— Жодні зовнішні форми не відіграють вирішальної ролі. Можна швидко зруйнувати пам'ятники, перейменувати вулиці. Але це нічого не змінить. У Литві й сьогодні люди кажуть, що за радянської влади було не так уже і зле. Культура споживання, що одразу охопила нас із Заходу, не дала нам змоги спокійно розібратися з минулим, побудувати нову базу цінностей, — каже депутат литовського сейму, історик Далія Куодіте, 49 років. Вона очолювала комісію з люстрації 2005–2007 років.
Люстрація може привести до влади кращих людей?
— На початку роботи комісії закидали, що працюємо лише з дрібною рибою і не чіпаємо людей із керівних посад. Але ми доводили лише те, що могли. Навіть якщо риба мала, все одно вона була ґвинтиком системи. Навіть найменший чоловічок "стукав" на свого сусіда, який отримував листи з Америки від брата. Якщо є нагода бодай це очистити — уже добре.
Закон про люстрацію ухвалили 1999-го. За півроку ті, хто співпрацював із КДБ, могли прийти і зізнатися в цьому. Тоді вони могли залишитися на своїх посадах. Їхні справи засекречували. Але знімали з них гриф, якщо люди хотіли посісти державні посади. Той, хто не зізнався у співпраці, мусив полишити крісло.
Комісія визначала, хто був співробітником, сексотом. Матеріалу бракувало, бо більшість справ із архіву литовського КДБ вивезли росіяни.
Литва домагалася розкрити архіви в Москві?
— На 1990-й в архіві литовського КДБ було 35 тисяч особових справ сексотів. Із них 25 тисяч "перспективних" справ молодших сексотів, які можуть зараз займати якісь посади, забрали до Москви. Звісно, ніхто нам цих справ уже не видасть.
Усі литовські архіви зараз відкриті. Кожен може прийти і вільно відшукати справи своїх родичів і людей, із ними пов'язаних. Є лише два винятки. Перший — коли жертва письмово просить, щоб її справу закрили аж до смерті. Або якщо сексоти в усьому зізналися. Інших причин засекречувати справи немає.
Хтось чинив опір реабілітації литовських повстанців часів Другої світової війни?
— Ні, у нас навіть слова такого не вживають — реабілітовані. Закон 1991 року поновив повстанців у правах. Люди йшли у прокуратуру і брали довідку. Єдине, що перевіряли, чи повстанці не скоїли воєнних злочинів. Але таких вціліли одиниці, більшість розстріляли до 1948-го.
Учасники литовського опору визнані учасниками воєнних дій?
— У нас їх називають "вояками-добровольцями". А люди, які їм допомагали, мають статус "учасників боротьби за свободу". Вони отримують надбавки до пенсій: добровольці — 700 литів (близько 2200 грн. — "ГПУ"), учасники — 200.
Виселені мають статус "жертв окупаційного режиму". Учасники гітлерівського батальйону "Каунас", литовські поліцаї у складі німецької адміністрації — не мають жодного статусу.
У ветеранів радянської армії який статус?
— Їх називають "вояками антифашистського руху", пенсії прирівняні до виплат добровольцям. Може, їм платить ще й Росія, але нам це не відомо.
Зараз тривають кілька справ співробітників НКВД чи КДБ, які скоїли злочини під час або після війни. Досі не створили спеціальні суди. Бо звичайні суди однаково розглядають справи про вчорашнє побутове вбивство і злочин 50 років тому. А це специфічні справи. Коли судять кадебіста, треба довести, що це його зброя, його куля, що він мав бажання вбити. Але часом це майже неможливо.
Незалежні країни Балтії досягли більших успіхів, бо менше часу були у складі СРСР?
— Добре, що ми лише 50 років були під окупацією. Незалежними стали тоді, коли ще були живі повстанці, хто відбув заслання. Вони пам'ятали період незалежності до СРСР. Якби прожили ще 20 років у тоталітарному режимі, зв'язок із минулим втратився б.
Те, що у вас сьогодні відбувається — це нежить. Вам просто потрібно пройти лікування — важкі дискусії про національну пам'ять. Тоді усвідомите, що ще можна зробити, а що — вже ні.
Наше суспільство досі лікується. Назовні вилізають патріархальні погляди, змішані з радянською ментальністю. Наприклад, "права людини" — у Литві майже лайка. Які там права меншин, сексуальних чи не сексуальних? Ні, Литва — для литовців, міцна родина, шлюб перед вівтарем тощо. 10 років тому такого зіткнення консерватизму та совка не було помітно, а тепер — дуже. Із ним не потрібно боротися. Треба усвідомити, що такий традиціоналізм — наша сутність.
Якщо забути про минулі події, вдасться модернізувати країну?
— Це примітивний підхід. Люди без власної історії залишаються дітьми. А діти роблять помилки одну за іншою, бо не розуміють, що хиблять. Допоки народ не усвідомить, на що його перетворили в радянські часи, ніяка модернізація неможлива. Економіку модернізувати можна, але змінити суспільство — ні.
2 
1
Коментарі
1