Мемуари Білоконя

Білокінь написав мемуари. Не той генерал Білокінь, що обіцяв три дні пити "в разі нашої перемоги" (тепер саме час!) — а інший Білокінь, Сергій, відомий український історик.

"На зламах епохи. Спогади історика" — так зветься ця книжка, яка щойно з"явилася в книгарнях, хоч вийшла дещо раніше. Сергій Білокінь — з наших молодших шістдесятників. Він знав багатьох з них — зокрема, тих, кого вже немає (Аллу Горську, Івана Світличного, Патріарха Володимира).

Про них він пише — як молодший, як уцілілий, і це дає йому право бути часом навіть жорсткішим, аніж були вони. Ось як іноді актуально це звучить — про Світличного: "Прийшла вранці ватага чекістів-оперативників і показала великій людині Світличному якогось свого паршивого ордера, після чого все завалилось і гавкнулось.

Він уже нікуди не поїде й нічого не промовить, бо з того світу важко консолідуватися

Зараз вони їздять у тих самих автобусах, пішли у підприємництво, зберігають пенсії. Він уже нікуди не поїде й нічого не промовить, бо з того світу важко консолідуватися. Хотілося б консолідуватися тут з усіма підряд, хто тільки їде з тобою в одному вагоні метро. Але десь же серед цих людей їде і той конкретний, хто убив Аллочку (Горську. — "ГПУ"). Він ніколи в цьому не признається. Якщо йому тоді було близько сорока, то тепер йому 65. А що — може бути!

Шістдесятники розбрелися різними дорогами. Хто в парламент, а хто нидіє, непотрібний цьому суспільству й навіть небажаний..."

Утім, навіть якби тут не було цієї трохи наївної публіцистики, то книжка все одно варта заглибленого читання. Бо, як пише сам автор, "найцікавіше в тому, що я нині пишу, — те, що знаю лише я один, чого немає в архівах".

Такого — особистого — знання тут багато. Навіть коли йдеться не лише про особисті події, як-от руйнація Києво-Печерської лаври чи сумнозвісні пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років. Можливо, Білокінь — неабиякий самолюбець. Він любить Історію в собі — але й себе в Історії. А втім, це лиш додає його мемуарам певного суб"єктивного шарму й цікавості. Бодай би ми всі себе так любили, аби лиш на користь тим, хто читатиме.

×