Кільканадцять років тому "прогресивна громадськість" по обидва боки Атлантики намірилася було гучно відсвяткувати кругленьку дату — 500-ліття так званого "відкриття Америки" Христофором Колумбом. Індіанці в Північній Америці і Південній заперечили, однак, що нічого доброго їм те "відкриття" не принесло, окрім рабства та геноциду.
Вони звинуватили європейських та американських білих у намаганні накинути світові односторонню, суто колонізаторську точку зору на суперечливу історичну подію й утвердити таким чином своє колоніальне домінування. Нащадкам колонізаторів довелося відступити. Святкування було замінено політично більш нейтральним "відзначенням". Усі драматичні наслідки того "відкриття" для місцевої людності було належно згадано і засуджено. Нових пам"ятників "першовідкривачам" вирішено не ставити, аби не загострювати міжетнічних, як у нас це називають, відносин.
Українці — не індіанці. Колонізація їхнього краю московсько-петербурзькими "білими" відбувалася дещо інакше, ніж іспансько-португальська конкіста чи англосаксонське опанування "дикого Заходу". А проте перелік спричинених тією колонізацією катастроф вражає не менше: покріпачення селянства, встановлення для євреїв "межі осілості", заборона української мови, більшовицький терор, депортація кримських татар, німців, поляків, винищення майже всієї аборигенної інтелігенції, виморення мільйонів колгоспних рабів штучним голодом.
Нащадки конкістадорів — у сьогоднішній Компартії України та Партії регіонів, не кажучи вже про всілякі чорносотенні "православні братства" та "слов"янські блоки" — мають підстави пишатися своїми духовними попередниками.
Адже саме вони забезпечили імперським креолам домінування в "этой стране", ефективно запакувавши аборигенів на бурякові плантації та в сільські гетто. А також обмеживши наплив небажаних гастарбайтерів із сільського третього світу до міського першого за допомогою сурогатних віз — системи прописок, маніпуляції паспортами та інших форм фізичного і розумового покріпачення.
Відтак цілком зрозуміле небажання цих персонажів засуджувати своїх попередників за Голодомор чи русифікацію. Зрозуміла і їхня турбота про колоніальні пам"ятники й інші символи, які утверджують домінування "білих" над "чорними", "передового" російськомовного центру над "відсталою" україномовною периферією. Зрештою, зрозуміле і їхнє прагнення представити це домінування як історичну даність, як норму. А будь-які спроби змінити колоніальну ситуацію — як "націоналістичне збочення". Останній конфлікт довкола "відновлення" пам"ятника Катерині II в Одесі — це лише дрібний прояв конфлікту значного, масштабнішого. Між імперією, яка не бажає здавати своїх символічних позицій, та колонією, що прагне позбутися цього символічного домінування.
Сказане не стосується ефесбешних агентів і провокаторів з РПЦ
Безумовно, креольське населення має підстави шанувати своїх колумбів та катерин, своїх ленінів та кортесів — але доречніше це робити у Барселоні та Петербурзі, Мадриді й Москві, а не в Сан-Хуані, Києві чи Одесі. Просте моральне чуття мало би підказати нашим "креолам", що не варто робити певних речей, які ображають їхніх сьогоднішніх співвітчизників — україномовних "аборигенів". Не варто розкручувати війну пам"ятників та символів у суспільстві, яке як ніколи потребує порозуміння й примирення. Сказане не стосується професійних ефесбешних агентів і провокаторів із Російської православної церкви — їх доречніше було б приборкувати не моральними аргументами, а статтями Кримінального кодексу. Ідеться радше про російськомовну інтелігенцію. Про людей, які називають себе лібералами, а проте воліють фатально не помічати всіх тих українофобських паскудств, що кояться на їхніх очах у Луганську, Донецьку, Одесі, Харкові, Криму і далі за списком.
В Одесі шовіністична "креольська" більшість використовує пам"ятник Катерині II наче голоблю для побиття, упокорення і приниження аборигенної меншості. І точно так само діє українофобська більшість у деяких інших місцевих радах, голосуючи за так звані "дві офіційні мови". Формально це начебто називається "демократією", але фактично є типовою євразійською дикістю. З європейського ліберального погляду тут не дотримано двох головних вимог: ані більшість не є достатньо компетентною та відповідальною, ані меншість не є належно захищеною. І поки ми цих вимог не збагнемо й не виконаємо, будемо жити у канібальському світі. Більшість звично пожиратиме меншість на підставі цілком демократичної процедури голосування.
3 
1
Коментарі
9