коли почуваєшся українцем, але це документ, який дозволяє їздити, куди захочу.
Українську мову вивчили тут?
- В Америці починав вчити по словнику.
Труднощі були через мову?
- Досі є. Бо не знаю, чи ви мене розумієте. Хоча мені дуже легко щось сказати. Та українська граматика - це катастрофа для мене.
У Вас з'явилися у селі нові захоплення?
- Щодня люблю йти і дивитися, де яка нова квіточка розпустилася, де листочок виріс. Коли хтось машиною їздив по нашому газону, було боляче.
Повний репортаж читайте у журналі "Країна" від 16 липня 2015 року.
3 
4880
Коментарі
1