У роки мого отроцтва і юності модно було вишукувати людей, які хоча б бачили якось Леніна. У нашому Градизьку таких було троє. Хіба про одного з них, Павла Івановича Приступа, можна було сказати, що він трудяга і чесний та поважний чоловік. Про другого єдине, що згадувала моя мама, це те, як він зайшов у хату з рушницею, наставив на п'ятилітню Христину і сказав: уб'ю, як не скажеш, де ховаються петлюрівці. Третій, мабуть, Леніна не бачив, але хвалився, що чув його здалека на якомусь мітингу в Пітері.
Ну бачив, ну чув — і що з того? Іконізація Леніна, Сталіна чи ще когось із радянських вождів доходила до абсурду, а то й до комічного. У селі Кліщинці жив чоловік, який дуже пишався з того, що його прізвище згадував на нараді в Москві сам Анастас Мікоян. Але як? Наш герой працював в Орлі директором заводу безалкогольних напоїв, так Мікоян "похвалив" його: "Гівно Пирожик, з води води не вміє робити!" (прізвище з етичних причин змінено).
Я тоді, будучи зовсім юним, думав: а що, як і я, коли зістарюся, стану згадувати з побожністю вождів, яких бачив і чув? Це ж з глузду можна з'їхати. За своє життя я слухав Хрущова, Брежнєва, Горбачова, не кажучи вже про українських вождів. Бачив Шарля де Голля, Буша, Клінтона. Знайомий з "болгарським Дубчеком" Олександром Ліловим. Зустрічався з Мадлен Олбрайт. Спостерігав, як Ніколає і Єлена Чаушеску обтанцьовували в Бухаресті Юмжагійна Цеденбала і Анастасію Філатову. Ну й що з того? Що змістовне і важливе скажу про цих зовсім не святих людей, хоч дехто з них і був біля керма світової історії? Сакралізація вождівського племені і зведення людини до рабів різних культів, хвалити Бога, в минулому, до якого немає вороття. Та й що можна винести з тих бачень і слухань? Хіба те, про що народ каже: чорти би дятла знав, коли б не довгий ніс. А що чи чортові, чи Богові той дятел з його носом, а тим паче нам, людям?
Спроби повернути голоблі назад є і в нинішній політичній практиці. Намагання творити нові культи і нові божества дає українське життя останніх п'яти років. Щоправда, суспільство на такі культи не пристає, відкидає їх, але політики ніяк не можуть позбутися цього лиха.
Хто уважно стежить за роботою VIII скликання Верховної Ради, той не міг не помітити постійного намагання "фронтовика" Максима Бурбака нав'язати українцям якщо не культ, то відчуття щастя від знайомства з Арсенієм Яценюком у ролі прем'єр-міністра післямайданних двох років. Він і великий реформатор, і мудрий провідник, і всенародний благодійник. А звідки тоді всенародна ненависть до Кулявлоба? Хто творець високих тарифів, податків з пенсій і урізання пільг ветеранам, дітям війни, чорнобильцям? Дійшло до того, що на інавгурації новообраного президента Зеленського Сеню посадили поруч із прем'єр-міністром. Ні, таки дуже хочеться комусь мати в Україні нових святих. Історія вчить тому, що вона нічому не вчить. З поганої трави і сіно лихе, навіщо його сунути в ясла?
Ну, що Порошенко не може бути в ролі об'єкта поклоніння, український люд сказав на виборах. Але всі помітили тенденцію — на тлі цієї нелюбові прищепити нам відчуття щастя від президентства Кучми чи Ющенка? "Мудрий" творець олігархату й очільник знищення промислової потуги України на брухт — уже наше щастя? А спроби воскресити з Ющенка месію взагалі зі сфери театру немузичної комедії.
Гірше інше. Намагання віддавати чолом новообраному президентові відчувається в публічних виступах представників команди Зе у ході парламентської виборчої кампанії з явним ухилом до поклонів. Можна і треба допомагати президентові не з політичного кодла ставати на ноги і давати лад країні. Але не треба це робити за звичаями того політичного кодла, яке склалося у нас за довгі чверть віку. Від цієї напасті, як вчить народна мудрість, хоч поли вріж, а втікай. Будемо хвалити президента за добрі справи, критикувати за помилки, але не робити з нього ні об'єкта поклоніння, ні тим більше — ненависті. Ми ж давно вже не живемо за звичаєм, коли піп у дзвін, а чорт у калатало. Маємо жити дружним гуртом, а не ходом прочан чи ватагою забіяк. Нікому не кланятися, але нікого й не добивати ні за цапову душу.
Бачу, як деградує російське суспільство від того, що для виживання правлячого політичного класу в державі насаджується культ царів, імператорів, канцлерів, а головне — Сталіна і його розстрільної команди. Криваві Петро Перший і Катерина Друга стають національними героями. Сталін і Жуков — рятівниками Росії. Де кінець цьому єзуїтству?
В Україні нема такого спадку вождизму, але ми довго були разом. І в головах не одного з нас оживають алюзії й ілюзії якихось історичних аналогів і проектувань на день сьогоднішній. У нас є свої українські святощі, але нема і не буде святих при кермі чи в політиці. І це добре, бо дві неділі ніколи разом не зійдуться. Будь-який правничий не вітець лісничий. Вийшли з послуху — вийдемо і з поклонів. Дійшли ж пори, коли вилізли з рабської нори, а в нову вже ніколи не втрапимо.
1 
1
Коментарі