Для спілки 28 європейських країн українці не шкодують найвищих ступенів порівняння. У перетягуванні каната "ЄС — Росія" першого наділяють мало не чудотворними властивостями. Чимало людей переконані: підписавши Угоду про асоціацію, Україна "зцілиться" від низки хвороб і вад. Країна забуде слова "рейдер" і "дах", а олігархи дадуть свободу журналістам. На виборах "адміністративний ресурс" розтане, як заяче сало.
Треба лише підписати. Вступити і стати європейцями. І жити по-їхньому добре.
Десь за межами широкого поля свідомості залишаються кадри хроніки й повідомлення в газетах про катастрофічне безробіття у країнах ЄС, про божевільні державні борги і відповідь на просте запитання: а хто і як довго збирається оплачувати санацію "свинячих" економік (від слова PIGS — абревіатури від Portugal, Italy, Greece та Spain)? Українців, здається, абсолютно не цікавить: ті десятки й сотні мільярдів євро, які вгачуються у так звані кризові країни — звідки беруться вони? Хто і з якої кишені їх платить? А економічна криза в ЄС — важка, фахівці кажуть — на десятиліття. Із ними важко погодитися, бо це криза не на десятиліття, це криза назавжди. В ЄС об'єднані різні країни — економічно різні, ментально різні, різні за природними умовами й бажанням працювати. Як довго можуть ужитися разом Швеція, у якій прибутковий податок — до 57%, і Болгарія, де він — максимум 10%? Як може бути спільною фінансова політика Німеччини, що посідає третє місце у світі за експортом і зацікавлена в низькому обмінному курсі євро, й Мальти, яка практично не має експорту, а для обслуговування імпорту зацікавлена у високому курсі? Якого курсу має прагнути для них обох Європейський центральний банк? Адже, як казав безсмертний Козьма Прутков, що "росіянинові (в даному випадку — мальтійцю) добре, те німцю — смерть".
Чи надовго такий стан справ у ЄС?
Назавжди. Адже в одержувачів грошей із "європейської кишені" — Болгарії, Угорщини, Мальти, Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі, Словенії, прибалтійських країн, а також Греції, Іспанії, Португалії тощо більшість голосів — у структурах ЄС. У тих, хто платить, — меншість.
Сьогодні Євросоюз є великим коритом, а саміти з розподілу бюджетних грошей нагадують намагання учасників протовпитися до нього. Польща, приміром, вибила собі з бюджету на 2007–2013 роки понад 100 млрд євро. За ці гроші вона побудувала бальнеологічну термальну лазню, доки не з'ясувалося, що там немає й ніколи не було гарячих мінеральних джерел. За них вона звела швидкісну залізничну трасу від Варшави до Лодзі. Але на ній наплановано стільки зупинок, що потяг не може розвинути необхідної швидкості, тому прибуває не раніше за інші, нешвидкісні, поїзди. У Зеленій Гурі за гроші ЄС було споруджено аеропорт, в якому щодня злітає один літак.
Очевидно, в економіці має існувати закон під назвою "Маразм дурних грошей", бо дурні, незароблені гроші витрачаються на безглузді речі.
У новому бюджетному періоді з 2014 по 2020 роки Польща отримає від ЄС ще більше — 105,8 млрд євро. І все одно, повідомляють соціологи, захват від ЄС там порівняно з 2004-м, коли країна вступала до Спілки, впав. А тепер заберіть оці мільярди і скажіть Польщі, що вона має платити зі свого бюджету у фонд ЄС — приміром, на утримання зростаючої брюссельської бюрократичної машини (сьогодні там 55 тис. чиновників, які поглинають за рік 8,2 млрд євро — це більше, ніж бюджет Естонії). Чи не потьмяніє від того польський європейський ентузіазм ще більше?
Але все вищевикладене — лише приказка. Казка — попереду.
"Так що ж, — скажуть мені, — автор нас у "Тайожний" союз кличе, назад, в імперію?".
Не кличу.
Але звертаю увагу на те, що саме така постановка питання з'являється, як рефлекс у собаки Павлова, на будь-яку спробу назвати двійко-трійко (насправді їх більше) неприємних для ЄС речей.
Біда української європейсько-російської полеміки — у самій полеміці. В її характері. Адже майже всі публікації останнього часу зводяться до вибору між Сціллою і Харібдою. Бо вибір вважається безальтернативним. Орел чи решка. Пан або пропав.
А чому без альтернативи?
Бо альтернатив ніхто не шукає. Більше того, складається враження, що їх пошук небажаний, заборонений. Вирішуючи "або-або", ніхто не замислюється над цілями нації, і не шукає інших шляхів їх досягнення. Еліта країни не думає про напрямок руху. Вона не аналізує нинішнього становища країни та нації, переваг і недоліків, не має плану розвитку не на день-два, а на десятиліття. Нація не має національної ідеї — і не намагається її сформулювати.
