Українського питання як такого в міжнародній політиці немає. Є глобальне російське. Неадекватне керівництво величезної країни з ядерною зброєю дозволяє собі агресивні загарбницькі дії в зовнішній політиці проти сусідів. Перш за все щодо України.
Із цим російським, путінським питанням доводиться жити Європі й Америці. Для Німеччини воно набагато гостріше, ніж для більшості інших країн. Через традиційні зв'язки німецької політичної та бізнес-еліти з колегами в Росії. Поривати ці стосунки — як по живому різати. Вони довгі роки в 1990-ті та нульові успішно робили бізнес із тими ж людьми, які зараз є бюрократичною, фінансовою олігархією навколо путінського трону. Її громадськість багатьох країн сприймає як міжнародних злочинців.
Для німецької еліти це — серйозна політична дилема. Вирішують її, як в анекдоті, коли чоловік приходить додому п'яний, у губній помаді, і каже дружині: "Люба, придумай сама що-небудь". Як ця жінка, еліта поки що не наважується приймати реальність. Намагається жити, ніби нічого страшного не сталося, продовжуючи співпрацювати з міжнародними терористами і злочинцями. Як у випадку "Роснефти" (державна нафтогазова компанія РФ. Із 2014 року через анексію Криму та війну на Донбасі проти неї діють санкції Євросоюзу і США. Зокрема, обмежують видобуток сланцевої нафти. — ГПУ), яка прекрасно почувається в Німеччині. Попри санкції, відкриває свої філії та процвітає.
Цей нарив буде зріти, поки німецьке, європейське, американське суспільство не запитає жорстко своїх політиків, керівників країн: доки ми будемо співпрацювати з міжнародними злочинцями?
3 
1
Коментарі