Навіть за найжорсткіших режимів влада тримається не стільки на насильстві, примусі, скільки на схваленні більшості суспільства. Для прикладу згадаймо хоча б Німеччину 1930-х. Тоді більшість одного з найцивілізованіших народів світу не лише терпіла нацистський режим, але й схвалювала його.
Наведу ще ризикованіший приклад. Сталінський режим опирався не лише на ГУЛАГи та НКВД, але й на схвалення якщо не більшості, то значної частини народу. Однак про свій гріх той самий народ чи вже його нащадки говорити не хочуть. Це й призводить до цинічного заперечення Голодомору і Великого Терору. В Україні рупорами цього цинізму є вишкребки з Комуністичної партії. Щоправда, значна частина народу також навідріз відмовляється признатися навіть самим собі, що таке було з їхніми дідами та батьками. Причому не у західних регіонах, а саме на сході. Що був не лише біль, але й підлість, людожерство, дітовбивство. Що поміж нас живуть нащадки не лише жертв Голодомору, але й душогубів.
Натомість на державному рівні ціла сучасна Росія ледь не в унісон навідріз відмовляється від будь-якого каяття. Російські дипломати розпочали безпрецедентну за своїм цинізмом кампанію проти визнання Голодомору геноцидом — тобто злочином, спрямованим проти одного з народів СРСР.
Чому можливі дві різні України і така єдина Росія?
Вернімося до самої природи влади. Стабільність і легітимність її гарантується безсумнівним схваленням із боку народу. Там, де ніхто не веде розмов щодо влади, не дискутує, не полемізує — вона надійна й сильна. Саме так є в путінській Росії, де владу, попри всю нашу іронію, нині підтримує більшість народу. А тому вона може ефективно застосовувати всі свої інструменти — військо, міліцію, податкові органи.
Путін чудово розуміє, якщо влада стає предметом спочатку розмов, потім дискусій і політичної полеміки — починається її розпад. Вона втрачає схвалення, руйнується і механізм силового контролю. Тому для кожної влади так важливо володіти думками людей, тим чи іншим способом добитися їхньої прихильності. І заблокувати будь-яку дискусію щодо неї. Чи так, як Адольф Гітлер, чи так, як Вінстон Черчилль. Народ схвалював і підтримував і того й іншого.
Народ підтримував і Гітлера, і Черчилля
А що маємо в Україні чи в Українах? Те ж сприйняття Голодомору доводить, що ми навіть у таких нібито зрозумілих питаннях розколоті. Тому природно, що половина України голосувала і голосуватиме за щось на кшталт Партії регіонів. А вона міцна тим, що до часу спирається на схвалення своєї частини народу. Чи може вже час говорити — "свого народу". Тоді як колись єдині "помаранчеві" спираються на свій.
Але не все так погано. Сьогодні як одне політичне угруповання, так і інше розпадаються і втрачають схвалення свого електорату. А коли цього немає, то застосування інструментів влади стає проблематичним. Ніхто не може бути певним, що та ж СБУ в разі якогось протистояння президента і донецьких піде до останнього. Тобто влада не повна і не певна себе. З одного боку це не добре, бо влада слабка. З другого — добре, бо не має змоги "мочити" всіх до кінця. Тобто в Україні маємо нестійкий баланс слабкої влади та її частини — слабкої опозиції.
Єдиним застереженням є Юлія Тимошенко. Вона прагне отримати повне чи майже схвалення — так би мовити, "об"єднати" Україну. Але за своїм партійним принципом, як у БЮТі. Тобто зміцнити владу чи свій контроль над нею.
Навряд чи це вже вдасться зробити Вікторові Ющенку чи Вікторові Януковичу — навіть якщо вони об"єднають зусилля. Занадто пізно і занадто глибокого рова викопали між собою. Тому навіть за створення "широкої коаліції" правління її матиме тимчасовий і гангренозний характер. Як за часів перезрілого Кучми.
Народ не вірить ні одним ні другим. Є певні передумови до "об"єднання" України у цій своїй недовірі. Ми знову стоїмо напередодні змін, знову шукатимемо гідної нашої довіри політичної сили чи політичних лідерів. Не думаю, що такими стануть ті, хто сьогодні щодня миготить на екранах телевізорів. Їхній час минає.
4 
35413
Коментарі
1