Цього тижня в Гельсінкі відбудеться черговий саміт Україна — Європейський Союз. Як і багато попередніх, він не принесе жодних принципових рішень для відносин Києва та Брюсселя. У кращому разі узгодять текст угоди про спрощення візової процедури.
Але крім природного формалізму, раніше таким зустрічам на найвищому рівні притаманне було й дещо інше: очікування чогось важливого, неординарного або й скандального. На відміну від нинішніх, відносини України з Європейським Союзом часів Кучми несли в собі інтригу. Навіть дві: одну справжню, іншу — штучну.
За радянських часів пропаганда призвичаювала людей до думки про близькість комунізму. За часів Кучми — про близькість вступу до Європейського Союзу. Україна послідовно йде до ЄС і вже мало не на його порозі — такою була одна з головних пропагандистських тез колишньої влади. Міцно контрольовані засоби масової інформації ревно її проповідували.
Україна має можливість приходити і грати в теніс
Відповідно, кожен саміт Україна—ЄС подавали як ще один крок на шляху до Європи. Мовляв, Київ робить для цього все можливе, але зараз-от чекає від Євросоюзу сигналу про членство, принаймні асоційоване. А сигнал цей може надійти саме під час саміту. Народ інтригували. Звісно, жодних сигналів на саміті ніхто не подавав і подавати не міг. Але його все одно розписували як успішний, трактуючи черговим проривом будь-яке більш-менш лояльне до України висловлювання представників Брюсселя.
Для незначної, але більш поінформованої частини українських громадян безперспективність домагань Києва здобути якийсь статус чи сигнал була очевидною. Та інтрига зберігалась і для них. Полягала вона в іншому: чи на черговому саміті Європейський Союз вкаже Кучмі на придушення свободи слова чи переслідування опозиції? І якщо вкаже — то наскільки рішуче й різко? Тим паче, що останніми роками свого правління Кучма офіційно виїздив у Європу лише на подібні заходи.
Тепер жодної інтриги немає. Побула трохи після помаранчевої революції, коли заговорили про подачу заявки на членство в ЄС. Та все стихло. У Гельсінкі будуть звичні заяви про європейський вибір України з нашого боку й офіціозне схвалення української демократії з боку їхнього. Посол Німеччини в Україні Райнгард Шеферс недавно порівняв ЄС із тенісним клубом. Україна, мовляв, має можливість приходити туди і грати в теніс, але офіційно стати членом цього клубу поки що не може.
Справді, інтрига зникла. Вона тепер — у внутрішній українській політиці. Серед іншого — і щодо того, хто ж насправді керуватиме у нас політикою зовнішньою.
2 
1
Коментарі