Зізнаюсь, мені дуже симпатичні люди, які заступаються за честь і гідність інших, котрих уже немає серед нас і хто не може себе захистити. Тому мене порадували кілька дзвінків з приводу публікації моєї статті в "Газеті по-українськи", де я зовсім коротко розповів про доносницьку роль Юрія Смолича в зовсім не троянові роки, а ще на пам'яті наших батьків та й у початкові часи мого покоління. Конкретно — про доноси на Довженка, котрий вважав його своїм другом. Агент "Стріла", як тепер відомо з деяких розсекречених справ, писав доноси й на інших своїх колег, його дружина Олена Григорівна була помічником у цьому ремеслі.
— Ти ж розумієш, Юрій Корнійович майже класик, — переконував мене колега. — Ми виростали на його романах. А його "Розповідь про неспокій" — це ж жива історія української літератури в непрості сталінські роки. І тут такий удар — сексот, донощик. Як це пережити?
Я, між іншим, теж належу до вдячних читачів Смоличевої прози. І мені важко зрозуміти, як у ньому уживалися талант і підлота донощицтва. Але це, на жаль, неспростовний факт.
— Думаю, у такому роздвоєнні Смолича зіграла роль трагедія його брата, який після громадянської війни опинився в закордонні й працював проти радянської влади, — роздумував знаний філолог. — Його просто завербували, і як його за це судити — не знаю.
Я теж не знаю. Смолич десь у мемуарах згадував старшого брата Ігоря, долю якого він після тієї війни начебто не відав. Але могло бути й таке, як розмірковує мій додзвонювач. І я не збираюся судити Смолича за його змову із системою. Вона, система, уміла викручувати не тільки руки, а й душі. Хоча, не всім же викрутила!
На рубежі 1994 і 1995 року я опинився в реанімації, а потім у кардіології лікарні "Феофанія". Моїм сусідом був Олесь Гончар, з яким ми вже багато років приятелювали.
У нас було 18 пам'ятних вечорів-роздумів, я б сказав — сповідей, і в одній із них Майстер розповів, як його, студента філфаку Харківського університету, влітку 1940 року відомство Берії вербувало в сексоти. Всевидяче око запримітило випадкову зустріч Олеся зі шведським дипломатом у парку: на цьому ґрунті вибудували цілу церемонію рекрутування студента в стукачі. Гончар згоди не дав, його відпустили, але з умовою, що розмову на цю тему продовжать. Юнак, однак, не збирався служити мамоні й ввечері написав листа Сталіну, де пояснив, чому він вважає аморальним ремесло донощика і нишпорки. Відомство Берії відреагувало на цей лист люто та з погрозами, але надалі конозистого і непідкупного студента залишило в спокої.
Не кожен ішов на компроміс із совістю і в ті, і в пізніші часи. У 1970-ті роки я редагував у Полтаві обласну молодіжну газету. То був осередок творчої вольниці, у нас першодруком виходили Борис Олійник, Григір Тютюнник, та й старенький Олександр Ковінька, який кілька зі своїх 20 колимських років відбував із Сергієм Корольовим і Костянтином Рокоссовським. Звісно ж, нас уважно опікало управління КДБ. І воно дуже хотіло мати в донощиках поета Михайла Шевченка. А він відмовився, тож чекісти вирішили надавити на нього так, щоб він таки став стукачем. Мені довелося звернутися по захист до першого секретаря обкому партії Федора Моргуна, бо дійшло до того, що наші розмови з Михайлом у кабінеті відверто прослуховували і залякувати вже почали й мене. Михайло стукачем не став — і не міг стати. Совість і мораль не дозволили йому доносити на тих, хто працював поруч.
Тож система системою, але не кожного вона тримала під п'ятою, не кожного в три дуги згинала, не на кожного накладала антихристову печать. Мотузки крутити вона вміла, а ось зламати в людині людину — далеко не завжди. І чи виходити на вулицю голому, чи бути самим собою — вибір був. Інша річ — героєм може бути не кожен. А ось не бути падлюкою — як?
Один із додзвонювачів запитує: "Ви так легко в одну купу складаєте Дмитерка з Добровольським, а ви знаєте, що один із них сам став жертвою?" Знаю, колего. Знаю про Аркадія Добровольського і добре, і зле, але я його тільки згадую і не топчуся по його трагедії. Любомира Дмитерка особисто знав, він був хорошим поетом і прозаїком, найкращим із редакторів журналу "Вітчизна". На нарадах редакторів у ЦК, бувало, сиділи поруч. Одного разу він утримав мене від конфлікту з Каптом, який розкритикував "Молодь України" за ініційований ним же матеріал: "Промовч, у цих стінок нічого не доведеш". Але правда й те, що на Вороного доносив і він. Може, захищався від ударів та провокацій? Він же був галичанин, а їм у 1930-ті роки на Радянській Україні було непросто.
Зрештою, я ж не закликаю їх судити. Полоснути ножем по серцю небіжчикам чи їхнім нащадкам (у Смолича їх нема) — заняття з найнедостойніших. Мова ж про інше — щоб естафету донощицтва обірвати раз і назавжди в політичному й громадському житті України.
В усі часи в усіх державах були, є і будуть спецслужби. І однією з умов їхнього успіху була, є і буде агентура.
Агентура, а не стукачі чи донощики. Все залежить від того, які завдання ставлять перед цими службами. Тоталітарна держава хотіла контролювати всіх і кожного, їй потрібні були стукачі, люди без моральних, та й будь-яких принципів, здатні доносити на рідну матір. Відома історія Марії Сосюри, яку завербували для нагляду за її чоловіком Володимиром Сосюрою. Вона мала необережність зізнатися в цьому Корнійчукові, і її надовго відправили в ГУЛАГ.
Не дай Боже повторити щось таке у вільній Україні. Але хто в болото лізе, того ще й пхають. Політичний блуд — живильне середовище для появи нових юзефовичів і смоличів. Не мені ж вам відкривати очі на аморальну атмосферу в країні, де стид не дим, очі не виїсть?
Ага, ще кілька слів про "Розповідь про неспокій" Юрія Смолича. Можливо, це була вершина його сповідальності. Читалася ця жива історія української культури 1920–30-х та й пізніших років із захопленням. Та коли стали відомі факти доносів автора мемуарів, не один задумався: Смолич пише спогади про героїв своїх доносів — і де правда, а де вигадка? Олесь Гончар першим посіяв у мені сумніви щодо цього. У його щоденниках відчувається відвертий скепсис щодо правдивості агента "Стріли".
3 
1
Коментарі