Свого часу він був секретарем ЦК компартії Молдавії. Сталін сказав, побачивши його: "Этот красивый молдаванин?"
Дивовижно точна репліка. Адже наша історія насправді є нічим іншим, як історією естетики. Фігури та обличчя верховних правителів повинні здаватися нам естетично переконливими та надійними.
Саме звідси у нас напівусвідомлена ностальгія за Брежнєвим. Вона є навіть у тих, хто встиг про нього забути. Судячи з високих рейтингів деяких нинішніх політиків, багатьом подобається саме брежнєвський тип: солідний зріст і просте, поблажливо-благодушне обличчя. По суті, перед нами — копія знаменитої статуї "рабочий и колхозница", замаскована піджаком і штаньми. Ностальгія за Леонідом Іллічем відчутна навіть у людей нібито розумних. У своєму недавньому телефільмі російський журналіст Леонід Парфьонов сказав прикметну фразу про Брежнєва та його епоху: "Он сам любил пожить и давал жить другим".
Щоб сказати таке, треба забути про брежнєвський "безкровний сталінізм", про психушки для дисидентів, про Чехословаччину та Афганістан. Був колись анекдот: Брежнєва запитали, яке у нього хобі. Він відповів: "Збираю анекдоти про себе". — "І багато назбирали?" — "Два концтабори". Він справді був поблажливим — міг назбирати набагато більше.
Саме йому в уста на початку 70-х років було вкладено слова про те, що в СРСР утворилася нова історична спільнота — радянський народ. Насправді йшлося про банальну спільність російськомовного населення. Державні філологи відразу заговорили про близьке "злиття мов". І почали доплачувати вчителям російської мови в національних школах. Хто жив тоді — пам"ятає: це тривожило, але підлягати сумніву не могло. Іван Дзюба спробував дискутувати. Написав "Інтернаціоналізм чи русифікація?", після чого десять літ змушений був мовчати.
У часи більшовицької українізації в анкетах Брежнєв писав, що він — українець
Наші нинішні дискусії про другу державну мову — не що інше, як ностальгія за "історичною спільнотою" незабутнього Леоніда Ілліча.
Ціну "спільноти" знали тодішні анекдоти. Як-от цей. Прилітає Брежнєв до Середньої Азії і звертається до старійшин: "Уважаемые саксаулы!" Йому підказують: "Не саксаулы, а аксакалы!" Він махнув рукою: "А, все равно — чурки!" Здається, анекдот з"явився навіть ще до афганської війни.
Цікаво, що в часи більшовицької українізації в анкетах Брежнєв писав, що він — українець. Згодом, звісно, став писати, що росіянин. Зрештою сама російська мова за його часів деградувала. І не тому, що Брежнєв казав "сіськімасіські" замість "систематически". А тому, що слова й поняття — систематично — перестали означати справжню суть. Приміром, вторгнення називалося інтернаціональною допомогою. І таких прикладів чимало.
Тоді часто цитували Брежнєва: "Буде хліб — буде й пісня!" Було б важко щось заперечити, аби насправді за цією спекулятивною фразою не ховалася зневага до культури. А іноді зневага й не ховалася: мільйонними тиражами виходили книги, писані не ним, а Брежнєв за це одержав Ленінську премію в галузі літератури. Одна з тих книг — про подвиги полковника Брежнєва (пізніше маршала й чотири рази Героя Радянського Союзу) на війні. Книга називалася "Мала земля". Перша фраза книги заворожувала: "На войне я дневников не вел". Одразу думалося: а не на війні — вів? І не вірилося.
Але він таки вів щоденник! Правда, ще убогіший, ніж у царя Миколи ІІ. Колись той царський щоденник шокував навіть російських монархістів: "Гулял, убил ворону". У Брежнєва ще простіше: "Отдых — 5 кабанов".
Наш історик Юрій Шаповал зауважує, що в щоденнику немає згадок про жодну книгу, фільм чи спектакль. Однак у Брежнєва були улюблені фільми. Просто він про це не вмів писати — от і не писав. Але саме завдяки йому ми тоді побачили кілька фільмів, які могли лягти на полицю, як лягало багато стрічок. А ці — потрапили на очі Брежнєву, сподобались йому, а тому вчасно вийшли на екран. Це — "Біле сонце пустелі", "Білоруський вокзал" і серіал про Штірліца — тонка робота, не порівняти з нинішніми серіалами. Щоб зрозуміти епоху Брежнєва — варто знати фільм про Штірліца. Тобто про виживання в системі, де ніхто й ніщо не може називатися своїм справжнім іменем.
1906, 19 грудня — народився в Кам"янському, тепер Дніпродзержинськ Дніпропетровської області
1927 — закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум
1936–1937 — після закінчення Дніпродзержинського металургійного інституту працював інженером, директором технікуму
1939 — секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У
1941–1945 — служив у політвідділі 18-ї армії. По війні очолював Дніпропетровський, Запорізький обкоми партії та Компартію Молдавії
1954–1955 — секретар ЦК Компартії Казахстану
1964, жовтень — очолив переворот проти Хрущова, став генсеком КПРС. Любив застілля, полювання, колекціонував іномарки й непогано на них їздив
1974 — почалися проблеми зі здоров"ям, внаслідок чого поступово втрачав дієздатність. Але залишався на посту. Навіть за три дні до смерті вийшов на трибуну мавзолею, для чого там було спеціально встановлено ескалатор
1982, 11 листопада — помер уві сні
3 
1
Коментарі
1