Дмитро Стус, його син, каже, що хоче вберегти батькове ім"я від хрестоматійного забронзовіння. Це, мабуть, потрібна родинна робота. Але вже для якихось, слід вірити, хоч наступних, поколінь шкільних розгільдяїв.
Адже сьогодні Василь Стус далекий від міфологізації, якої гідний. І якої потребує розмита нація, котрій направду бракує героїв і символів. Не суперечливих, войовничих, як Бандера. Не наділених владою, а тому — й піднесеним історичним значенням, як Хмельницький та інші славні гетьмани. Не віддалених у часі, як Ярослав Мудрий, портрет якого із сумнівною достовірністю відтворено на дрібній національній купюрі з черепа, який, можливо, належав якомусь дідові Паньку. Стус — вибраний серед простих, сильний серед гнаних і, о Господи, геніальний поет. Такий нутряно-український, що не скоро українці допетрають таку штуку: це Шевченко ХХ століття. Можливо, навіть і крутіша духом постать, бо не довелося Шевченкові так довго сидіти і вмерти в камері. І я хочу вірити, що все це змусить нарешті "іконізувати" Василя Стуса не тільки серед духовно-трепетної інтелігенції та шкільних вчительок, які "змушені" читати Стуса старшокласникам. Бо ікона — це піднесена до рівня всезрозумілості бездоганна правда.
Школа, де вчився Стус, неподалік від тієї, до якої ходив Ахметов
Скажете, що це екзальтоване кумиротворення? А чом би й ні?! Нам же немає на кого озирнутися. Мало таких. Поки наші батьки крутили дулі режимові по інтелігентських кухнях і перечитували крадькома самвидав, він сидів за те саме, тільки продемонстроване відкрито. І коли не витримували інші, як Іван Дзюба (пробачте, Іване Михайловичу, глас дитяти наступного покоління, яке на своїй шкірі не відчуло, що таке буцегарня для політв"язнів, але ж це правда!), — він сидів. Із такою упертою безнадійністю, немов хотів висидіти ту Україну, аби вона нарешті вилупилася з бетону. Прикметно: судячи із "З табірного зошита", Стус знав, що така "карма", що так накреслено на долі. Але ж сидів 16 років із невеликою перервою — і не покаявся. Бо за що каятися — за те, що писав досконалі вірші українською, зберігав самвидав і виступав на захист дисидентів? Ну нема ж за що каятися! Ото й сидів — не так від геройського самозречення, як просто тому, що правильний.
Його знайшли мертвим, придавленим нарами, у лагерній камері в ніч із 3 на 4 вересня 1985 року. Горбачов уже оголосив пєрєстройку. За два-три роки у Києві люди виходитимуть на мітинги з жовто-блакитними прапорами, ще за два роки ці прапори піднімуть кілька сміливих міськрад. А він трохи не дожив. Оце прикрість історії! Став би, може, звичайним драчем чи лук"яненком, в якого беруть коментарі до 24 серпня. Пощастило не стати, але й не пощастило дожити до 24 серпня. Переконатися, що якась таки постала Україна. Не така, як марилося, але є Вона — як констатація історичних борінь і твого власного "я".
Минула чергова "стусова дата" — неювілейна, тому й непомічена. Три всеукраїнські газети згадали, один телеканал і два сайти. Жоден клерк із Секретаріату президента не припер за вказівкою квіти на могилу на Байковому, тим більше — ніхто з уряду. Ніхто не "відмітився". Непіарна дата була абощо. У Донецьку так бучно святкували ювілей футбольного клубу "Шахтар", а пам"ятник Василеві Стусу, який шмат життя тут пробув, не подумали встановити. Школа, де вчився Стус, неподалік від тієї, до якої ходив Ахметов, — неекскурсійні курйози. У Києві теж немає пам"ятника, і добровільний адвокат Віктор Медведчук (від наданих державних захисників Василь Стус, як відомо, відмовився) не поспішає стати меценатом. Утім, ніхто із шляхетніших теж не поспішає. Є тільки "погруддя на батьківщині героя", в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, та пам"ятник у самій Вінниці.
Не забронзовів?
2 
1
Коментарі