Історія малоросійського зрадництва та підлабузництва налічує багато томів. Тож навряд чи недавнє звернення харківської мерії на чолі з паном Добкіним до естонської влади з проханням передати їм совєтський пам"ятник із центру Таллінна для встановлення його десь у центрі власної вотчини стане яскравою сторінкою в цій епопеї. Панове блефують: вони чудово знають, що ніхто їм нічого не передасть. А самі вони, звісно, власним коштом туди не поїдуть і нічого за власні долари до Харкова не повезуть. Нема дурних.
Тим більше, що ці добродії прекрасно обізнані з розцінками на земельні ділянки в центрі власного міста. І саме тому вони ще довго займатимуться "безкоштовним" виділенням цих ділянок шляхом голосування в сесійній залі, а не розпродажем їх на відкритих аукціонах, як це прийнято в цілому світі. Можна собі уявити, яка велетенська малоросійська жаба задушила б кожного з них, коли б естонці й справді привезли до Харкова всі свої більшовицькі пам"ятники й сказали: "Кушайте, браття-хохли. Віддавайте обіцяні сотки в центральних районах Харкова під нашу, точніше — вашу совєтсько-тоталітарну спадщину. А всі ваші родичі, друзі та бізнес-партнери, що вишикувались у чергу за обіцяною земелькою, хай зачекають".
Комуністичні вампіри понищили в Україні куди більше людей, ніж усі інші загарбники разом узяті
Ідеологія, ідеали, символи та інший подібний "мотлох" ніколи по-справжньому не цікавили ту совкову "еліту", котра вже шістнадцять років править не лише Харковом, а й цілою Україною. Пана Добкіна не надто непокоїло недавнє знесення подібних пам"ятників у підмосковних Хімках чи у Ставрополі. Тим більше не пропонував він забрати до Харкова пам"ятник Шевченкові, усунений нещодавно з центру Ужгорода. Бо жодного політичного капіталу ці жести й протести йому не обіцяли. Натомість звернення до естонського уряду — це чистої води піар-хід. Його головна мета, зрозуміло, не домовитися з естонцями, і навіть не заробити зайве очко в Кремлі, лизнувши пантофлю тамтешньому господареві (хоча прогнутися перед хазяїном для кожного малороса — святе діло). Провокаційне звернення розраховане насамперед на власного виборця. А точніше — на ту його частину, котра й досі вважає, що жодного договору про вічну дружбу та співробітництво між Сталіним і Гітлером не було, що Естонія, Латвія, Литва, Західна Україна, Молдова "добровільно" приєдналися до Совєтського Союзу (от тільки з "добровільним" приєднанням Фінляндії не склалося). І що народи Східної Європи повинні бачити в Совєтській Армії виключно шляхетних воїнів-визволителів і нічого не пам"ятати ані про тисячі вбивць, мародерів та ґвалтівників у красноармійських мундирах, ані про енкаведистів, смершівців і політруків.
Саме в такому дусі зомбує глядачів — і наших, і російських — московське телебачення. І, що найгірше, в такому дусі висловлюється путінське керівництво.
Воно відмовляється визнати давно унаочнені історичні факти і вибачитися перед східноєвропейцями за окупацію та встановлення там комуністичних тоталітарних режимів, за політичний терор, чистки і депортації. Питання про визволення Східної Європи совєтською армією від нацистської окупації набуває таким чином політичної двозначності, оскільки неминуче пов"язується з питанням про окупацію російсько-комуністичну. Не відмежувавшись від сталінізму та його злочинів і не засудивши передвоєнної та повоєнної політики Совєтського Союзу у Східній Європі, Росія лишатиметься заручницею цинічних діянь своїх попередників, об"єктом упередженого, настороженого, неприхильного ставлення до себе з боку східноєвропейців — попри, безперечно, важливу роль у перемозі над нацизмом.
Єльцин намагався порозумітися і з поляками, і з прибалтами. На відміну від нього, адміністрація Путіна фактично сама провокує сусідів на вирівнювання історичних рахунків. Хоч, на диво, тій же адміністрації вистачило глузду вибачитися торік перед угорцями за інтервенцію 1956 року — і тим самим істотно зменшити визвольно-окупаційну двозначність своїх пам"ятників.
В Україні вони часто теж не позбавлені цієї двозначності. І тому, замість пхатися до естонських внутрішніх справ зі своїми п"ятьма копійками, нам не завадило б розібратися спершу із власною тоталітарною спадщиною, з окупаційними пам"ятниками та символами. Я був би зовсім не проти, коли б харківська мерія вирішила забрати совєтські пам"ятники спершу не з Таллінна, а з Києва. Почавши, скажімо, від монструального Леніна в метро Театральна і не менш кічуватого при Бессарабці, а тоді підгребти й усіх інших комуністичних вампірів, котрі понищили в Україні куди більше людей, ніж усі інші загарбники — від Чінгісхана до Гітлера — разом узяті.
Утім, навряд чи на малоросійських депутатів можуть подіяти які-небудь цифри — окрім тих, звісно, що на грошових знаках. Саме тому ми й живемо в країні, котра дедалі більше відрізняється від Естонії — і за рівнем життя, і за рівнем корупції, і за міцністю хребта та здатністю не прогинатися ні перед ким.
3 
1
Коментарі