Перемир'я є складовою гібридної війни

 

Аби знати, як діяти, треба спочатку встановити, з чим маєш справу. Тому дуже важливо називати речі своїми іменами. Особливо коли йдеться про війну.

"Що відбувається на Донбасі?" — спитав у нас Захід, коли активно заговорили гармати і пролилася кров. "АТО", — відповіли ми. Захід зрадів, що не війна, хоча бачив: брешемо. АТО ж — внутрішня справа країни, а коли війна — треба реагувати, а втручатися в чужі війни ніхто не любить.

Відтоді й пішло: вигідно Заходу — каже й собі, що Україна проводить антитерористичну операцію. Війнуло полум'ям у його бік — говорить, що йде війна за опосередкованої участі Росії.

Заходу конче потрібне замирення на Донбасі. Будь-якої форми. І будь-якою українською ціною — великою кров'ю сьогодні чи втратою незалежності завтра. Саме з цих міркувань Захід всадовив Україну за перший мінський миротворчий стіл з верховодами маріонеткових терористичних ДНР і ЛНР, облишивши бачити в їхній особі терористів, з якими у цивілізованому світі перемовин вести не заведено. І звелів іти на будь-які поступки. Заради насамперед спокою у своїх державах і порушеного світового порядку.

Не говоритиму, що ­Захарченко з Плотницьким після такого респек­­ту знахабніли й почали то на "чесний богатирський бій" запрошувати президента України, то на чаювання посеред війни, то вимагати участі в діалозі. Такі наслідки мінського вшанування були очікуваними.

Навряд очікував Захід іншого — що мирний план так швидко і з таким гуркотом накриється мідним тазом. Що нікому невідомі бойовики начхають на укладений за участі Європи документ з тією ж нахабністю, що й Путін. Проте Захід і після цього ляпасу певний час чіплявся за підписаний папірець, закликаючи "обидві сторони" дотримуватися взятих зобов'язань. Коли надії не залишилося, було вирішено підняти представницький рівень переговорів з гібридними терористами.

Наступного разу втихомирювати Захарченка й Плотницького приїхали німецький канц­лер з французьким президентом. Ще й Путіна на вояж умовили, пообіцявши ніяких вимог йому в Мінську не висувати, окрім змусити своїх маріонеток підписати документ. Порошенка, звісна річ, також запросили — як жертву війни. Але перші європейські особи лідерів терористичних ДНР і ЛНР своєю присутністю не вразили. Вони і над Меркель з Олландом досхочу познущалися — спочатку всю ніч морочили не­звиклі до неспання голови нахабними вимогами, а коли роз'їхалися — тим, що зробили з високим документом про перемир'я: повісили на гвіздок у ДНР-ЛНРівському нужнику. Перед тим, як іти на штурм Дебальцевого з прилеглими територіями.

Проте Захід і далі продовжував носитися з "угодою про перемир'я", наче вона справді писана торба. І зрештою з подачі Росії надав їй статусу резолюції Ради Безпеки ООН. Тепер Україна зобов'язана виконувати вимоги терористичних анклавів Донбасу ще й з огляду на світову спільноту держав, а не лише на Москву, Берлін і Париж.

Хіба Захід не розуміє, що підіграв агресору? Розуміє. І співчуває Україні — то висловлюючи занепокоєння з приводу чергових військових випадів у наш бік. То обіцяючи "у разі подальшого загострення" надати довгоочікувану зброю. То устами директора національної розвідки США Джеймса Клеппера попереджає про підготовку бойовиками масштабного наступу на Маріуполь. То демонструючи готовність Ради Безпеки ООН "розглянути можливість відправки миротворців до України".

І все ж я не винуватив би лише Захід. Так, наші союзники пасуть свій інтерес. Але вони діють у рамках тих реалій, які позначила для них Україна. Навряд чи нас силували б до перемовин з путінськими маріонетками, якби війну з Росією ми назвали б війною і поводилися з агресивною сусідкою відповідним до цієї реалії чином. І постачання зброї тоді б розглядалося Заходом в іншій площині й іншими темпами.

І ще раз про те, як важливо називати речі своїми іменами.

Світ раніше не стикався з ­гібридною війною таких мас­штабів, тому підходить до неї зі старими мірками і досвідом. Корективи в міжнародні стосунки буде звісно внесено — після всебічного аналізу явища, що руками Путіна спалахнуло 2014 року на землях України. Доведеться змінити ставлення до багатьох речей, що вважалися базовими. Зокрема, до ролі міждержавних договорів. Власне, війна проти України й почалася з руйнування цих договорів. Переоцінка неодмінно буде. То чи має Захід право сьогодні вимагати від країни, проти якої Росія розв'язала підлу гібридну війну без правил, діяти за правилами, які агресор багатократно сплюндрував?

Настав час сформулювати те, що давно стало очевидним для всіх. Перемир'я в умовах гібридної війни є невід'ємною складовою цієї війни. Переговори з твор­цями гібридної війни є, відповідно, димовою завісою, що прикриває збройні маневри, а підписані документи — є не чим іншим, як снодійним для жертви гібридної війни й усіх її противників.

Отож мінська "мирна угода" — це зброя в руках Росії. І ставитися до цієї угоди — і Україні, і західному світу — слід як до зброї в руках підступного агресора. З повагою, як до кожної зброї, але й з розумінням, що її спрямовано проти нас.

×