Після прем"єра Віктора Януковича міністра закордонних справ Бориса Тарасюка допекли журналісти. Наполегливо запитували про відставку, а не про цьогорічні зовнішньополітичні звершення.
— Я думав, суспільство більше цікавить зовнішня політика, — обурювався глава МЗС. — А виявляється, його цікавить лише одне — чи буде Тарасюк міністром?
Насправді Тарасюкові нема на що ображатися. Як можна цікавитися тим, існування чого, як мінімум, під великим запитанням. У душевно врівноваженій країні зовнішня політика регулює її відносини з іншими державами й народами відповідно до принципів і цілей цієї країни. У сучасної України якихось зрозумілих та єдиних принципів і цілей немає. Отож, і чіткої зовнішньої політики теж.
Така є в Росії, яка хоче відновити колишній статус супердержави й повернути вплив на пострадянському просторі. Сполучені Штати прагнуть зміцнити світове лідерство та вберегтися від тероризму. Метою Польщі, Словаччини, Румунії та інших колишніх радянських сателітів був вступ до НАТО й Європейського Союзу. Таким чином вони хотіли гарантувати своїм громадянам безпеку та добробут. Але чи можна визначити, на що нині спрямована зовнішня політика України, на які національні принципи й пріоритети вона спирається? Ні.
Мутувала час од часу, як новітні віруси грипу
Утім, це не новина. Ці питання були незрозумілими всі роки незалежності. Хіба що незрозумілість ця мутувала час од часу, як новітні віруси грипу.
У кінці 90-х зарубіжні делегації шокували діаметрально протилежні думки, котрі лунали з вуст державних діячів. Скажімо, той-таки міністр закордонних справ Борис Тарасюк говорив про європейську інтеграцію, а тодішній голова Верховної Ради Олександр Ткаченко — про прагнення України до інтеграції з Росією. Словом, розумій як хочеш.
Потім розквітла багатовекторність, такий собі одночасний неприродний рух у протилежних напрямах. Стратегічними партнерами стали водночас США та Росія, і це при тому, що стратегія останньої щодо України побудована на поновленні контролю над нею. Говорили про просування до Європи, а в країні зміцнювався авторитаризм євразійського розливу. Вимагали членства від Євросоюзу, вступаючи при цьому до Єдиного економічного простору з Росією, Казахстаном та Білоруссю. Збоку знову виглядало кумедно.
При Кучмі здавалося, що більших зовнішньополітичних недоречностей і протиріч бути не може. Але ні — сьогодні ще веселіше. Міністра закордонних справ не пускають на засідання уряду і в закордонні відрядження. МЗС блокує візит прем"єра до США. Президент говорить про незмінність курсу на НАТО, глава уряду це спростовує. Зовнішньополітичне відомство не допускають до переговорів із Росією щодо енергетичних питань. Аналогій з європейською чи світовою практикою годі шукати.
Отож, тому-таки Борисові Тарасюку залишається до підсумків року хіба що кількість розданих інтерв"ю та перераховувати жінок на посадах дипломатичних представників. Вимагати від журналістів запитань про зовнішню політику не варто. Бо нема про що говорити...
1 
1
Коментарі