Якою мовою розмовляють у Києві

 

Не раз чула розповіді про "російськомовний Київ". Щоразу дивуюся: а про який Київ ми говоримо?

Я народилася і виросла на Хрещатику. Тут-таки народився і виріс мій батько. Колись були часи, коли квартирний бум іще не почався, й українська інтелігенція жила в центрі. Пізніше її витіснили нувориші 1990-х.

Мої батьки — художники. І як публічні люди мали шикарне коло спілкування — їхні колеги, а ще письменники, журналісти, археологи. Я згадую бесіди на виставках і в галереях, на кухнях та в майстернях — вони велися здебільшого українською. З маминого боку була лише одна російськомовна художниця, а з татового — ювелір. Тож я виростала переконана моє місто україномовне. І тільки з віком зрозуміла, що українська — мова в схроні, для внутрішнього вжитку.

Правило "на людях — російською" спрацьовувало майже скрізь. Навіть ми, школярі, вважали за крутість говорити не своєю мовою. Це було як "бойове розмальовування". І в нас, і серед дорослих. Ідеш до жеку — російською. Бо ж з начальством треба розмовляти начальственною мовою. Сваришся в магазині через неякісний товар — російською. Бо ж подумають, що ти з начальників. Українська лишалася мовою родини. Соціально-мовне тавро "жлоби", довго і методично насаджуване на україномовних, робило свою справу. Тому престижніше було вдавати з себе "русскаязичнаго", ніж україномовного.

Мови цуралися навіть селяни. Коли мені було 13, я отримала листа з села, де прожила загалом три роки. Були в мене дві подружки-близнючки. І от дістаю їхню листівку — російською. З купою помилок, але "по-городському". Це після того, як три роки ми з ними "балакали". На моє запитання, чому, дівчатка відповіли: "Ну, ти ж з Києва. У вас не прийнято по-вкраїнські балакать".

Розпитала про дитинство україномовних друзів-киян. Більшість перейшли на повсюдне вживання української тільки в університеті. Дехто згадує, як батьки шукали для них можливості вчитися рідною.

— Мене віддали в українську школу, за сім зупинок, — розповідає художниця Анжела. — Це тоді була рідкість — українська школа. Пам'ятаю насмішки однолітків через те, що їздила в ту школу.

— У мене українська — з батьком, родичами, — ділиться спогадами філолог Сергій Бочечка. — У школі практично ніхто не ризикував спілкуватись українською. Тільки один такий був. Інша справа, коли люди вступають в універи й бачать таких самих людей. Тоді бажання розмовляти українською саме собою прокидається, і на неї переходять навіть із колишніми шкільними знайомими.

Який висновок із цього? Перше: сила русифікації в тому, що українську зумисно робили "непрестижною". Друге: російськомовний Київ — міф. Третя — сьогодні українська стає мовою свідомого вибору освічених людей. Утім низи говорять російською хто за інерцією, хто під впливом російськомовної маскультури. Звісно, столиця як багатонаціональне місто не може бути мовним монолітом. Але коли якийсь знавець розказує про "суцільно російськомовний Київ", то хочеться спитати: а куди він мене переселив?

×