А навіщо? Адже в Європі чи Росії розкажуть, що слід робити. "Брате, що ж ти такеє?" — запитував колись у земляків Тарас Шевченко. Сьогодні його ж словами відповідаємо: "Нехай скаже німець. Ми не знаєм".
Дискусія паралізувала суспільство. Інші варіанти, крім двох вище згаданих, не розглядаються.
А серед пасинків є й цікаві. Приміром такий: розвиватися самим.
Ні, кажуть, так не можна. У Європі — демократичні цінності.
Ці цінності — не таємниця. Вони не лежать у Європи в сейфі. Якщо комусь подобаються свобода слова і зборів, загальне виборче право, рівноправність жінки й чоловіка, рівноправність гетеро- і гомошлюбів, мультикультурність, то беріть ці цінності й запроваджуйте у своїй країні. Що заважає?
Ах, просто так їх не запровадиш: свободі слова заважають олігархи, які скупили медійні ресурси, свободі зборів — міліція, що розганяє збори кийками, виборче право вихолощується підтасуваннями та фальсифікаціями?
А що, хтось сподівається, що після вступу до ЄС той щоразу сам увесь приїздитиме і ставатиме на прю з олігархами, міліцією й нечесними виборчими комісіями? Може, суспільство, що прагне цінностей, але отримати їх власними силами не може (і тому сподівається на дядька з ЄС) — імпотентне або до цих цінностей не доросло, і йому ще треба пройти певний етап дорослішання?
Українське суспільство хоче купити квиток на потяг, але досі не свідоме того, чи хоче воно потрапити на кінцеву зупинку. Бо може статися так, що прийшовши чи то до Європейського, чи то до Митного союзу, витерши ноги в передпокої і поправивши чуба перед дзеркалом, лише тут хтось помітить втрати.
Якими можуть бути ці втрати?
На середньострокову перспективу, очевидно, треба виходити з того, що допомога членам-неборакам із калитки ЄС знижуватиметься. Демографічний вибух на Півдні і пов'язана з ним міграція на Північ, низька народжуваність у Європі, практично вимирання багатьох європейських націй призвели до негативних соціальних наслідків. Рівень життя в заможній Європі падає. Це закономірно викликає соціальні катаклізми. Греція — перший дзвіночок. Тому на "золотий європейський дощ" розраховувати не варто.
Але головне — це втрата суверенітету. Передання значної частини влади від легітимного парламенту до ніким не обраних брюссельських (чи московських) бюрократів. Це обмеження суверенітету стосуватиметься не лише економіки, фінансів, але й воєнних (де і з ким воювати, куди надсилати контингенти українських солдатів) та соціальних питань, культури.
Уже сьогодні не парламенти національних країн, а брюссельська Єврокомісія вирішує тисячі як глобальних, так і дрібних-дрібнісіньких питань повсякдення — приклади про дозволену стандартами ЄС кривизну банана чи огірка стали анекдотичними.
Колишні радянські республіки й соціалістичні країни, які поповнили ЄС, із залежності радянської потрапили до іншої залежності від чужої волі — європейської. Не позбавилися диктату "старшого брата", а поміняли його, як сподіваються, на диктат "кращого царя". Тому вибір між ЄС і Митним союзом є вибором між двома залежностями.
Навіщо Україна йде в ЄС — зрозуміло. Але в політичному дискурсі немає відповіді на запитання: навіщо Україна Європейському Союзу? Який для нього в цьому сенс? Ну, з Росією зрозуміло: вона шукає ринок збуту. А ЄС? Чинить він так через свою "щиру любов до України"? Із філантропічних міркувань?
Наприкінці ХІХ ст. Теодор Герцль написав: "Хто хоче при теперішній боротьбі за існування" поліпшити чиєсь життя "лише в ім'я всезагальної любові до людей, той, щонайменше — утопіст". Це той самий прагматик Герцль, який став мотором переселення розпорошених по світу євреїв до Палестини і створення Ізраїлю, який, до речі, сьогодні до ЄС не прагне. Хоча мав би значно більші шанси туди потрапити, ніж Україна або, приміром, Румунія.
Чи є 28 країн "утопістами"? Чи там зібралися мислячі політики, які переслідують реальні цілі? Тобто для розуміння ситуації треба без ідеологічних шор сформулювати не лише цілі України, але й контрагентів. Чи збігаються вони з українськими прагненнями?
Підсумуємо. Справжня полеміка в суспільстві про історичну мету України поки що не розпочалася. Без знання мети ведеться мало конче необхідних дискусій і про шляхи її досягнення. І щастя України полягає в тому, що для такого обговорення вона має вдосталь часу. Адже в листопаді очікує на підписання лише Угоди про асоціацію. Аналогічну угоду Туреччина уклала з попередником ЄС ще 1963 року.
Віктор ТИМЧЕНКО, журналіст, понад 20 років живе в Німеччині, видав кілька книг політичної аналітики, член Спілки письменників Німеччини
5 
1
Коментарі
1