Остання зустріч "нормандської четвірки" змусила згадати істину, сформульовану англійським державним діячем, лордом Палмерстоном 1 березня 1848 року: "У Британії немає ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а є тільки постійні інтереси".
Наприкінці серпня ми раділи послабленню традиційних симпатій очільників Франції та Німеччини до російського президента. Навіть здалося, що Путіна показово вивели за рамки міжнародної групи, яка шукає шляхи припинення війни на Донбасі. Для науки, так би мовити. Проте спливло трохи більше місяця, і політична картинка набула зовсім іншого вигляду. Підсумки чергової "нормандської зустрічі" такі, наче вона тривала за відсутності Петра Порошенка. Інакше він бодай щось виторгував для України.
"Домовленості" обнародували Анґела Меркель і Франсуа Олланд. Вони сповістили, що окупований Донбас — це таки особлива територія. Але не тому, що перебуває під дулом Московії, а тому, що від нього віє загрозою для Європи. Тож війну слід якнайшвидше згорнути. І оскільки Путін не бажає йти на поступки, на поступки має йти жертва його агресії. І порядок поступок такий: спочатку Україна повинна швиденько розробити і прийняти Закон про "особливі вибори", потім призначити дату, а в день голосування ввести для російських бойовиків і місцевих терористів "особливий статус". Попервах — на тимчасовій основі, а далі — й на постійній, коли міжнародні організації підтвердять результати виборів. На час виборів для "народних висуванців" має гарантуватися недоторканність, а з введенням "особливого статусу", що "має бути згаданий у Конституції України", тотальна амністія. Передбачено також незалежні місцеві суди й народна міліція з учорашніх убивць і катів, інші гарантії та блага для кривавої братви. Й лише після цього — відновлення територіальної цілісності, "тобто повернення Україні повного контролю над своїм кордоном і виведення іноземних збройних формувань з її території". Без зазначення термінів, коли Путін має віддати кордон.
При цьому принизливі для України й ганебні для цивілізованої з виду Європи "домовленості" з кремлівським військовим злочинцем Меркель з Олландом подавали не лише без тіні сорому, а як перемогу і прорив до миру. Вершиною цього "прориву" стала заява канцлера Німеччини, що між проблемою вкраденого Криму і війною на Донбасі "ніякого зв'язку немає". Й коли Україна відновить суверенітет над своїми східними землями, "процес виконання Мінських домовленостей буде завершено". Чи треба казати, яким животворним бальзамом лягли слова пані Ангели на спрагле серце московітів? Ще б пак: її вустами цивілізований Захід вперше припустив, що "Крим не повернеться до складу України. Тобто криза обмежена тільки сходом країни". Так зрозумів слова Меркель голова комітету з міжнародних справ Держдуми РФ Олексій Пушков. Одне тішить: цього разу Петра Порошенка нічого не змушували підписувати — все лишилося на рівні усних домовленостей.
Що відбулося за останній місяць? Чому Захід від докорів на адресу Путіна перейшов до певного підігравання? А сталося важливе: Путін показав силу. Перетворив внутрішній сирійський конфлікт на міждержавну війну, що обрушила на старий континент десятки тисяч біженців. Путін налякав Європу.
То чи не час Україні проявити характер?
Чому ми замість вимагати виконання Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року перед усім світом, перед країнами, які нас зрадили, беремо зобов'язання виконувати "мінський меморандум", укладений під дулами московитів? На якій підставі папірець, що зі збройними кремлівськими найманцями підписали в розпал війни люди з сумнівними повноваженнями і небезсумнівною репутацією, набув більшої ваги, ніж підписаний лідерами України, Російської Федерації, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучених Штатів Америки?
4 
1
Коментарі
1