Перебування російського флоту в Криму тільки підвищує статус незалежності України. Це я чую на десятій хвилині розмови із професором-генералом Леонідом Івашовим.
Двадцять років тому він був заступником радянського військового міністра Устинова. Десять років тому — головував у Раді міністрів оборони країн СНД. Тепер очолює Академію геополітики.
Прошу пояснити, як саме російський флот зміцнить нашу незалежність. У відповідь чую, що я замолодий, щоб розуміти це відразу. Зрештою, Івашову — 63, мені — 36. Може, він і справді має рацію.
— Якщо довго пояснювати, для чого наш флот в Криму, ми заплутаємося. Він нам просто там потрібен. — Це останній аргумент професора, а єдина приємність, яка залишається від розмови, — мій вік.
Зустріч ця не дратувала б аж так дуже, якби мене на неї не запросили самі росіяни. Московські колеги-журналісти подумали, що в такий спосіб відбудеться "укрепление доверия и улучшение климата сотрудничества между Россией и Украиной". Принаймні так звучала у запрошенні мета нашого спілкування.
Не знаю, коли Москва і Пекін стали для мене однаково далекими. Ніби ще з дитинства стирчать у пам"яті шпилі та зірки радянської столиці. Ніби й російською розмовляю досить часто, а китайською не знаю й слова. Ніби й летіти з Києва до "білокам"яної" всього годину п"ятнадцять. Але й тепер усі п"ять днів московської гостини я почувався в цьому місті, ніби завітав до своєї найстаршої тітки. Вона з порога замість привітання мене питала: "Що це на тобі за штани?".
І росіяни ще з порога почати пояснювати, як треба жити. Удома в тітки завжди було більш прибрано, ніж у нас. Очевидно, це давало їй право повчати всіх молодших родичів.
Ще з порога почати пояснювати, як треба жити
У Москві ж, яку нещодавно цілу добу заливало лайном із розірваної каналізації, краще за мене знають, скільки державних мов мені треба. Уже більше десяти років москвичі стогнуть від автомобільної тисняви на бульварах у вісім смуг, але меру Юрію Лужкову чомусь треба було підтримати Януковича на з"їзді в Сіверськодонецьку.
— Є чотири України, — повідомив українським журналістам Кирило Танаєв, 40 років.
Так почалося знайомство з Фондом ефективної політики. Окрім Танаєва, очолює цю установу також Гліб Павловський, 55 років. Той самий, який два роки тому керував президентською кампанією Віктора Януковича.
Контора російських політтехнологів недалеко від Кремля, у новому будинку під ампір. У центрі великого круглого холу — мармуровий бюст імператора Олександра І. На нього зі стін дивиться решта російських монархів. У вітальні — стелаж свіжовиданих фондом книжок: про українізацію 20–30-х років, про фашистські рухи в Прибалтиці, про ісламський фундаменталізм в Азербайджані. Біля парадного входу в стіну вмурована бронзова дощечка, яка повідомляє: "Тут 2002 року був розташований штаб виборчої кампанії президента Володимира Путіна".
— Путін настільки безальтернативний, що йому не треба бути президентом. Він і так є беззаперечним національним лідером, — пояснював Гліб Павловський. (Саме у день нашої зустрічі Путін по телебаченню запевняв російських громадян, що не збирається йти на третій президентський термін). — Він просто керуватиме країною, хоча при цьому може бути президентом хтось інший.
Цей правовий парадокс радник глави путінської адміністрації так і не пояснив. Лише додав:
— У нас немає підстав бути впевненими, що в найближчі 10 років у світі не почнеться велика війна.
Коли в дитинстві я чув розмови про можливу війну, — а в брєжнєвські часи кожна друга телепрограма була про це, — мені відразу хотілося схопити за руку когось із дорослих. Тоді ставало не так страшно. Це вже пізніше я зрозумів, що дорослі часом лякали нас війною навіть навмисне. Щоб ми не робили шкоди чи просто не заважали їм. А може, щоб тримали їх за руку.
Те, що було між рядками у спілкуванні з іменитими росіянами, висловила адміністраторка готелю "Мир". Я запитав, як зателефонувати до Києва. Вона чемно пояснила, але в мене нічого не виходило. Запитав ще раз. Пояснив, що це в Україні. Тобто, не в Росії. Вона, дівчина років 25, сказала: у Києві не була жодного разу, але завжди знала, що наші столиці в одних кордонах. І від цього відчуття досі не може відвикнути. Коли ж вона встигла звикнути?
Але вголос кажу їй: "Не страшно". І згадую вранішні слова Івашова: "Те, що ви називаєте Східною Україною, все одно повернеться до Росії". Не страшно?
Коли їдеш центром Москви, часом здається, ніби кружляєш навколо одного місця. Цю ілюзію створюють сім сталінських будинків. Сім гірчичного кольору велетнів стирчать у місті вже понад 50 років. Університет, міністерство закордонних справ, готель "Україна", ще там щось. Із зірками, серпами-молотами, робітниками та піонерами. Принаймні один з них видно, де б ти не був у Москві. Мені згадалася думка одного історика архітектури: імперський стиль у містах робить з його мешканців імперіалістів. Росіяни, виходить, викинуть зі своєї підсвідомості карту Радянського Союзу, коли відживуть своє ці московські велетні. Ну нехай ще їм років 70 стояти.
Ми їхали до аеропорту. Дотяглися до чергового сталінського велетня. Від решти він відрізнявся помітно великими вікнами. Мої московські колеги з гордістю пояснили:
— А це восьмий. Найвищий житловий будинок у Європі. Недавно побудували.
2 
1
Коментарі
6