На презентації книжки колишнього дисидента Семена Глузмана у невеликому ресторані на столичній вул. Франка було під сотню людей. Це при тому, що він не поп- і не телезірка. Й цей захід не мав гучних анонсів.
Книжка Видавничого дому Бураго називається "Рисунки по памяти или воспоминания отсидента". Мабуть, у дусі чорного гумору радянських часів:
— Чи є в СРСР дисиденти?
— Ні, дисидентів нема. Є досиденти, сиденти і відсиденти.
Автор свого часу відсидів строк за те, що він, молодий психіатр, проаналізував діагноз генерала-дисидента Петра Григоренка, якого влада оголосила божевільним. Глузман довів, що діагноз брехливий, а відтак психіатрію в СРСР використовують як інструмент розправи. За це отримав п'ять років таборів і три роки заслання.
У книжці є вражаюча та зворушлива розповідь про литовця Вітаса Ковалюноса, колишнього лісового брата — такого собі литовського бандерівця. Він відсидів 25 років, а на свободі його чекала жінка, з якою познайомився за листуванням. Перед виходом чоловік почувався юним нареченим, навіть прищі на обличчі вискочили.
Глузман описує методи, якими так звана правоохоронна система намагалася ламати психологічно та фізично. Повно історій про те, як люди зберігали гідність у нелюдських умовах, наскільки це там взагалі можливо. Або не зберігали й ламалися. Проте в більшості вони не лише намагалися жити повнокровним життям, але й розповідали світові про себе. Передавали на волю свої виведені дрібним почерком рукописи — запаковували в спеціальні целофанові пакетики, давали ковтати тим, хто виходив з ув'язнення. Ці тексти потрапляли потім на Захід у буквальному розумінні через задній прохід.
Книжку Глузмана варто продавати в аптеках як ліки від совка. Адже там описана та дійсність, яка не була відома більшості громадян СРСР. Але Глузман вважає, що насправді вільне життя було якраз за колючим дротом. Адже в'язні між собою обговорювали все, що вважали за потрібне. Таку розкіш не могла дозволити собі жодна радянська людина.
3 
1
Коментарі
1