Коли розпався Радянський Союз, у багатьох виникло відчуття, що нарешті світ став безпечним. Зникло протистояння двох світових систем. Американський філософ Френсіс Фукуяма навіть розробив теорію "кінця історії" — бо ж нас уже не мали очікувати ніякі потрясіння та війни.
Особливо цією маніловщиною страждала молода Українська держава. Із самого початку вона оголосила про свою "нейтральність" — так неначе ці порожні слова хоч щось означали. У цій наївності було багато моралізаторства, бо ж не вірилося, що на народ, який пережив комуністичні репресії, Голодомор, світову війну, хтось буде зазіхати. Ми наївно вірили, що якщо суперництво і буде, то лише у сфері економіки, культури та спорту. У свої військові стратегії та національні доктрини Україна закладала безсумнівну на той час тезу про те, що ми не маємо зовнішніх ворогів, що ніхто не наважиться розпочати якісь ворожі дії проти України. Ми наївно гадали, що якщо в нас немає територіальних претензій, то їх немає і в інших щодо нас. Ми по всіх усюдах пропагували бездумний і небезпечний пацифізм. Кинули свою армію напризволяще. Довели її до злиднів. Десятиліттями всерйоз не займалися її модернізацією. Наші спецслужби працювали невідомо на кого. Ми тупо і безглуздо здали ядерні арсенали, що перебували в Україні. Хоча нею не контролювалися. І не отримали нічого.
Цим ілюзіям на світовому рівні поклав край напад терористів на США 11 вересня 2001 року. Переконливішої демонстрації того, що історія продовжується і матиме жахливі сторінки, було годі очікувати.
Виявилося, право сили і далі має більше прав, ніж сила права. Інтервенція Росії в суверенну Грузію стала тим самим "11 вересня" для нашої частини світу. Росія дала всім чітко зрозуміти, що її не цікавлять пацифістські постмодерні конструкції світової безпеки. Вона непрямо підтримала Іран, який семимильними кроками наближається до створення атомної зброї, і забавлялася з Північною Кореєю — лиш би напаскудити Америці. Що й спровокувало корейців — тепер маємо божевільного з бритвою в руці.
Показова брутальність, з якою проводилася окупація грузинської території, свідчить тільки про те, що ця тактика Росії матиме продовження. Україна вже мала досвід територіального конфлікту з Росією за острів Тузлу. Це була перша спроба.
Румунія досі плекає надії на Північну Буковину та частину Одещини
Такі самі проблеми були і з уже "європейською" та "натівською" Румунією. Виявилося, що ні членство в ЄС, ні членство у НАТО не перетворює зовнішню політику держави в більш-менш цивілізовану та дійсно добросусідську. Румунія і досі плекає надії не лише на шельф Чорного моря, який відсудила, але й на Північну Буковину та частину Одещини.
Список інших потенційних претензій, які будуть пред"явлені, у разі чого, можна продовжувати. Не буду цього робити з огляду на хоч якусь політичну коректність. Однак зауважу, що не тільки Росія всіма способами пробує поставити під знак запитання український суверенітет у всіх сферах — аж до права писати нашу історію, а, отже і майбутнє, тільки "с высочайшего московкого соизволения".
Не менш двозначну позицію зайняв Європейський Союз. Він усіма силами уникає фіксації європейського майбутнього нашої країни. А якщо ми не матимемо цього європейського майбутнього, то Україна не матиме перспективи. Самостійно існувати між двох величезних потуг — Російської Федерації та ЄС — вона не зможе.
Притягання до цих двох геополітичних платформ може призвести тільки до того, що Україна приєднається до однієї з них, або її просто розірвуть. Агресивно відштовхуючи Україну від себе, а ідеологами такого відштовхування є Німеччина та Франція, Євросоюз силоміць заштовхує нас у велику російську шафу.
Усе ті ж країни показово позбавили Україну її надій сховатися від російських зазіхань під парасольку НАТО. Вони брутально заблокували всі наші сподівання отримати хоч яку-небудь перспективу в майбутньому. Для них український суверенітет виявився добрим товаром у торгах із Росією.
Але і внутрішньо ми виявилися вкрай слабкими. Про армію не говоритиму. Її просто жаль. Посилаючись на економічну кризу, прем"єр міністр України робить усе, щоб пустити її з торбами, а по-суті, обеззброїти перед Росією.
То, може, хоч спецслужби щось роблять? Та ми бачили, як "несколько бабушек с плакатами" зірвали спільні навчання з військами країн НАТО у Феодосії в червні 2006-го. Бачили істеричну кампанію проти вступу України у НАТО торік і позаторік. Кампанія проходила на всіх рівнях — аж до Верховної Ради України включно. Це дозволило президенту Російської Федерації Дмитру Медведєву 29 січня 2009 року на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві вдоволено констатувати: "В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи".
Які подальші завдання поставлять президенти Російської Федерації перед п"ятою колоною в Україні? Будуть розривати її далі чи ковтатимуть, перепрошую — інтегруватимуть її повністю? Не забуваймо: чотири з п"яти фракцій у Верховній Раді України тільки те й роблять, що заглядають їм до рота.
І доки ми будемо настільки злочинно безпечними? Як не про себе, то хоч про дітей подумали б. Он Південна Осетія й Абхазія процвітають — там уже течуть молочні ріки між берегів із киселя. Може, і нам такого ж процвітання спробувати?
1 
1
Коментарі
3