Актриса випадково вбила залицяльника

 

Фільм "Повільна машина" американських режисерів Джо Денардо та Пола Фелтена - це ніби Енді Воргол перезнімає "Малхолланд Драйв" Девіда Лінча.

Про це каже кінокритик Станіслав Битюцький під час обговорення стрічки після показу в рамках 4-го кінофестивалю "Київський тиждень критики". Проходив у столичному кінотеатрі "Жовтень" 22-28 жовтня, пише журнал "Країна".

Театральна актриса пиячить, ходить у групу підтримки для алкозалежних. Намагається пробитися у кіно. Випадково вбиває під час сварки залицяльника. Переховується в будинку за містом, за сюжетом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Герой нерухомо сидить у кріслі та спостерігає за дощем за вікном

"Це найбільш експериментальний та дивний фільм фестивалю, - говорить Станіслав Битюцький. - Продовжує традицію американського авангардного DIY-кінематографа (від англ. Do It Yourself - "зроби це сам". - Gazeta.ua), що з'явився у 1960-х, зокрема з експериментів Енді Воргола. Йде у протиріччя із традиційною системою виробництва. Робиться "на колінці", за власний кошт, як правило, з друзям. Знімається на 16-мм плівку. Для цілої генерації постановників – так званих плівкових фріків - стала фетишем.

Творці "Повільної машини" - люди не нові в тусовці. Денардо – оператор, Фелтон – сценарист. Це їхній дебют у режисурі. Кіно про представницю бруклінської богеми, яка стикається з дивними подіями в геополітичному житті Америки. Надихалися шпигунськими романами Джона Ле Карре. Додають ідею хвилювання й неспокою життя у великому місті. Намагання сучасного художника переробити свої тривоги в мистецтво.

Сценарій нелінійний, хаотичний. Вирішили, що кіно має відображати пам'ять, бо працює з минулим. А пам'ять фрагментарна. Тому на екрані – обривки спогадів, які нашаровуються один на інший.

Ключ до розуміння – виконавці. Головну героїню та спецагента втілюють актори з експериментального нью-йоркського театру. Їхня гра експресивна, істерична. Багато імпровізують. Посилаються на події власного життя.

Персонажі з'являються, але не несуть за собою нічого. Маленькі спонтанні історії не розповідають до кінця. Жодна лінія нічим не закінчується. Глядач нічого не розуміє. Можемо будувати припущення, спробувати скласти пазл і розібратися. А можемо – ні. У цьому кайф картини. Повністю відкрита".

Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна" від 5 листопада.

×