Дещо про "негрів похилих років"

Вивчаючи колись у школі радянську літературу, я дуже довго, як для десятикласника, думав над знаменитими рядками Маяковського:

Да будь я и негром преклонных годов,

И то, без унынья и лени

Я русский бы выучил только за то

Что им разговаривал Ленин.

Мотив до вивчення мови був мені зрозумілий. Неясно було інше: звідки може взятися у нас немолодий афроамериканець, або, як тоді казали, — негр? Що йому, бідолашному, робити там, де потрібна російська мова?

Не виключено, що згодом легендою "Динамо" стане Рінкон або Гавранчич

Сьогодні так питання не стоїть. Політкоректні й позбавлені расових забобонів, ми з радістю вітаємо у себе представників найекзотичніших народів. Навіть за певних умов можемо визнати їх за своїх. Приблизно так відбувається в усьому світі. Наприклад, коли у футбольну команду якого-небудь німецького Саарбрюккена приїжджає грати молодий (або не дуже) сенегалець чи, скажімо, кореєць. Варто цьому футболістові показати класний футбол, як у нього з"являється купа прихильників, він стає улюбленцем футбольної публіки, з ним пов"язують надії і щиро за нього уболівають. І те, що він прибув із Азії, Африки чи Америки, вже не має жодного значення.

Приблизно так само було впродовж десятиліть із новачками київського "Динамо". За команду в різні роки успішно грали росіяни, білоруси, угорці, молдавани, поляки, євреї, грузини, греки, осетини? Якщо когось не згадав, нехай не ображаються. Кияни від душі уболівали за цих хлопців. Тому що вони у Києві ставали справжніми динамівцями — у футбольному розумінні цього слова.

Нинішній віце-президент клубу "Динамо" Йожеф Сабо — етнічний угорець. Коли юний Йожеф приїхав до Києва грати у футбол, він не знав майже ні слова ані українською, ані російською. Та й досі говорить обома мовами з акцентом. Але усім своїм футбольним життям Сабо довів відданість київській команді, ставши за життя футбольною легендою.

Не виключено, що згодом легендою "Динамо" стане бразилець Діого да Фонтура, який відгукується на прізвисько "Рінкон". Або серб Горан Гавранчич. Чому б ні? Часи змінюються, і це виглядатиме нормально. Та чи можемо ми продовжити цей список іменами ще понад трьох десятків іноземців, привезених в останні п"ять років до "Динамо"? Вони щораз менше бажають говорити на полі "динамівською" мовою, щораз частіше не показують того прагнення боротися за перемогу, до якого звикли всі прихильники "Динамо".

Самі футболісти у цьому не винні. Аби вони хотіли повністю віддати себе київському футбольному клубові, більшість гравців команди мають бути носіями того самого "динамівського" духу. А їх у команді залишилось по суті двоє — Ребров та Шовковський. І ті вже "похилих", як для футболу, років.

×