Схожі зовні явища нагадують сепаратистські чи національно-визвольні рухи, а насправді являють собою різне. Єдиного підходу до всіх немає, а історію пишуть переможці. Але є три великі фактори.
Перший — стадія розвитку спільноти: домодерна, початкова чи зріла модерна.
Шотландія отримала достатню автономію від Великої Британії, щоб вигоди від збереження унії переважили (2014 року на референдумі шотландці проголосували проти відокремлення. — ГПУ). Фландрія, одна з трьох земель Бельгії, фактично живе в умовах конфедерації (союз, кожен член якого зберігає незалежність. Разом вирішують питання оборони, зовнішньої політики. — ГПУ), яку поступово виторгувала.
Каталонцям мадридський уряд не запропонував задовільного рішення. І недостатньо пропагував переваги, щоб без страху дозволити референдум, як зробив Лондон. У будь-якому разі застосування сили проти власних громадян у модерній країні (спирається на демократію. — ГПУ) ніколи не приведе до бажаного результату (1 жовтня на референдумі незалежність від Іспанії підтримали 90% каталонців. Поліція застосувала гумові кулі. Постраждали 844 людини. — ГПУ).
Зовсім інша ситуація складається в багатонаціональній країні без "плавильного котла" політичної нації (згуртування у спільних інтересах в одній державі різнокультурних громад на основі рівності громадянських прав. — ГПУ), приклад — Росія. Або в мононаціональній з етнічно окремими окраїнами — як Туреччина. В таких випадках протистояння може виявитися жорстким. Новонароджена політична нація завжди починає з війни за незалежність — історія не знає винятків.
Знищення іракського режиму створило історичний шанс для курдів (народ, що становить 28 із 40 млн населення етнічної території Курдистан на територіях Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії. Своєї державності не має. Офіційно визнана його автономія тільки в Іраку, 2005 року. 25 вересня іракські курди на референдумі проголосували за незалежність. — ГПУ). Але їхня поява нікому не вигідна, так само як України 1991 року. Великі держави бажають радше мати справу з невеликою кількістю старих країн, аніж із новими невідомими гравцями. За місяць до проголошення нашої незалежності президент США Джордж Буш-старший у Верховній Раді закликав українців зберегти СРСР.
Ну а там, куди модернізація ще ногою не ступала, виникатимуть не національні держави, а навпаки — нові імперії. Такі, як ІДІЛ в арабському світі (міжнародна терористична організація прагне контролю всіх історичних областей колишніх мусульманських держав у Європі, Африці, на Близькому Сході. — ГПУ).
Другий великий фактор — сталість кордонів. Ніхто у світі не вітає сепаратизм як від'єднання від однієї країни і приєднання до іншої.
Всі розуміють, за цим стоїть агресія. Але і сваритися з сильними гравцями не хочуть. Тому Гітлеру віддали Судети, а окупація Донбасу попервах зійшла з рук Путіну.
Третій фактор — зовнішнє втручання. Воно було очевидним на Донбасі і в Криму. Але навіть в умовах сильних місцевих національних рухів хтось завжди їм допомагає. Росія роздмухувала каталонську тему. А свого часу Польща, Канада, країни Балтії негайно визнали незалежність України і суттєво зміцнили нашу позицію. Зовнішній вплив є завжди. Питання, чи він вирішальний. Ким є активна меншість учасників національного руху — представниками всього народу чи колаборантами?
Одне можна сказати точно: всі імперії у світі рано чи пізно розпадуться, і на їхньому місці виникнуть десятки інших країн.
Великі країни можуть залишатися унітарними лише, коли в них добре працює "плавильний котел" політичної нації. Розпадеться й Україна, якщо не зможе повною мірою сплавити докупи все те, із чого формується українська модерна політична нація. Ось чому будь-які крайні рішення у мовному питанні можуть призвести до катастрофічних наслідків.
Франція провела асиміляцію свого півдня вогнем і мечем. Німеччина впоралася завдяки модерним інституціям та мові, а Сполучені Штати зробили ставку на громадянські свободи та вільну економіку. Я не кажу, що асиміляція — це добре чи погано, я просто констатую факт. Історію пишуть переможці.
І тут необхідно зробити зауваження. Я радив би українським дипломатам не поспішати вітати каталонців. Моя особиста симпатія на боці їх та курдів, але моя країна потребує зараз підтримки як об'єднаного Євросоюзу, так і Туреччини. Тому — громадянська позиція понад симпатії.
2 
1
Коментарі