Так цікаво буває в живій природі. Від спеки вона починає знемагати першою. Людина все-таки може ввімкнути собі якийсь кондиціонер, вентилятор, залягти в тінь, залізти у воду, поїхати до Норвегії. А от жива природа не може. Жива природа вилазить у спеку на дорогу чогось попоїсти-подзьобати, бо купити не вміє і не має за що.
Пташки, наприклад, змінюють свій звичний триб і вже не злітають, тікаючи від авта, а перебігають. У них просто сил немає на політ.
Я їх розумію, і згадую про американських птахів роудраннерів, або земляних зозуль, які у преріях бігають вздовж трас паралельно з машинами — ніби наввипередки. А насправді їм просто приємно ловити ці транспортні ритми. Робити ж насправді там нема більше чого. У них сильні ноги, які язик не повертається назвати "лапками". Бо це американські птахи — їх, мабуть, підгодовують.
Ну, загинула б? Ну, і що з того?
Інша справа — наша мізерна пташечка з кулачок немовляти. Вона з'являється на дорозі не від доброго життя, збираючи якісь крупинки, невидимі нашому оку. Її помічаєш в останній момент. Я завжди в таких випадках пригальмовую, і вона встигає відбігти.
А от кілька днів тому я таку пташечку помітив в останню мить, на швидкості десь 90 кілометрів, коли ні гальмувати різко, ні звернути вже змоги не було. І вона опинилась у мене між колесами.
Я проїхав і озирнувся. І що я побачив? Пташка, як і до зустрічі зі мною, далі собі дзьобала, діловито озираючись, якийсь свій невидимий дорожній харч. Тобто, вона мене просто не помітила. Вона могла загинути і навіть цього не усвідомила.
"Ну, загинула б? Ну, і що з того?" — навіть не подумала вона.
А мене чомусь раптом прошила думка, що насправді отак і люди: живуть собі, бігають у пошуках якогось прохарчування, дзьобають, а коли приходить смерть, і далі собі продовжують дзьобати, ніби нічого не сталося. Хоч змінилось уже все, абсолютно все, але ніяк не усвідомиш. Бо не маєш чим.
1 
1
Коментарі
3