Кожен затятий рибалка знає, що в межах Києва виходити з вудочкою на Дніпро — це марнування часу. Я в цій справі — дилетант, і по-справжньому ловив рибу лише кілька разів, на Волині, тому можу собі дозволити час од часу вийти на берег десь між Залізничним мостом і Патона. Переважно там сидять похмурі дядьки й чатують біля донок у надії виловити якогось монстра. На людей з вудочками вони дивляться, як на бовдурів. І небезпідставно. Бо навіть цієї пори в такий спосіб можна наловити хіба що крихітних бичків. Ну, може, клюне ще якийсь дурнуватий окунь чи плотва.
Іноді берегом гуляють менеджери в спортивних костюмах. Вони безперервно дають вказівки по мобільному й свистять своїми дорогими спінінгами, як істинні невігласи рибальського мистецтва. Зрозуміло, що риба для них — далеко не на першому місці. Та й мені це безнадійне київське рибальство подобається завдяки гнойовим черв"якам. Їх можна не копати, а по-ледачому придбати на рибальському базарі. На одну порцію тобі відсипають їх стільки, що вистачило б на цілий день біля колгоспного ставка. Тож майже вся ця універсальна наживка вертається з тобою додому.
Можна наловити хіба що крихітних бичків
Про них дуже легко подбати: варто висипати їх у банку, присипати чайною заваркою та землею — і черв"яки житимуть до наступного разу. Як дилетант, я страшенно непокоюся, що вони таки виздихають. Тому двічі на день перевіряю, як вони там. Витрушую, перебираю, додаю землі-чаю.
Навіть за власним котом я не доглядаю з таким ентузіазмом, як за гнойовими черв"яками. Хоча в ролі "домашніх тварин" вони не витримують жодної конкуренції. А з іншого боку — у черв"яків, на відміну від кота, є своя місія. Сприяти їхній місії — це і є риболовля.
1 
1
Коментарі
1